У сучасному фільмі "Нескорений" головнокомандувача УПА Романа Шухевича і референта Галину Дидик зіграли реально схожі на них актори...
В останньому бою Тура-Шухевича поруч з ним був єдиний солдат УПА – Галина Дидик. Останні роки життя легендарної жінки пройшли в Христинівці на Черкащині…
Галина Дидик була сьомою дитиною у родині, яка понад усе любила Бога й Україну. Змалечку Галя рівнялася не стільки на сестру Катерину, яка стала черницею, скільки на брата Івана, який під час Першої світової війни вступив до Легіону Січових Стрільців…
Зовсім юною дівчиною Галя вступила до “Союзу українок”, а 1935 року – і в ОУН. Дівчина опинилася у вирі визвольної боротьби проти поляків, епіцентром якої, нарівні з Галичиною, стала її рідна Тернопільщина. В тій боротьбі втратила свого нареченого-оунівця – поранений пострілом польського поліцейського, він помер у неї на руках…
1939 року Збруч перейшла Червона армія – разом з гітлерівським Вермахтом вона розірвала навпіл землі Речі Посполитої. Сподівання західноукраїнців на те, що після звільнення від поляків, у об’єднаній Україні стане легше жити, не справдилися – для селян розпочалася масова примусова колективізація, а для інтелігенції – репресії, особливо ж для тих, хто відмовлявся вірити в те, що українець – це тільки застаріла назва “савєтского чєлавєка”. Серед оунівців, яких арештували першими, була й Галина. Майже рік її тримали у в’язниці Бережан. Через кілька десятиліть, 1971 року в заяві до Президії Верховної Ради СРСР Дидик згадувала: “Я бачила витягнені із катівень і виставлені для упізнання рідними тисячі трупів – постріляних, помордованих, часом зі слідами варварських знущань – вирізаними на тілі тризубами, виколотими очима, повідрізуваними вухами…” Саму Галину через рік таки випустили – за браком доказів належності до підпілля ОУН. Останнім знущанням-випробуванням для дівчини стала імітація її розстрілу в дворику тюрми.
Те залякування не спрацювало – воно тільки переконало Галину, що нові окупанти нічим не кращі за поляків. 1941 року на Україну прийшли ще й гітлерівці, які продовжили “кращі традиції” своїх попередників, кидаючи до тюрем і розстрілюючи в першу чергу тих, кому хотілося бачити Україну вільною від будь-яких зайд. Коли на противагу всім чужинським військам 14 жовтня 1942 року було створено Українську повстанську армію – Галина до неї вступила однією з перших, закінчила медичні курси і невдовзі очолила Український Червоний Хрест на Тернопільщині. Ім’я Галини Дидик і її місцеперебування стали повною таємницею навіть для рідних. Найрозповсюдженішими псевдо підпільниці стали Анна та Молочарка. Не злічити вигаданих імен у фальшивих посвідченнях Галини, які вона пред’являла на вулицях міст і сіл окупованої України спочатку німецьким, а потім радянським патрулям.
Вона мала безліч турбот – збирала медикаменти для повстанців, організовувала підпільні лісові шпиталі й курси для медперсоналу. Все це в умовах підпілля діяло не гірше, аніж медичне забезпечення регулярних армій…. За це 1945 року Президія Української Головної Визвольної Ради нагородила Галину Дидик Бронзовим Хрестом Заслуги.
Додатковою турботою для Галини стало її призначення (одночасно з виконанням попередніх обов’язків) референтом, координатором роботи особистих зв’язкових командарма УПА Романа Шухевича (псевдо – Тур). Так само вона відповідала за мережу конспіративних криївок та їхніх господарів, а ще – за здоров’я самого Шухевича. 1947 року досі сильний і чудово підготовлений в спортивному плані головнокомандувач українських повстанців вже мав цілий букет хвороб підпільника – ревматизм, серцеві й легеневі хвороби. Призначення референтом людини, що тямила в медицині, поліпшило стан генерала – він любив повторювати, що Галина рятує його від смерті. Втім, медики наполягали: постійно жити й далі у лісових криївках йому не можна. Треба лікуватися серйозно. Рекомендували… курорт і море, скрушно зітхаючи, що це неможливо – адже Шухевич був для НКВС найрозшукуванішою людиною у післявоєнному СРСР. Шухевич, який був людиною авантюрною і, як казали у підпіллі, фартовою, звик водити ворога за носа – навіть на вулицях окупованого Львова час від часу з’являвся переодягненим то в мундир офіцера НКВС, то у старий селянський кожух із шапкою…
Вирішив, що й на курорт проїхати зможе, але першою розвідку провела знов-таки Галина Дидик – цілий місяць вона пробула в “Куяльнику” під виглядом хворої серцем. Головне, що привезла Галина з тієї розвідки – не тільки те, що виготовлені в УПА фальшиві документи всюди сприймаються за чисту монету, а ще й те, що ставлення одеситів до галичан – чудове й абсолютно не вороже.
