Творець таємного «Братства самостійників»

Дата: 30.12.2013
Автор:

Юнкер Валентин Отамановський

27 лютого 1893 року в селі Яблунівка на Смілянщині (нині це – Черкаська область), в родині Дмитра Отамановського, рахівника цукрозаводу графа Бобринського народився син Валентин.
Змалечку хлопець цікавився українською історією, захоплювався епохою Козаччини, бо сам походив з козацького роду і твердо знав, що правда в історії, а що – брехня придворних борзописців Російської імперії. Зокрема, чудово знав, наскільки притягнута за вуха фраза «Сєвастополь – город русской слави». Знав про подвиги українців у Кримській війні із розповідей власного діда, який прослужив у царській армії 25 років і сам брав участь в обороні Севастополя 1854-55 років. А що вже говорити про легендарного матроса, який був майстром брати у полон «язиків» під час нічних вилазок розвідки – повного Георгіївського кавалера, українця Петра Кішку родом з Вінничини, про якого оборонці Севастополя захоплено казали, що це – «Кішка, що ловить ночами англійців і французів»!
Так і ріс Валентин Отамановський – у любові до України, відмітаючи чужинську брехню. У 1912 році, закінчивши із золотою медаллю Печерську гімназію Києва, Валентин став студентом юридичного факультету Київського університету Святого Володимра, звідкіля згодом перевівся до Київського політехнічного інституту.
1914 року 21-річний Отамановський стає засновником «Братства самостійників» – таємної організації, яка ставила за остаточну мету державну незалежність України. Дуже швидко організація набула реальної сили, причому була практично невразливою для поліції і жандармерії – завдяки глибокій конспірації. Навіть всередині самої організації далеко не кожен знав справжні прізвища своїх товаришів. Зокрема, Отамановський мав псевдо «Золотополець». На жаль, з тих же причин до наших збереглося дуже мало інформації про тих, хто входив до «Братства самостійників». «Братчики»-націоналісти Павленко, Летушко і Федорченко загинули у боях з більшовиками. Устименко, Діденко, Коновал, Казка, Калюжний, Тимощук, Литвицький – розстріляні більшовиками як «контрреволюціонери». Заарештований ГПУ, а потім знайдений повішеним у саду Микола Міхновський. Загинув у бою під Крутами від рук московської матросні, яка рвалася до Києва, юнак Микола Лизогуб. Змушені були залишити Україну й померли на еміграції Артем Хомик, Кость Лоський і Сергій Шелухин… Раніше, ніж його викрили більшовики, помер від хвороби серця 32-річний письменник Василь Елланський – та навіть мертвим продовжував боротися проти окупації України своїми творами, які було заборонено як «буржуазно-націоналістичну літературу»…
«Братством самостійників» було засновано видавництво «Вернигора», у якому виходили друком книги, що пропагували українську державність і орієнтацію нації на європейські цінності. Оскільки кістяк організації складали уродженці Центральної України, вони мріяли урочисто проголосити відродження української державності не де-небудь, а в Каневі, на Чернечій горі, біля могили Тараса Шевченка.
Одразу після Лютневої революції, 15 березня 1917 року за ініціативою Отамановського в Києві сформовано штаб української міліції і першу кінну сотню для наведення порядку в столиці. Разом з Міхновським він стає організатором Українського військового клубу імені гетьмана Полуботка», з чого починається формування українського війська. На півдні України члени «Брастства самостійників» контролюють Одеську військову раду і стоять біля витоків формування молодіжного військового формування «Одеська Січ», в центральній Україні братчики Ковтуненко і Пищаленко – серед творців «Вільного козацтва» на Звенигородщині. Сам Отамановський Всеукраїнським Національним Конгресом обраний До складу Центральної Ради, проте довго залишатися депутатом не захотів і склав мандат, щоб знову повернутися до активної діяльності.
У ніч проти 5 липня 1917 року «Братство самостійників» виступило фундатором ідеї виступу п’яти тисяч українських солдатів полку імені Полуботка та частково – полку імені Богдана Хмельницького проти сил Тимчасового уряду в Києві, з метою передачі усієї влади Українській Центральній Раді і початку побудови самостійної держави. Виступ було придушено і Міхновського за наказом Керенського було відправлено на Румунський фронт…

Бій під Крутами. Малюнок художника Андрія Серебрякова

16 січня 1918 року Валентин Отамановський у складі Першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького стає учасником бою під Крутами проти матросів Муравйова, які п’яними рядами перли через засніжені поля на столицю України. Пізніше Аверкій Гончаренко, який командував українськими військами під Крутами, тепло згадував про смілянина, який навіть у найтяжчий момент битви не втратив сили духу: «Отамановський був дуже відважний, а що найважливіше було у ньому цінного — це завжди прекрасний гумор. В цій рішальній хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою…»

Після поразки Визвольних змагань Отамановський близько двох років працює у австрійському Відні – у створеному самостійниками українському видавництві. Проте його тягне на Батьківщину… Повернувшись в Україну, живе у Вінниці, керує місцевою філією Всенародної бібліотеки Академії Наук, створює науково-методичний краєзнавчий центр, досліджує історію краю – у цьому фахівцеві допомагає знання історії та семи європейських мов, чим не міг похвалитися жоден з вінницьких комісарів-більшовиків. 8 листопада 1927 року, коли було «положено праздновать юбілєй вєлікого октября», Отамановський відкриває меморіальну садибу-музей українського письменника Михайла Коцюбинського. У «бдітєльних граждан» лопається терпіння і вони строчать доноси про те, що науковець планує… встановити пам’ятник Симонові Петлюрі. За цією абсурдною підозрою, додавши нібито участь у підготовці до повалення більшовицького правління (сфальшована справа «Спілки визволення України») та за реальне активне листування із опальним віце-президентом Всеукраїнської Академії Наук, уродженцем Катеринопільщини Сергієм Єфремовим – Отамановського засуджують до 5 років таборів суворого режиму та ще 2 роки заслання до Татарстану. Навіть після звільнення з таборів мав заборону повертатися в Україну – викладав іноземні мови у медичних інститутах Казані, Ташкента, Саратова, Краснодара. У Краснодарі екстерном закінчив педінститут, додавши до колекції своїх дипломів ще й диплом історика. У 1946 році захистив кандидатську дисертацію при Московському університеті, а в 1956 році – докторську дисертацію у Ленінградському університеті. В обох випадках темою наукових робіт була історія українського Правобережжя.Тільки 1958 року повернувся в Україну, останні роки жив у Харкові, де викладав латину у медінституті.
Помер Валентин Отамановський у березні 1964 року. «Правоохоронні» структури СРСР реабілітували вченого тільки через чверть століття після того як його не стало – у серпні 1989-го…

Андрій КРАВЕЦЬ

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , , , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 3 від сiчня 2021

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2021’.Вільне Козацтво Холодного Яру