Маріупольське відлуння містичної давнини…

Дата: 29.10.2014
Автор:

Фортеця Домаха (нинішній Маріуполь) у XVII столітті. Фрагмент діорами з обласного краєзнавчого музею в Донецьку, зруйнованого війною 2014 року

Маріуполь на Донеччині, до якого нині тягне свої брудні щупальця сволота, що прагне розколу нашої держави, віддавна був форпостом українського козацтва – у місці, де річка Кальміус впадає у Азовське море, козаки облаштували фортецю, яка стала центром однієї з восьми паланок, адміністративно-територіальних одиниць Війська Запорозького. Форпост на березі моря назвали на честь добротної козацької шаблі – Домаха. Під прикриттям Домахи поруч звели й поселення Кальміуська слобода, де оселилися козацькі родини.

Майже два століття, від 1594 по 1775 рік Домаха була «столицею» Кальміуської паланки, яка займала територію у межах сучасних Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Січові залоги берегли недоторканість кордонів українських земель – не раз під їхніми шаблями гинули не тільки турецько-татарські чамбули, а й загони донських «казаков», які постійно норовили вкрасти чуже, а коли попадалися, то намагалися розповісти, що не помітили, як «випадково» перейшли кордон – достоту так само, як роблять це нині їхні нащадки…

На цій землі постійно шанували тих, хто любив Волю. Кілька тисяч козаків з цих земель воювали у війську Богдана Хмельницького, а 1754 року в околицях Домахи (Маріуполя) переховувалися втікачі-гайдамаки з Правобережної України. Місцеві мешканці досі показують приїжджим місця, де за переказами жили гайдамаки – печеру на березі Кальміусу, брід біля Талаківки, курган Пінтучеси поблизу села Сартани…

Як відомо, 1775 року після перемоги у війні над турками московські війська завдали підлого удару запорожцям, завдяки яким цю війну виграли – Запорозьку Січ було зруйновано. Відповідно, знищено було і автономію земель Війська Запорозького. Московський капітан Сємьон Чірков, призначений губернатором на землі понад Кальміусом,  пробував створити на місці Домахи «город Павловск», та на козацькій землі так і не прижилася замість славної назви козацької шаблі назва на честь московського царька.

А ось масове переселення у Приазов’я греків з Криму спрацювало: 1780 року на місці Домахи постало місто з грецькою назвою – Марієнполь, пізніше – Маріуполь. Власне, у той самий час греки-переселенці осідали по всьому азовському узбережжю сучасної Донеччини – зокрема, так само на місці колишнього козацького зимівника постало і грецьке поселення Гурзуф, назва якого пізніше трансформувалася в Урзуф…

Легенди Маріуполя розповідають, що ще у докозацькі часи тут було поселення давніх генуезців, а ще раніше – загадкове «підземне місто», збудоване так, щоб під час сходу сонця його промені проникали у підземелля. Містичні перекази стверджують, що в глибині тих підземель є якісь три золоті священні предмети. Мовляв, колись вони стануть знову доступними людям і тоді «з’єднаються Небо й Земля”. Вчені вбачають у цих легендах відголоски язичницьких часів. А ще говорять, що ця місцевість не сприймає тих, хто має брудні помисли.

На відміну від частих і занадто буйних гостей з ростовсько-донських земель, греки ще понад два століття тому чудово знайшли тут спільну мову з місцевими українцями.

Таким був і народжений 1841 року у передмісті Маріуполя грек Архип Куїнджі, славетний художник, перед яким  однаково схиляли голову і в напівдикій Російській імперії, і в  освіченій Європі. Він був сином бідного шевця-грека, а прізвище Куїнджі вказувало на те, що хтось із його далеких предків був майстром золотих справ… Фанат української історії й українських пейзажів, Архип Куїнджі уникав модного на той час слівця «Малороссія», а на тих, хто називав Маріуполь «югом Россіі», дивився як на дурнів.  Назви його картин говорять самі про себе: «Українська ніч», «Чумацький шлях у Маріуполі», «Місячна ніч на Дніпрі», «Вечір на Україні»…

Саме цей «українізований» грек з Маріполя вплинув і на «українізацію» свого учня з етнічних росіян – знаменитого Миколу Реріха, художника, філософа, археолога, мандрівника і письменника зі всесвітньо визнаним ім’ям. Цей учень маріупольця, чиїми картинами і філософськими творами захоплювалися і захоплюються досі в усьому світі, за настільну книгу мав «Заповіт» Тараса Шевченка. Живопис Реріха експонувався в найкращих картинних галереях США, країн Скандинавії і Центральної Європи, а він, нагороджений найвищою лицарською відзнакою Швеції, Орденом Полярної Зірки, вважав, що один з найпотужніших енергетичних центрів світу – Україна. «Град будується», «Слов’яни на Дніпрі” – ці та інші картини Реріха стверджували велич Києва та давньої держави, народженої навколо цього міста на Дніпрі. Під час своєї знаменитої подорожі на Тібет у пошуках містичної країни Шамбали, де як вірили середньовічні лицарі, зберігається священна Чаша Грааля, Реріх шукав місцину, де як гласили легенди, під землею є місто зі скарбами. Перегукується з легендою про Маріуполь, звідкіля був родом вчитель Реріха Куїнджі, чи не так? Дружина Миколи Реріха згадувала, що 1919 року він отримав від настоятеля ламаїстського монастиря Трасілумпо чорний камінь неземного походження – Камінь Чинтамані, з умовою, що відвезе його в Женеву, де саме створювалася Ліга націй, покликана берегти мир і безпеку в світі. Кажуть, що через майже три десятиліття, після того, як Ліга Націй припинила існування, Реріх повернув цей камінь назад до тібетського монастиря…

Віру в містичну значимість символів Реріх проніс через усе своє життя. Коли у Білому Домі представники 21 держави підписали Пакт Миру, він став відомим ще й як Пакт Реріха, а його змістом захоплювався один із найвідоміших Президентів – Франклін Рузвельт. Пізніше, у 1954 році «Пакт Реріха» було покладено в основу роботи міжурядової конференції в Гаазі. Пакт було розширено і його ратифікували 60 держав… Реріх запропонував затвердити символічне Знамено Миру: три круги, що утворюють зведений догори трикутник як символ єдності фізичного, ментального і духовного світу на тлі вічності – єдності минулого, сучасного й майбутнього. Цей знак можна було бачити на монетах-златниках київського князя Володимира, на стародавній зброї, печатках та священних предметах старовинних монастирів…

Микола Реріх стверджував, що війну, як прояв людського здичавіння, заборонити неможливо – їй можна лише протиставити злиту воєдино всенародну волю. Цікаво, що коли на землю священного Києва впали бомби Другої світової війни, а по всій території України розгулялася буря величезних битв, Микола Реріх сів писати картину «Похід Ігоря». Дружину давніх русичів і їхнього князя верхи на коні, які вирушають у похід, митець-філософ промалював на тлі сонячного затемнення і неба у… жовто-синіх кольорах. Несподіване поєднання кольорів для неба обрав свідомо – вважав його таким, що стверджує обов’язковість кінцевої Перемоги…

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags:



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 1 від червень 2022

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2023’.Вільне Козацтво Холодного Яру