Наступного року стан здоров’я лідера українського націоналістичного підпілля погіршився – ослаблений серцевий м’яз та підвищений тиск все частіше вибивали його з колії. У травні 1948 року в супроводі Галини Дидик Роман Шухевич вирушає до санаторію “Лермонтовський” в Одесі. Документи й путівки виписані на ім’я Анни Хомик та Ярослава Польового – обоє числяться вчителями… На курорт прибули відкрито – літаком “Станіславів – Одеса”, придбали за готівку “курсовку” на оздоровчі процедури і півтора місяці лікувалися у кардіолога Неллінгера, консультувалися у світил радянської медицини – Казацкера, Сігала, Шмальца.
Вже після загибелі Шухевича НКВС з’ясує неймовірну річ: найстрашніший для Москви повстанець умудрився зробити кардіограму у радянському військовому госпіталі, а одеська міліція видала Шухевичу тимчасову прописку й поставила штамп у фальшивому паспорті, де була вклеєна точно така сама фотокартка, як на оголошенні про його загальносоюзний розшук!
Справжньою бравадою українських повстанців стало фото на пам’ять про перебування в Одесі, зроблене в місцевому фотоательє. Хоча все це було на межі смертельного ризику – навіть коли Шухевич заходив до чергового лікарського кабінету, він мав з собою ампулу з отрутою, а Галина чекала в коридорі з пістолетом у кишені…
Той відпочинок дав поліпшення здоров’я лише на певний час. Вже взимку, неймовірно ризикуючи, довелося доставити Шухевича на огляд медиків у Львів. Ще важче було роздобувати ліки: НКВС, знаючи про хвороби Тура, завело в аптеках Львова більше 40 інформаторів. Влітку 1949-го Шухевичу знову довелося їхати разом з Дидик до Одеси – тут вона вільно купувала йому ліки, а для медиків він уже був майже давнім знайомим…
Втім, здоров’я Шухевича ставало все гіршим, а коли він загубив у Одесі медальйон-іконку із зображенням Богородиці, подарований в дитинстві матір’ю, то сказав: “Це значить, що я скоро загину…”
Восени 1949 року стан здоров’я Провідника погіршився остаточно. Він вже не міг робити величезні марш-кидки, які раніше були для нього нормою. Уколи й пігулки вже не давали бажаного ефекту. Але і в цей час Шухевич не втрачав працездатності – під його диктовку Галина друкувала накази й інструкції щодо роботи з молоддю Центральної і Східної України – після поїздок туди Шухевич був переконаний у благодатному підґрунті для перемоги національної ідеї… Наприкінці лютого 1950 року бойовики з його особистої охорони почали говорити про те, що їхній командир помирає – жахливі перепади тиску й серцеві напади стали регулярними. Але Шухевичу судилося загинути в бою.
5 березня сотні солдатів НКВС оточили Білогорщу під Львовом, де в хаті у центрі села переховувався Шухевич. За фатальним збігом, наступної ночі він мав перебратися на іншу криївку і двоє його особистих охоронців якраз відбули її облаштовувати. Єдина людина УПА, яка була в хаті на ту пору – Галина Дидик. На стук вона відчинила двері і, хоча кілька енкавеесівців зразу ж заламали їй руки, встигла голосно крикнути, мовляв, тут нікого чужого немає. Це було сигналом для Шухевича, але втекти він вже не міг – по сходах на другий поверх, де він був, вже підіймалося двоє офіцерів НКВС. Першим пострілом з пістолета Шухевич застрілив першого з них – майора, а другу кулю пустив собі у скроню…
Скориставшись перестрілкою, Галина розкусила ампулу з ціанистим калієм, зашиту в комірець кофтинки, але її “врятували” лікарі, які були під час операції поруч з енкавеесівцями.
