«Життя триває, точиться війна…» – казав великий наш земляк і патріот Анатолій Лупиніс. Сказав ті слова давно, та на жаль, вони знову актуальні як ніколи.
У теплих домівках, зі смачними стравами на столах зустріла Україна Новорічні і Різдвяні свята. Та не вся – є ті, хто «на передку», на сході нашої країни захищає цей спокій і тепло у мирних домівках – бійці в холодних окопах і бліндажах. Там, де гарячіші від «буржуйки» тільки листи від рідних людей і куля від ворога…
У круговерті щоденних турбот ми не можемо забувати про те, що фронт потребує допомоги. А фронт – це не тільки рубежі, де незважаючи на тисячну «домовленість про перемир’я» лунають постріли.
Фронт – це й протистояння ворожій пропаганді, яка ядовитим потоком продовжує просочуватися в Україну, намагаючись підточити саму основу українського патріотизму – віру в Перемогу.
Фронт – це відмова від будь-якої продукції, виготовленої в країні-агресорі, відмова у будь-який спосіб хоч копійку потратити на чужинський хлам, гроші за продаж якого ворог використає на купівлю патронів, кулі з яких потім будуть випущені в українців.
Фронт – це і допомога родинам загиблих на війні, і тим, хто поранений в бою і потребує медикаментів, коштів чи навіть просто уваги. Чи знаєте ви, що є ті, хто поранений ще під Іловайськом чи Дебальцевим і досі, довгими місяцями перебуває в комі чи хоч і в свідомості, але прикутий до госпітального ліжка?..
Зрештою, фронт – це підтримання абсолютно усіма можливими способами української мови, культури і віри, пропагування і вкорінення національних ідей.
На відміну від наших сусідів, українцям не треба повторювати, що вони «встають з колін» – бо українці ніколи на коліна і не ставали! Від часів князя Святослава, запорозьких кошових отаманів та славних українських гетьманів і до часів Визвольної боротьби УНР, УПА та «кіборгів» Донецького аеропорту – завжди є ті, хто йде в авангарді нації, не шкодуючи заради неї самого життя.
Хай азіати називають рік, який настав, «роком Мавпи», – для українців він має стати Роком Волі! Волі, за яку боролися наші діди й прадіди.
Не забуваймо тих, хто зараз в окопах – вслухайтесь у пронизливі, як вітер з донбаських териконів, слова поета Василя Ковтуна, які він у перші дні нового, 2016 року присвятив батальйону «Айдар»…
Мороз з’їдає пальців шкіру,
Прилип на груди автомат,
Вже загубив слова про віру,
Крізь зуби тільки чо́ртів мат.
Холодне лезо ріже спину,
Примерзла до щоки сльоза,
Ще й вітер, курва, без зупину
Січе безжально, мов лоза.
Застигли, як в бетоні, берці,
В полоні не ворушать слід,
Гаряча тільки кров у серці,
Все інше просто – мертвий лід.
Вогнем дуріє клятий ворог,
Від жару тільки сніг хрипить,
Та сохне в автоматі порох,
Та в жилах лише лють кипить.
Я не боюсь гармат пожежі,
Я вже давно забув про страх,
Для духу – не існують ме́жі,
Характер – не згорає в прах.
Дивуйтесь, паничі в Європі,
Дурійте, кляті москалі,
Я не замерз! Я тут! В окопі!
Зігрітий з рідної землі!
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, колонка головного редактора газети “Козацький край”, №1 (75) від 19.01.2016 р.
