В дитинстві я любив злегка пересолену рибу і чорний хліб з репнутою зверху шкоринкою – той, від якого манірно припіднімали губу більшість покупців, псуючи продавцеві нерви. Нині ж у магазинах риба занадто «правильна» – однаково солена, а тріснувшу хлібину з запеченим краєм все тяжче знайти…
До чого це я? Всі ми різні і смаки на все маємо різні, кожен з нас має власні вподобання і переконання, за які не мусить звітувати ні перед ким іншим. До того часу, поки це не шкодить єдиному дому, в якому живемо…
Днями знову перечитав дещо з творів В’ячеслава Липинського – поляка, чиє дитинство минуло на Черкащині. Поляка, якого часто називають “Кантом української політичної думки”. Теоретика українського державотворення та ідеолога українського консерватизму. ясність і своєчасність роздумів якого вражають…
“Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає, – писав він. – Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом. Якщо ви хочете, щоб була Українська держава – ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти”.
Той самий Липинський власним прикладом показав, як поляк з шляхетської родини може стати справжнім поборником свободи і самодостатності своєї Вітчизни – України. Він був послом Української держави гетьмана Скоропадського у Австрії, залишився на цій посаді й за часів Директорії Петлюри. А добровільно склав повноваження у ту мить, коли почув про розстріл за наказом зверхників Директорії полковника-патріота Болбочана. Посол заявив, що більше не хоче брати участь у “процесі самоспалення, в якому згоряє наша хата”…
Багато було тих Українців з великої літери, які мали далеко не українське походження – молдованин Петро Могила, чех з часткою литовської крові Пилип Орлик, грек Василь Капніст, австрієць Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург), росіянин Микола Хвильовий (Фітільов)…
І в нелегкі часи сучасної України я не раз зустрічав у «гарячих точках» Донбасу грузинів, шведів, татар, чеченців і росіян, які воюють за Україну і цілісність її кордонів. Але так само спостерігаю напередодні кожних чергових (або «вчергове позачергових») виборів, як «різношерсті» політики стають готовими абсолютно на все заради власних інтересів, а це – далеко не завжди інтереси всієї нації й держави. Не міняти ж любов до Вітчизни на шкурні інтереси – означає не бути причетним до “процесу самоспалення”, в якому ризикує згоріти українська хата…
У Латинській Америці культовим революціонером сучасності став той, кого всі знали як Субкоманданте Маркоса. Хоча «знали» – це гучно сказано, бо ніхто так і не дізнався, як його насправді звали, а з обличчя він ніколи не знімав «балаклаву»-маску. Радикальний письменник і філософ, який очолив Сапатистську армію і підняв індіанське повстання у Мексиці, він говорив: «Кожен, хто сприймає себе серйозно, рано чи пізно починає вважати, що його правда має бути істиною для всіх і назавжди. І рано чи пізно спрямовує свою енергію не на те, щоб його істина народилася, виросла, принесла плоди й померла (бо жодна із земних істин не може бути ні абсолютною, ні вічною), а на те, щоб вбивати усіх тих, хто дозволяє собі сумніватися в його істині».
Субкоманданте залишив все у травні 2014-го – так співпало, що прощального листа своїм прихильникам написав якраз у день, на який в Україні було призначено позачергові президентські вибори. Можна було б пожартувати на тему того, чи не був він серед 23 кандидатів, які претендували в той день очолити Україну замість втікача-Януковича. Бо хто ж знає, який той Субкоманданте без «балаклави»… Проте якщо серйозно – не в стилі тих, хто справді любить свою країну, ставати «політичним туристом». Так що ходить десь зараз Мексикою колишній Субкоманданте Маркос – вже без «балаклави» на голові, але все з тими ж думками в ній – про те, щоб зробити краще своєму народу, а як ні – то хоча б не нашкодити…
В старі часи вважали: щоб довести чесність своїх намірів – маєш підняти забрало шолома і показати своє лице.
Прийшов час і в Україні зняти «балаклави» – в прямому і переносному значенні…
Про хліб з печі, у м’якоті якого були отвори-«печерки», як у голландському сирі, моя бабуся говорила: «То там Бог ночував». У світі сучасному ми всі однаково любимо хліб – хтось чорний, хтось білий. Ростити нам той хліб разом – інакше його витопче нога чужинця. Для цього головне – те, що маємо в душі, під «шкоринкою» з «балаклави» чи ділового костюму…
Андрій КРАВЕЦЬ
