У Каневі до 122 -ї річниці від дня народження письменниці Зінаїди Тулуб відбувся літературно – мистецький захід «Героїня своїх романів».
Це спільний проект наукової бібліотеки Шевченківського національного заповідника та ІІІ – го режисерського курсу (керівник Шевчук Т.О.) училища культури і мистецтв.
Зінаїда Тулуб – внучка Олександра Тулуба (1824 -1872) – члена Кирило-Мефодіївського товариства (заарештованого 1847 р.), дочка Павла Тулуба (1862-1923) – українського, російського журналіста, поета, який переклав 15 поезій Тараса Шевченка на російську мову. Ці твори, не дозволені царською цензурою, увійшли до «Кобзаря», що видав І. Бєлоусов.
Наукова бібліотека Заповідника в своїх фондах має це унікальне видання: Кобзарь Шевченка в перекладі Павла Тулуба, виданий 1906 року у Санкт-Петербурзі.
«Як би там не було, але в кінці ХVІ – на поч. ХVІІ ст. Тулуби вже були козаками і вважалися козацькою старшиною. Зустрічалися мені в документах імена полковника Андрія Тулуба та іншого Тулуба, писаря війська Запорозького» – напише Зінаїда Тулуб в мемуарах «Моє життя».
Козацьке походження роду Тулубів і участь діда в Кирило-Мефодіївському товаристві, очевидно, вплинуло на її намір написати великий історичний твір «Людолови».
В 1934-1935 рр. виходить перший том «Людоловів» в Україні і в Москві, а 1937 року– з’явився другий том. Видання побачили світ дякуючи підтримці М. Горького, з яким З. Тулуб познайомилася в 1912 р., коли її батько Павло Олександрович узяв доньку з собою в Москву, на відзначення ювілею І. Буніна. Вихід цього роману приніс письменниці великий і заслужений успіх. «Кожен штрих, кожне слово у мене основане на конкретному перевіреному матеріалі» – розповідала письменниця М. Горькому. Вона пройшла, проїхала всіма найважливішими місцями, що мали ожити в її славетному романі, в якому розкривається образ Петра Конашевича-Сагайдачного, події 1615 – 1622 рр.
З’являються десятки позитивних рецензій на цей роман, авторку преміюють поїздкою пароплавом по Дніпру від Канева до Херсона. Гадаємо, що саме в цей час Зінаїда Павлівна і вклонилася могилі Тараса Шевченка.
Родина З. Тулуб мала широкі літературні зв’язки: мати, батько та дядько Олександр (уклав «Словник псевдонімів українських письменників») писали вірші, оповідання, літературні дослідження.
Але 1937 року письменницю заарештували, як багатьох тоді за сфабрикованим звинуваченням. 10-ть років покарання відбула повністю. Але варто було повернутися, як 1947 року, за ту ж саму неіснуючу провину – знову покарання у вигляді заслання в Казахстан, прожила там 9-ть років. Вивчила тамтешні звичаї, пісні, обряди.
Другим її твором, за який вона стала найбільш відомою, став роман «В степу безкраїм за Уралом» про Тараса Шевченка. Так сталося, що Зінаїда Павлівна багато в чому повторила страждання героя свого роману.
1947-1948 року під час виборів до Верховної Ради СРСР на агітпункті ЗінаїдаТулуб познайомилася зі старим казахом, який розповів, що коли він був «бала», тобто хлопчиком, бачив в Орську аскера (солдата) з України, якого звали Тарасом. Він був акином (поетом) і кобзарем. Прізвище цього чоловіка Ісхаков.
Це стало поштовхом до написання історичного роману, в якому казахська сюжетна лінія і шевченківська переплітаються, шевченківська лінія документально вивірена, всебічно виважена, продумана. «Цей твір можна було б жанрово віднести до історичного роману – хроніки». (М. Жулинський).
Твір охоплює період від 9 червня 1847 – 23 квітня 1850 рр. Перший період Шевченківського заслання висвітлено в романі з такою історичною правдивістю і точністю, з такою мистецькою та психологічною переконливістю, яких не осягнув жоден з попередників Зінаїди Тулуб.
Роман «В степу безкраїм за Уралом» – явище надзвичайно оригінальне, цікаве і можна без перебільшення сказати новаторське, як у прозовій шевченкіані, так і в жанрі художньої біографістики взагалі.
В роботі над ідейно – художнім осмисленням найрізноманітніших джерел, котрі так чи інакше висвітлюють життя Кобзаря на засланні, розкішно виявився оригінальний і сильний талант Зінаїди Павлівни Тулуб – біографа.
Зінаїда Павлівна звертається до Генеральної прокуратури СРСР 14 жовтня 1946, а 31 липня 1954 р. – до голови Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилова:
«Я інвалід, мені жити залишилося недовго, та я хочу решту днів присвятити своєму покликанню літературній творчості… Невже на порозі смерті потрібен цей мій відрив від життя, ця ганьба, така незаслужена й безмежна?!»
Протягом 1959-1962 рр. вона опанувала «цей неосяжно – великий, часто повний протиріч матеріал.» Але, по суті, почала писати його, повернувшись до Києва 1956 р.
В Журналі «Прапор» 1962 р. цей роман, в скороченому варіанті вийшов під назвою «За бортом». А через два роки з’явився окремою книгою, до назви якої взято Шевченківський рядок «В степу безкраїм за Уралом»:
Самому чудно. А де ж дітись?
Що діяти, і що почать?
Людей і долю проклинать
Не варт, єй-богу. Як же жити
На чужині на самоті?
І що робити взаперті?
Якби кайдани перегризти,
То гриз потроху б. Та не ті,
Не ті їх ковалі кували,
Не так залізо гартували,
Щоб перегризти. Горе нам!
Невольникам і сиротам,
В степу безкраїм за Уралом.
Із заслання Зінаїда Павлівна Тулуб повернулася в 67 років до Києва, видала роман про Шевченка «В степу безкраїм за Уралом» і спогади «Моє життя».
Після всього пережитого, її організм не витримав і 26 вересня 1964 р. Зінаїда Тулуб покинула «цей нужденний і несправедливий світ».
Наталя ГАЄР
Шевченківський національний заповідник
царство небесне, гарна письменниця, цікавий роман, з задоволенням читав у дитинстві.
одне тільки цікаво – чого на обкладинці цього видання одні лише людолови з Криму намальовані? адже в романі описують самих різних “людоловів”, які населяли тодішню Україну – і польських панів, і власне своїх же українців-русів-козаків, січову і городову старшину і шляхту, а не лише нападників-кримців – всі вони тоді простому люду тоді життя не давали… адже цим роман і цінний – подає детальну картину …