Новий, 1920 рік і Різдво Христове Штаб Зимового походу Армії УНР зустрічав на Уманщині

Дата: 28.12.2017
Автор:

Армію УНР, знекровлену боями і пошестю тифу, численні вороги української державності вже вважали приреченою на загибель, коли 6 грудня 1919 року затиснута у «трикутнику смерті» українська сила раптом вдарила, як сталева пружина, що різко розпрямилася, і пронизала багнетами й шаблями окуповану територію, сіючи серед ворогів жахливу паніку. В історію це увійшло як Перший зимовий похід Армії УНР, яка протягом 180 днів з боями здолала понад 2500 кілометрів і вкрила славою українські бойові знамена…

Армія вела наступ чотирма групами військ, причому в усіх серед головного командування можна було бачити генералів і полковників з Черкащини. Київську групу військ очолив Юрко Тютюнник родом зі звенигородського Будища, Волинську – Олександр Загродський з тальнівського Зеленьківа, на другому етапі походу на чолі Запорізької групи став колишній холодноярський отаман Андрій Гулий-Гуленко, а 3-ю (Залізною) стрілецькою дивізією командував Валентин Трутенко зі Звенигородки.

При загальній кількості у 10 тис. бійців, боєздатними було максимум 3-3,5 тисячі (вози обозу були переповнені головно хворими на тиф). При двох тисячах шабель і 12 гарматах Армія демонструвала чудеса хоробрості – бо воювала на своїй, Богом даній землі…

Роз'їзд Армії УНР у селі під час Зимового походу: козаки виясняють обстановку у селян, які зупинили свої сани. Цікава деталь: пес на картині на кавалеристів не гавкає - розуміє. що в село завітали не чужинці, а свої...

Вже наприкінці першого місяця походу, напередодні початку другого десятиліття буремного ХХ століття Армія УНР вела бої на Черкащині – проти денікінців та «червоних». 28 грудня Київська дивізія стрімкою атакою захопила Жашків, обеззброївши місцеву залогу «Добровольчєской арміі» Денікіна, а «чорні запорожці» Петра Дяченка з наскоку порубали денікінців в околишніх селах. Тільки туманна погода допомогла дременути від шабель «чорних запорожців» розхваленому денікінському генералові Брєдову – його авто поторохтіло дорогою на Умань, але брєдовський штаб з усіма ідеологами «єдіной і нєдєлімой Россіі», їхньою охороною і канцелярією потрапив у полон до українців.

Розвідка полку "гордієнківців" на околиці села

Тим часом Штаб Армії УНР, Запорозька та Третя стрілецька дивізії 30 грудня через маньківські Іваньки і Паланочку, перетнувши залізничну лінію Умань-Христинівка-Звенигородка, вийшли на уманські Роги й тальнівське Легедзине. У ніч проти 31 грудня між селами Паланочка й Роги українські війська перейшли залізницю Христинівка-Шпола. Причому, як згадував командувач українців Михайло Омелянович-Павленко, здійснювати руйнацію залізниці, захоплення телефонних і телеграфних ліній активно допомагало місцеве населення. Селяни, які жили понад залізною дорогою, вже стомилися від того, що вона несе загрозу – щоб більше не бачити ешелони з більшовиками і денікінцями, вони радо ховали по рівчаках і лісах розібрані рейки і шпали. Натомість українську армію зустрічали хлібом-сіллю. Вояків та їхніх коней годували, для командирів збирали необхідні розвіддані. В уманському Оксаниному місцеві селяни за власною ініціативою охороняли бійців під час їхнього нічного відпочинку, а в околицях Тального навіть мав місце випадок, коли селяни відбили у денікінців українську гармату, яка застрягла через ушкоджені колеса. Селяни «підлампічили» гармату і власними кіньми доставили її «чорним запорожцям»…

Воїни Армії УНР на підході до Умані...

В останній день 1919 року українські підрозділи увійшли до Умані. Як тільки на околицях містах зацокотіли копита першого роз’їзду кавалеристів полку імені Костя Гордієнка – денікінці в паніці кинулися тікати у напрямку Голованівського.

У Новий рік налагоджувати мирне життя у звільненій Умані на ключові посади призначили місцевих – кадрового військового Володимира Ольшевського та колишнього вчителя, повстанського отамана Петра Дерещука. Редакція газети «Україна», що від самого початку Зимового походу пересувалася разом з Київською дивізією, налагодила друк газети – в Умані вийшло декілька її номерів. Влучні відозви земляка, отамана Тютюнника, знаходили відгук в серцях населення – до штабу потягнулися українці, бажаючі записатися до війська…

На цій переможній ноті українські воїни готувалися зустрічати Різдво. По-різному святкували його у різних підрозділах. Традиційно відзначилися «чорні запорожці» полтавчанина Петра Дяченка, які і воювати, і відпочивати вміли краще від інших. Величезну кількість трофейного спирту використали з розумом: лише частину з нього виставили на святкові столи, основну ж частину обміняли селянам на гроші, на теплі кожухи, на їжу для себе і коней та на набої до зброї (так-так, у місцевих цього добра було вдосталь!) Окрасою культурної програми став перегляд вистави «Жидівка-вихрестка» – постановку за твором Івана Тогобочного, драматурга родом з черкаського Городища, організували актори аматорського гуртка.

