“Нескорений” – це саме про таких…
Футбольна команда ДЮСШ Амвросіївки. Ці усміхнені діти ще не знали, що попереду - війна...
Хірург у госпіталі, витягаючи осколок російського снаряда, який пробив кевларовий шолом і застряг у нього в лобі, жартома цитував казку російського класика про «звєзду», яка «во лбу горіт». А Тьома переживав аж ніяк не за шрами, які залишаться на обличчі і по всьому тілу, а за праву ногу, ступня якої після вибуху не відчувала абсолютно нічого…
Артем Лукашук народився й виріс у селі Благодатне Амвросіївського району Донеччини – тому самому, звідки родом і Патріарх Філарет. Спорт у родині Лукашуків з діда-прадіда в пошані, тож Артем продовжив традиції і вже у віці шести років вдало буцав футбольного м’яча – та так, що зрештою став капітаном команди в Амвросіївці. У буремному, доленосному для України 2014 році «контрактник» Артем Лукашук вже служив у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді…
У лютому їх підняли по тривозі з бази під Дніпропетровськом – агонізуючий режим Януковича намагався використати армію для придушення Революції Гідності і утримання влади. Вантажівками перевозили до поїзда – причому так поспішно, що одна з вантажівок перекинулася – троє десантників загинули, восьмеро отримали травми. Зрештою, поїзд так і не вирушив на Київ, бо залізницю заблокувало цивільне населення, що підтримувало Революцію. Назад на базу поверталися, здійснюючи 40-кілометровий марш-кидок при повній бойовій викладці… пішки, бо вантажівки чомусь на залізничну станцію не прибули. Коли до військової частини залишалося з якийсь кілометр, Артем влетів у тумані в якусь вибоїну і порвав зв’язки ноги – тому замість казарми потрапив до госпітальної палати.
Лежачи в гіпсі, з тривогою спостерігав за початком підлого вторгнення росіян в український Крим – там саме перебувала на навчаннях розвідрота з їхньої бригади, куди він збирався перевестися служити. На вимогу окупантів скласти зброю майор, що командував ротою, відповів, що ця зброя буде використана на ураження, якщо її спробують забрати… На КамАЗах і БТРах, з усім озброєнням і спорядженням десантники, які так і не отримали жодного розпорядження з Києва, пішли на прорив. При цьому поводилися настільки рішуче, що росіяни, остерігаючись виконання обіцянки про застосування зброї, так і не відважилися їх зупинити – колона розвідроти українського десанту, без зупинок здолавши шлях від Перевального через увесь Крим, повернулася на материкову частину України.
Коли ж на рідному для Лукашука Донбасі десантувалися незвані гості з-за «порєбріка» – ФСБ-шні перевертні Гіркіна-Стрєлкова, донські «казакі» і чеченці Кадирова, – він сам попросився у «гарячу точку». В Артемівськ Артем, на нозі якого ще був гіпс, прилетів «вертушкою» – десантників перекинули для охорони місцевих військових складів.
