Черкащину з ювілеєм вітає справжній українець з єдиної в Криму україномовної газети “Кримська світлиця”

Дата: 06.01.2014
Автор:

1 січня виповнилося 72 роки чудовому українському поетові і громадському діячеві Данилу Кононенкові. Данило Кононенко – один з організаторів Товариства української мови в Криму, був першим його головою. Один з фундаторів першої і поки що єдиної української газети в Криму “Кримська світлиця”, очолює в ній відділ літератури та мистецтва. Член ради Національної Спілки письменників України, заступник голови Кримського республіканського товариства “Україна”, член правління Всекримського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.

Данило Кононенко


У “Кримській світлиці” ми прочитали його чудові слова про Черкащину, яка нині святкує 60-річний ювілей від час утворення області: “На схилі життя все частіше хвилюють серце й душу спомини про рідний край, де народився, виростав, набирався сили й розуму. Пригадуються стежки, якими бігав малим, пізнаючи світ, річки, в яких купався, поля, на яких уперше відчув себе хліборобським сином і, звичайно ж, люди, які наставляли на істинний шлях…
А ще ж бентежить серце героїчне і давноминуле рідної землі. А моя мала Батьківщина — це Черкащина. А Черкащина — це край, який уславили своїми іменами гетьман України Богдан Хмельницький, геніальний поет Тарас Шевченко, творець першої української опери «Запорожець за Дунаєм» С. С. Гулак-Артемовський, учений, помолог і плодовод Л. П. Симиренко, поет-«шістдесятник» Василь Симоненко… Край, де одні лиш назви збуджують уяву про славне минуле нашого народу — Чигирин, Корсунь, Канів, Суботів, Холодний Яр…
Отож літа спливають за водою, і згадується, пригадується, думається, пишеться, коли є здоров’я та хоч зрідка ще провідує муза…”
“Козацький край” переконаний: саме віршами цього поета-патріота варто вітати область з ювілеєм. Тож слово – поету з Криму, який завжди пам’ятає, що він – Українець!
УКРАЇНІ
І
Україно моя нескорена,
Невпокорена і свята!
Лихом — бідами переорана
І характером, ой, крута!
Ти не тільки за плугом ходила, —
Коли треба — дзвеніли й шаблі!
Не зборола тебе вража сила —
Воріженьки підступні і злі.
Ти — і горда, і нездоланна,
Тебе вславили навіки
Козаки Богуна Івана
І Богдана Хмеля полки.
За твою за святу свободу,
Не шкодуючи свого життя,
Йшли сини твої на Голготу,
Йшли із вірою в майбуття!
Україно, світанна зоре,
Незалежна, як Божий світ,
Хай тебе обминає горе,
Хай росте наш козацький рід!
ІІ
Рідна, кохана, єдина, —
Сонце моїх надій,
Матір моя Україна,
Син я навіки твій.
Кращої не шукаю —
Кращої — не знайти!
Все, що найкраще маю,
Це, Батьківщино, — ти!
Буду тебе любити
До днів останніх своїх,
Буду тебе боронити
Від усіляких лих.
Маю дочку і сина,
Маю онуків я.
З тобою — одна-єдина
Ми навіки сім’я.
Ти — ніжний цвіт калини,
Ти — Чураївни пісня,
Вільна моя Україно,
Рідна моя Вітчизно.

ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ

Василь живий у пам’яті і в слові,
У пісні-думі виплеканій ним.
Він — брат мені по духу і по крові,
Він — мій земляк,
і я пишаюсь цим.
Він — українець. Син землі своєї,
Що їй віддав всі сили молоді.
Горить його Поезія зорею
І нам прийдешні осяває дні.
Свою ходу творив він
легко й пружно,
Любов’ю серце сповнював ущерть.
Він над усе цінив життя і дружбу
І ненавидів зраду, підлість, смерть.
Не міг терпіть німу захланну тишу
В житті у неспокійному своїм.
Любив, як вітер дерево колише,
Як навесні гуркоче перший грім.
Любив він сину розказати казку,
Як цар Плаксій і Лоскотон жили.
Всім серцем землю
він любив Черкаську,
Де люди в праці славу здобули.
Любив Дніпро і Канів,
де Шевченко
Стоїть в задумі, хмурячи чоло.
На гору до Тараса Симоненко
Ходив не раз, коли усе цвіло.
Василь, як батька, шанував Тараса,
Від нього набирався він снаги.
Поезія — життя його окраса,
Духовності квітучі береги.
Василь живий.
Він у піснях і в слові,
У віршах, котрі встиг нам написать.
І вірші ті, як лебеді любові,
Над рідною Вкраїною летять.
Василь — живий.
Його слова чудові
Бринять у кожнім серці молодім.
Він — брат мені по духу і по крові,
Він — мій земляк.
І я пишаюсь цим.
* * *
Везу онука й сина в Чигирин,
Везу у гості до Богдана Хмеля,
Де над Горою неба синя стеля,
І Тясмина внизу спокійний плин.
Хвилюючих зазнали ми годин,
Отут, в столиці давній України.
Відвідали музей. Й фортечні стіни
Бійницями дивилися з картин.
Побачили, неначе наяву,
Як боронили козаки Вітчизну,
Рішучість їхню й витримку залізну.
І гетьманську всевладну булаву.
Тож збережіть,
сказав я внуку й сину,
В душі своїй цю славу Чигирина.
* * *
Черкащино, моїх пісень колиско,
Земля свята, де народивсь Тарас,
Де б я не був, —
далеко а чи близько, —
До тебе серцем лину повсякчас.
Тут Тясмин мій із Кам’янки
повз Смілу
Петля лугами до Чигирина.
Козацьку славу, в битвах посивілу,
Дніпро, немов вітрило, напина.
Тут — Суботів, і Канів, і Черкаси,
І Мліїв мріє в мареві садів.
Тут — Корсунь, Умань —
гордість і окраса
Твоїх минулих і сучасних днів.
Черкащино! Імен славетних краю,
Що вписані в історію навік.
До тебе завжди серцем припадаю,
Тебе давно я матір’ю нарік!
Люблю твої лани широкополі,
Холодний Яр — прихисток бунтарів.
І верби рідні, і стрункі тополі,
Оспівані у думах кобзарів.
Де Кам’янки обвітрене каміння
Над Тясмином у затінку звелось, —
Моє глибоке родове коріння
У цій землі здавен переплелось.
Черкащино! Дідизно, материзно!
Земля-легенда і пісень, і див.
Для мене завжди будеш ти Вітчизна,
Хоч скільки б я отут, в Криму, не жив!

КОЛИ СПІВАЄ ЧЕРКАСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХОР

Радість в серці закипає
бузковим квітом,
Як зачую по радіо
пісню Черкаського хору.
Бо вона мені
щирим дзвенить привітом
Від розложистих верб
і шумких осокорів.
Бо вона мені пахне м’ятою
Духмяною і не прим’ятою,
Хмелем в’юнким рукатим,
Що обнімається з маминою хатою.
Бо вона мені шелест ниви
Приносить із рідного краю,
І тихий шепіт чубатих трав,
Бо вона мені юність мою нагадує
У тім «вишневому садочку,
Де соловейко щебетав…»
Бо у ній задушевній, ніжній
Мені чується голос неньки,
І ще голос тієї,
котру кохаю-люблю…
Шле мені з батьківщини,
З краю Тараса Шевченка
Хор Черкаський до Криму
Пісню-радість свою.

* * *
Квітує сад вишнево-яблуневий
Над Тясмином у рідному краю.
О, як він душу схвилював мою
Той сад над Тясмином
вишнево-яблуневий!
Погожий ранок.
Далечінь травнева…
Про юнь далеку згадую свою…
Квітує сад вишнево-яблуневий,
Над Тясмином у рідному краю.

