Днями довелося побувати на Городищині – заодно заїхав до глухого яру біля Млієва, де майже сотню років тому, порубані більшовицькими шаблями, загинули троє дівчат – зв’язкові українських повстанців. Ярина Плигач, Якилина Пелюхно і Ольга Осадча носили їсти козакам отамана Голого з так званої Мліївської республіки: дві – братам, одна – коханому. За те їх окупантами і вбито…
Журналіст і краєзнавець Володимир Чос, якому я з нагоди Дня журналіста під час тієї ж поїздки до Городища вручив від імені голови ОДА Юрія Ткаченка відзнаку «Холодний Яр», записав цікаву історію життя рідні однієї із загиблих дівчат. Йому її розповів житель села Орловець Володимир Плигач – племінник загиблої Ярини Плигач.
Процитую безцінні свідчення Володимира Плигача дослівно: «Коли червоні взяли Мліїв під свій контроль, мій батько Іван Андрійович разом з іншими голівцями був у лісі. А дівчата, в тім числі і його сестра, а моя тітка Ярина, понесли їм їсти. Там їх і побили. Кажуть, що Ярина вродлива була, чорнява, з косою до пояса…
Після війни до нас на Заводище приїжджав якийсь озброєний вершник і забрав батька та погнав поперед себе. Про це довідався батьків брат Сергій та й наздогнав їх. Під Кучерову гору кінь ішов повільно, то дядько підкрався і оглушив того вершника залізною частиною від гребки. Після цього батько встиг ще одружитися і прижити шістьох дітей (я народився 1935 року). Якийсь час він працював на Донбасі, і якби там залишився, мабуть, зла доля його обминула б. Але ж він повернувся до сім’ї… І на початку осені 1937 року, коли возив з поля снопи, його забрали, а де поділи, ніхто не знав. Мати навіть у розшук подавала. Пізніше довідалися: йому дали 10 років таборів за те, що воював за Голого. В неволі він і згинув, й жодної звісточки нам не подав.
Хотіли заарештувати й мого дядька Зінька. Та кажуть, що він відкупився дідовим золотом. Дід мій був кравцем, шив кожухи і наскладав того золота ще до революції. Я теж зазнав утисків, як син «ворога народу». Лише через півстоліття відтоді, як батька не стало, прийшло нотаріально завірене повідомлення, що він не винен, не скоїв ніякого злочину і був реабілітований».
Зверніть увагу – на одному лише прикладі цієї родини можна бачити трагедію цілої української нації. Звірине нутро одвічних ворогів України проявлялося у кожній дрібниці: у вбивстві беззбройних дівчат, у знищення в таборах батька шістьох дітей, у переслідуванні навіть тих дітей…
Московити добре знали, що вони чужі на окупованій землі України, тому й поводилися як загнані звірі – а за те отримували хто повстанську кулю, а хто – просто по потилиці залізякою від селянської грабки, як той окупант під Кучеровою горою…
Днями Черкаська обласна рада нагадала Генпрокуратурі і Верховній Раді України, що пора б вже реабілітувати холодноярців та інших повстанців, які боролися за волю України, за її державність. На 25-у році Незалежності цього досі не зроблено!
Восени 1923 року, перебуваючи у застінках московських більшовиків, Іван Савченко, більш відомий як отаман Нагірний з Вереміївки, що на Чорнобаївщині, написав листа своїм рідним, у якому були рядки про тюремне життя, «де прийшлося бути відірваним від всього, де пришлося забути про всю красу природи, бо із-за високих камінних стін видно тілько одне голубе небо, яке теж казалось немилим без земної природньої краси, широких степів з пахучими квітками та садками та широкого лугу над батьком-Дніпром… Доживати останні дні, яких вже не так багато осталось, тяжко до безкраю.
Ви страждаєте… за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його…
Історія колись скаже, хто я був і де дівся…»
Де подівся отаман – відомо: його розстріляли ті, хто надовго відняв у цілого народу його землю і волю. Настав час і чітко сказати, ким був кожен із українських повстанців для історії свого народу, який і досі, через майже століття, воює з тим самим ворогом.
Час збирати розкидане колись каміння – воно має бути в підмурівку українського Храму Незалежності…
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка головного редактора в газеті “Козацький край”, №7 (81) від 17.06.2016 р.