Далі все було, як у калейдоскопі з яскравими картинками: бої за Слов’янськ, Краматорськ, Червоний Лиман, Дебальцеве, Ямпіль…
Вперше в житті Артем попав під обстріл під автоматно-кулеметний обстріл у п’ятницю, 13 червня 2014 року: проросійські бойовики з лісопосадки обстріляли їхню колону з автоматів і кулеметів. Після тієї сутички Артем передзвонив у рідну частину на Дніпропетровщину своєму другу Віталію Бабану. Той відповів, що довго говорити не може, бо їх «кудись перекидають». Наступного Артем дізнався: о першій годині ночі під час заходу на посадку в аеропорту Луганська терористи збили транспортний Іл-76, в якому загинули 9 чоловік екіпажу і 40 десантників його рідної 25-ї бригади, серед яких був і 20-річний сержант Бабан…
Бої були все частішими, а втрати бригади, яка виконувала бойові завдання на величезному відтинку умовного фронту – все більшими. 31 липня у Шахтарську російські танки із засідки розстріляли колону десатників 25-ї бригади, яка рухалася на бронетранспортерах. Світ вразили кадри відео, відзнятого десантником армії Російської Федерації Дмитром Грицюком – він не тільки виклав в Інтернет кадри розтерзаних снарядами тіл українців, а й разом з друзями-терористами цинічно позував для фото та відео на фоні вбитих. Серед загиблих у той день був і 21-річний Володимир Самишкін з Молодецького Маньківського району Черкащини, механік-водій БТР, який водінню навчився перед самою війною в ліцеї у Черкасах…
А 12 серпня 2014 року настав найстрашніший день у житті Артема Лукашука. Десантники 25-ї бригади щойно увійшли в центр звільненого Вуглегірська, як оскаженілий ворог, що відступав, відкрив шалений обстріл житлових кварталів міста: 120-міліметрові заряди бойовиків руйнували будівлі і нищили людей – без розбору, військові то чи цивільні. Артему часто пізніше снилася ця мить: як він підходить до командира, що сидів з одним із солдатів під деревом і раптом поруч – спалах, гучний вибух і крики, які провалюються у глуху прірву – барабанну перетинку правого вуха порвало зразу.
Свідомість втратив лише на долю секунди. Далі все перед очима десантника крутилося швидко, як у першому стрибку з парашутом: друг, що затуляв рукою розірване осколком лице, інший – вже мертвий, у калюжі крові. І командир – без голови…
У «швидкій» Артем, який завжди не любив заняття з медпідготовки, раптом згадав щось із них, – різав ножем мундир на другові і зупиняв йому кровотечу руки. Пізніше медики скажуть, що зробив це грамотно, правильно, а головне – вчасно. Щоправда, загубив при цьому у «швидкій» улюбленого трофейного чеченського ножа. А тоді десь і мобільний телефон щез – бо не до нього вже було. Після десятків сутичок, пригод і ризику для життя на солдата раптом навалилася звичайна втома. Щось кричали лікарі, метушилися медсестри, а він провалювався в сон. До дня 20-річчя хлопцеві залишалося усього п’ять днів…
А потім цілих два роки були госпіталі і лікарні в Україні та Литві. Був час осмислення попереднього життя, час для спорту, який допомагав відновитися і для… татуювань, для яких раніше часу не вистачало. Поки лікарі зашивали праве вухо і витягали осколки з правої ноги – на кисті правої руки солдата з’явилося татуювання: «За ВДВ!», а вище на руці – напис: «God Savt Me Family» («Боже, бережи мою родину!»)
Про родину, що залишилася на окупованій території, він думав постійно – у рідне Благодатне терористи увірвалися у тому ж місяці серпні, коли він отримав тяжкі поранення. Спочатку околиці села, поблизу якого були бійці 28-ї мехбригади ЗСУ, бойовики обстріляли з реактивних систем залпового вогню «Град» – загинуло шестеро українських військових. Далі снаряди бойовиків пройшлися по самому селу. Вибухи у дворі хати поруч з батьківською, привалили сусідських дідуся з бабусею у підвалі – звідти їх діставав Артемів батько, Борис Петрович, який все життя працює пожежним. Ті ж вибухи контузили молодшу сестру Артема, 13-річну Аліну. Відтоді вона на відміну від Артема, який втратив слух на одне вухо, навпаки – має надзвичайно гострий слух. Чує стрекотіння коника в траві на величезній відстані, але звичайні звуки може сприймати як силу вибуху снаряда.
Далі настали чорні дні окупації… У Благодатному, де під час перепису 2001 року більш як 93 відсотки населення рідною мовою назвали українську, «новая власть» розмовляла виключно російською. Російською писалися і доноси на матір Артема, Аллу Павлівну. Місцевих колаборантів було небагато, але вони регулярно строчили заяви – знали, що Лукашуки були волонтерами, допомагали в усьому українським військовим. Окремо, звісно, акцентували увагу на тому, що їхній син – український воїн. Тільки в доносах, «щоб страшніше було», писали, що він з Правого Сектора, а не десантник ЗСУ. Саму ж Аллу Петрівну називали «руководітєлєм амєріканской сєкти, поддєрживающєй проукраінскіє сіли». Цитата практично дослівна, бо взята з копії самого доносу на ім’я «глави ДНР» Захарченка.
