20 жовтня 1959 року Степана Бандеру ховали на мюнхенському цвинтарі “Вальдфрідгоф”. Він загинув не в чесному бою – більшовицький агент вбив його підло, тихцем…
За спогадами очевидців, на проміжку від центральної брами кладовища до ділянки № 43 вирувало людське море – провести в останню путь лідера ОУН прийшли тисячі людей. Багато хто чергував на цвинтарі від самого ранку, хоча похорон був призначений на 15.30.
За труною, накритою синьо-жовтим прапором, ішли священики, чолівка ОУН, у тому числі й представники “ворожої” ОУН Андрія Мельника, молодь із “Пласту”, на який після розколу орієнтувалася організація “двійкарів”, та бандерівського СУМу, міжнародні делегації, представники політичних, наукових, суспільно-громадських організацій і установ, найближчі друзі й родина, товариші.
Похорон Бандери зібрав на цвинтарі у німецькому Мюнхені тисячі українців. Тисячі тих, серед яких були навіть ті, хто ніколи не бачив Провідника, але для кого “саме лише його ім’я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом незламного борця за найвищі ідеали нації”, як написав після похорону тижневик “Українська думка”.
Чи не всі західнонімецькі газети в докладному звіті наголошували, що вшанувати пам’ять Бандери зібралися представники всіх українських політичних груп – “так, ніби між українцями на еміграції зовсім не було чвар”. Злодійським вбивством комуністична Москва не вирішила своїх проблем – справа Бандери не загинула разом з ним, а славне його ім’я досі викликає страх у всіх українофобів…
Підготував Ігор АРТЕМЕНКО