Протягом слідства, яке скінчилося тільки 18 жовтня 1951 року, жінка витримала 129 допитів. Деякі з них тривали по 15-16 годин без перерви. Змінювалися тільки слідчі. На перші допити потягли, не очікуючи, поки пройде параліч від вжитої отрути – до кабінету слідчого заносили на носилках. Галину били гумовими палицями з металевим плетенням, кололи наркотики, вибили зуби…
В останні дні жовтня “трійка” МДБ СРСР засудила її до 25 років концтаборів. Але й після цього жінку продовжували цілих 20(!) років утримувати не в таборі, а в чотирьох стінах тюремної камери. І тільки 1971 року Галину Дидик перевели до табору. Допомогла в цьому… Анжела Девіс. У СРСР тоді саме страшенно галасували про порушення прав цієї темношкірої громадянки США, яка була засуджена американським законом точно так само до 25 років позбавлення волі. Західна ж преса опублікувала факти про те, що в СРСР цілих чотири жінки, колишні зв’язкові УПА, позбавлені волі на тих самих 25 років і так само – за політичні переконання… Випустити їх, звичайно, не випустили, але на останні 5 років відсидки перевели із сирих камер до табору в Мордовії. Галина раділа сонцю й лісу за колючою огорожею табору, а в дворику знаходила кульбабу, з якої робила собі салати…
Після звільнення приїхала до рідного села на Тернопільщині, але вже наступного дня її вислала міліція, суворо заборонивши з’являтися в Західній Україні. Трохи жила у знайомих вчительки й поетеси, а потім оселилася в Христинівці на Черкащині.
– У Христинівці тета (тітка – А.К.) Галя жила в будиночку на вулиці Щорса, 3, – розповіла автору цієї публікації по телефону жителька тернопільських Бережан Євгенія Васьків, внучка сестри Галини Дидик. – Мала невеличкий город, буквально сотку-дві – з того й жила. Іноді пишуть, що вона працювала в місцевому дитсадку, але це неправда, їй ніхто не давав змоги працевлаштуватися. Якось тільки змогла сезон попрацювати в радгоспі на збиранні помідорів…
Дуже любила квіти – вони завжди цвіли біля її хатинки. А ще – книги. Їх мала дуже багато. Завжди пам’ятатиму тету Галю – вона допомогла мені, як ніхто інший. Мого нареченого батьки готували до служби в КДБ, а зі мною забороняли зустрічатися, бо я – з “бандерівської” родини. А вона допомогла своїми розмовами зрозуміти – кохання вище всього, воно все здолає. Так і вийшло в нас, тільки чоловіка вже, звичайно, на роботу в КДБ не взяли…
На той час неподалік жила Надія Суровцеву, яка колись працювала в уряді УНР та Директорії Симона Петлюри, а після радянських таборів оселилася під наглядом КДБ в рідній Умані. Галина Дидик приїздила до неї гостювати із сусідньої Христинівки. А ще, згадавши, як в молодості ризиковано перетинала окуповану Україну разом з Романом Шухевичем, їздила аж до Нальчика в Кабардино-Балкарії. Тут жила родина сина Шухевича – Юрія, якраз засудженого втретє до таборів. Галина Дидик допомагала дружині Юрія, бавила внуків командарма Шухевича…
1979 року її викликали до Христинівського відділку КДБ. Попередили, що їм відомо про те, що до неї в гості приїздили ще дві колишні зв’язкові Шухевича – Катерина Зарицька й Одарка Гусяк. Пропонували зробити “заяву-каяття”, назвавши УПА і Шухевича бандитами. Натомість гарантували пенсію і можливість переїхати на Тернопільщину. 67-річна жінка гордо відмовилася… Вночі їй побили вікна в хаті. Записка, прив’язана до однієї з кинутих каменюк, була списана лайкою, єдиним нормальним словом серед написаного було “бандерівка”…
Того ж 1979-го року Галина Дидик померла від інфаркту в Христинівській лікарні. До Бережан на Тернопільщині таки повернулася – але в труні. Рідні похоронили її швидко, тим самим випередивши КДБ, який навряд чи дозволив би це.
* * *
У рідному селі Шибалин Галині Дидик встановлено пам’ятник, вулицю, де жила, перейменовано на її честь, а у місцевій школі директорка Зиновія Волошин облаштувала чудовий музей. Та, що була поруч з командармом УПА у день його останнього бою, не отримала жодної нагороди за часів української Незалежності. Другу й останню у її житті бойову відзнаку перед строєм вояків УПА, вишикуваних на лісовій галявині, їй вручили далекого 1947 року – це був Срібний Хрест Заслуги…
Андрій КРАВЕЦЬ