* * *
Будь славен, мій Черкаський рідний краю —
І Кам’янка, і Сміла, й Чигирин…
І наш Дніпро, що в далеч неокраю
Несе до моря вод могутній плин.
Благословенні будьте, хлібні ниви,
У сяєві ранкової зорі.
Й Холодноярський ліс — легенда сива,
І наш Тарас на Канівській горі.
* * *
Засумую зненацька,
На душі — полини.
Україна козацька
Наплива з давнини.
Славні лицарі наші
Гонти і Богуни.
Незборимі звитяжці —
України сини.
Як нам вас не стачає
В цей розбурханий час…
Все іде, все минає,
Пам’ять зцілює нас.

НЕ ВМРЕ КОЗАЦЬКИЙ ДУХ НАШ У ВІКАХ
Світлої пам’яті ватажків селянського повстання під назвою Коліївщина (1768-1769) Івана Гонти та Максима Залізняка

Дорогою поміж село Флярківку*
Якось ішов собі я в Жаботин,
Минаючи поля, яри, узгірки,
Пригадував: тут Залізняк Максим,
Ватаг повстанців — коліївців смілих
Супроти зла й жорстокості панів
Вів через Пруси лісом аж на Смілу
Загін із козаків та злидарів.
В Яру Холоднім освятивши зброю —
Гострезні коси, вила і ножі,
Укинувши в торби сухі коржі,
Уперше в Жаботині стали к бою.
Сполохавши на смерть конфедератів,
Узявши штурмом замок на горі,
Рушниці захопивши і гармати,
Пішли за волю битись бунтарі.
…Горіли Корсунь і Черкаси, й Сміла,
І Гонта кликав Умань визволять.
І вже шаблі кресали, а не вила, —
Вкраїна піднялась кайдани рвать.
Котилась Коліївщина степами, —
Загони гайдамацькі йшли у бій.
О, ще колись були ми козаками! —
Поет в поемі вигукне своїй!
…Втікає шляхта. Гнеться стигле жито.
Двигтить земля, йдуть Гонтині полки.
О, скільки крові у полях пролито,
Що простяглися вздовж Дніпра-ріки.
Повстанці йдуть на Умань, на Поділля,
Йдуть на Волинь і на Галичину…
І гине під шаблями враже зілля,
І визволено волость не одну.
Ідуть яреми в помсті своїй гнівні,
Наруги ярма скинути ідуть…
Та проти військ в них сили ж бо не рівні
Й від куль солдатських тисячі впадуть.
Програють, звісно, битву цю запеклу,
Бо що бунтарські проти куль ножі?!
Залізняка зашлють в Сибір далеку,
А Гонту четвертують палачі…
Всіх бунтарів половлять, закатують —
Зженуть на гайдамаках зайди лють:
Кого на палю, а кого під кулю…
Та вільний дух козацький не уб’ють.
Він — незнищенний. Він — у генах.
Вічний.
Бунтує кров супроти всіх заброд.
Ще буде тих повстань, тих коліївщин,
Поки народ не взна, що він — народ!
І взна-таки. Є, — скаже, — правда в світі,
Почує Бог волаючого глас…
Стать вільними захочуть посполиті
І воля їм всміхнеться ще не раз.
І прийде Незалежність. Й козаками
Пишатиметься в Україні всяк.
І на устах бринітимуть віками
Слова священні: Гонта й Залізняк.
…Я йшов у Жаботин вечірньою порою,
І в голові роїлися думки…
Спасибі вам за пам’ять, земляки,
Що вшанували ви в селі героїв.
Вита Залізняка тут гордий дух,
І Гонті є погруддя в Жаботині,
Встановлене без зайвих показух
Бійцю. Герою. Бунтарю. Людині.
Не вмре козацька слава, не загине,
Козацькій славі в нас немає меж.
Пишається козацтвом Україна —
Своїм минулим і майбутнім теж.
Не вмре козацький дух наш у віках,
І подвиг козаків не умирає, —
Про козаків в нас кожен пам’ятає,
І кожен у душі в нас є козак!

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 1 від червень 2022

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2022’.Вільне Козацтво Холодного Яру