Підрозділи Армії УНР на той час були на великій території земель Поділля та сучасної Черкащини, Кіровоградщини, Київщини, Херсонщини, командуванню ж Армії та всьому Штабу зустрічати Свят-вечір і ранок Різдва випало у селі Рогове на Уманщині.

Командувач Армії УНР в часі Зимового походу, генерал Михайло Омелянович-Павленко

Як згадував пізніше генерал Омелянович-Павленко, ординарці й джури підготували до триденного відпочинку хату місцевого священика, яка була лише трохи більшою від інших у селі. Отець Павло радо зустрів воїнів, додавши до їхнього похідного самовара на столі запашний куліч – власне, з чаювання і розпочався вечір у Роговому – тут, у хаті священика було написано вітальну Різдвяну відозву до всіх підрозділів Зимового походу. Вечірня служба у невеликій, щойно поновленій церкві села пройшла за участі як місцевого населення, так і українських вояків і старшин, – навіть на хорах для церковного співу того вечора можна було бачити й чути козаків штабного конвою…

Святкова вечеря у хаті священика за спогадами учасників мала «цілком сімейний характер»: зачитали вітання, які надійшли від отаманів Тютюнника і Загродського, полковників Дубового й Алмазіва, слухали у виконанні хору під керівництвом молодого місцевого вчителя, студента політехніки,  спочатку Різдвяний гімн «Христос рождається», а потім національний – «Ще не вмерла Україна і слава, і воля…», згадували про рідні домівки.

Далі звучали народні пісні, і концерт той слухали не лише ті, хто набився до пан отцевої хати, а й ті, хто знадвору попритулявся до шибок її вікон…

«Цей вечір ніколи не зникне в мене з пам’яті, – писав командувач Армії УНР Омелянович-Павленко. – Він яскравіше від усіх історичних розвідок сказав мені, що правда велика закладена в наше діло, й не немічними людськими зусиллями поборювати його і зневажати…»

Після Різдвяних свят на козаків Зимового походу знову чекали тяжкі переходи і запеклі бої, здоров’я і життя козаків забирали не тільки ворожі кулі й снаряди, а й хвороби та мороз – у лютому один боєць навіть замерз насмерть, багато ж інших пообморожували кінцівки. «Грілися» в боях: Вергуни, Байбузи, Шелепухи, Білозір’я, Корсунщина й Канівщина зустрічали українських визволителів наприкінці січня – у перші дні лютого. Переможна битва за Смілу і станцію Бобринська принесли козакам величезні трофеї – зброю, продукти, амуніцію і боєприпаси. 7 лютого 5-й полк Київської дивізії  визволив Черкаси і три дні поспіль успішно відбивав озвірілі контратаки ворога. Місцева типографія у ці дні великими тиражами друкувала українську агітаційну літературу…

13-15 лютого «чорні запорожці» вибили більшовиків із Золотоноші, а «волинці» – із Жовниного. Під Лубнами і Кременчугом війська отримали наказ про відворот назад – здолавши лід Дніпра, повернулися на правий берег і 17 лютого зосередилися в лісах Холодного Яру, де їх зустріли брати-повстанці. Молебні у старовинних козацьких монастирях, Мотриному та Онуфріївському – і знову в похід.

Омелянович-Павленко так описує це: «Під голосний звук великого монастирського дзвона ми знов посідали на коней і поволі виїхали з монастирських брам, а згуки дзвона ще довго дунали в просторі, поки їх не перемогли козацькі пісні конвою штабу, що оповідали про Наливайка, Сагайдачного і Дорошенка, про Гайдамаччину, про руйнування Січі Запорозької…»

Як і сьогодні, так і майже століття тому політичні «вожді» гризлися між собою, більшість європейців напівдрімали, дивлячись  на те, як Україна вмивається кров’ю, а українські воїни щиро молилися Богові за Україну, але не чекали Волі з Небес, а виборювали право на неї зі зброєю у руках. Історія повторюється, бо це тільки зими стали теплішими, а не наші стосунки із загребущим і ненаситним сусідом зі Сходу…

Залізний Хрест УНР "За Зимовий похід і бої"

Усіх, хто вижив у Першому Зимовому поході, було нагороджено першою і фактично останньою бойовою відзнакою УНР (не в екзилі) – орденом Залізного Хреста (з написом на звороті «За Зимовий похід і бої 6.ХІІ.1919 – 6.V.1920»).

Очільник Армії УНР у цьому поході, Михайло Омелянович-Павленко, чиї «Спогади командарма» використано при підготовці цієї публікації, продовжив воювати. Після того, як у травні 1920 року українські війська разом з польськими союзниками пройшли парадом вулицями звільненого від більшовиків Києва, отримав звання генерал-поручника. Після остаточної окупаці України більшовиками жив на еміграції у Польщі, Чехословаччині,Західній Німеччині та Франції. Очолював Українське Вільне Козацтво та був військовим міністром Уряду УНР в екзилі. Помер наприкінці травня 1952 року – його могила на знаменитому цвинтарі Пер-Лашез в Парижі, під мальтійським хрестом із сірого граніту, з викарбуваним на ньому золотим тризубом…

Олександр БРАВАДА, малюнки учасника Першого Зимового походу – хорунжого Федора ГРІНЧЕНКА

 

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , , , ,



Напишіть відгук

Свіжий номер

Газета 'Козацький край' номер 6  жовтень  2018

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2018’.Вільне Козацтво Холодного Яру