Наприкінці осені у хату Лукашуків увірвалися донські «казакі», яким сусіди донесли, що начебто бачили Артема (його переплутали з двоюрідним братом, який саме приїхав у гості з Росії). Бородатий «казак» з Дону був спантеличений, коли українська жінка на порозі заявила йому, що обшукувати хату він піде, лише коли… одягне бахіли поверх своїх чобіт у грязюці і перестане горланити, бо дитина хворіє. Артема, звісно ж, не знайшли, бо і знайти не могли того, хто саме в госпіталі був, зате перерили все у хатах його батьків, дідуся з бабусею і навіть дядька з тіткою.
Батька й матір забрали «на підвал» у Амвросіївку, але звільнили того ж дня – після того, як ворожий «отаман» пообіцяв, що якщо піймають Артема, то йому переріжуть горло посеред площі в Амвросіївці. На що мати Артема раптом різко заявила, що сама готова порвати горлянку тому, хто її сина зачепить. І поки ошалілий від такого нахабства «слідчий» з місцевих зрадників шукав слова, інший присутній в кабінеті, про якого Артем згадує з повагою, раптом сказав: «Оставь єйо. Іх син вибрал свій путь, он вєрєн своєй Прісягє і своєй странє. В етом нєт нічєво плохого»…
Звірства в окупованому Амвросіївському районі тривали. Артем досі з теплотою згадує того, хто свого часу дав йому путівку у нове, військове життя – воєнкома Амвросіївки, підполковника Володимира Московку, якого бойовики захопили у Сніжному і закатували до смерті. Патріотів України відстежували і методично знищували. Зрештою, у грудні 2017-го знайомий попередив і Лукашуків: «До завтрашнього ранку ви маєте щезнути з «ДНР» – інакше загинете».
Виїжджали тихцем, завантаживши у свої «Жигулі» лише найнеобхідніше. Перебралися до Черкас, де на той час вже жив Артем зі своєю родиною – дружиною Каріною і сином Єгором.
У новому житті Артема в Центральній Україні на той час вже знову знайшлося місце для спорту – не зважаючи на ногу, стопа якої після поранення так досі нічого й не відчуває…
Тепер кожен Новий рік у молодій родині черкащан відзначається у першу чергу успіхами малого Єгора. Зверніть увагу на посмішку малого - козак росте такий же, як і тато...
У 2017 році він здобув золото на відбіркових змаганнях в Україні у складі збірної України і побував на «Іграх нескорених» для воїнів, що зазнали поранень у Канаді. У 2018 році – ще дві золотих медалі, зі спринту і стрибків у довжину на відбіркових змаганнях в Україні, а на Марафоні морської піхоти США – ще й медаль «За силу волі». У липні 2019-го як капітан команди з волейболу отримав «золото» на «Звитязі нескорених» у Києві і готується до змагань у Голландії восени цього року. Готується разом зі своїм незмінним тренером, чемпіоном парaлімпійських ігр у австралійському Сіднеї та грецьких Афінах, почесним громадянином Черкас Антоном Скачковим.
18 серпня десантнику 25-ї бригади виповниться 25 років. У цьому, ще зовсім юному віці, він вже чудово вміє розрізняти Добро і Зло, і що у цьому житті – вічна цінність, а що – швидкоплинна мить.
За жодних обставин Артем, для якого Черкаси вже стали рідними, не збирається залишати Україну – каже, що ворог, який «відкусив» частину нашої держави, має вдавитися тим шматком і не зробити жодного кроку далі. А говорити з ворогом про мир можна лише тоді, коли останній російський найманець складе зброю і залишить окуповані українські Крим і Донбас…
Ярослав ЗВЕНИГОРА
