У Харкові, який свого часу був столицею України, поглумилися над пам’яттю видатного земляка найвідомішого дослідника української мови, письменника, історика літератури, громадського діяча, професора Гарвардського і Колумбійського університетів, лауреата Шевченківської премії Юрія Шевельова.
За вказівкою місцевої влади з будинку, де колись мешкав цей вчений-патріот, зняли, та де там! – здерли, розбили сокирою встановлену за народні кошти меморіальну дошку на його честь. Вона пробула там менше місяця. Вітчизняна і міжнародна інтелектуальна еліта шокована, називає це актом наруги, знущанням над іменем видатного науковця. Черговим виявом антиукраїнської, антидержавної політики харківських верхів.
Ті, хто виступав за знесення пам’ятної дошки Шевельову (зокрема, голова Антифашистcького комітету Харківщини Нісон Ройтман), твердили, що у часи війни науковець був колабораціоністом співпрацював з фашистським режимом. Що не хотів служити у радянській армії, що з її наступом виїхав з Харкова і подався в еміграцію. Шевельову інкримінували, що мешкав у будинку вбитого єврея, що дописував у газету «Нова Україна», яка виходила під час окупації Харкова фашистами. За такою дивною аналогією можна було б звинувачувати у зв’язках з нацистами і мера Харкова Геннадія Кернеса, якого по батькові кличуть «Адольфович»…
Сам Кернес подавав запити у СБУ, щоб нарили компромат на іменитого краянина. Ніякої крамоли спецслужби не знайшли, лише повідомили, що у радянські часи кримінальну справу було порушено проти редактора «Нової України». Цього пану Кернесу виявилося достатньо, щоб разом із 64 депутатами Харківської міськради (лише чотири проти) підтримати ініціативу про знесення меморіальної дошки Шевельову. «Він показав себе як поплічник фашистів, заявив одіозний харківський голова і з гніву перейшов на дурний пафос. Рішення про зняття пам’ятної дошки це відновлення історичної правди для визволителів Харкова, усіх загиблих і тих, хто вижив під час Великої Вітчизняної війни, для всіх наступних поколінь». У тон йому продовжував близький товариш Кернеса, голова Харківської обласної державної адміністрації Михайло Добкін. На своїй сторінці у соціальних мережах губернатор (державна начебто людина!) назвав Шевельова «фашистським посібником», а тих, що захищають його, бережуть пам’ять про нього – «фашистськими мерзотниками».
То хто ж такий Юрій Шевельов? Чим він не вгодив, чим провинився перед скандальними харківськими чинушами?
Дослідники життя і творчості цієї людини в один голос кажуть про неї як про Великого Українця. Народився у дворянській родині німців Шнейдерів. У Першу світову війну його батько – генерал-майор російської імператорської армії змінив прізвище на Шевельов. На початках, вихований у «самодержавних» традиціях, він української мови не знав, вважав її «немилозвучною». На це його двоюрідний брат якось зауважив: «Не може бути мова кількох мільйонів немилозвучною». І це кардинально змінило Шевельова. У Харкові Юрій закінчив університет, захистив кандидатську дисертацію, у війну завідував у ньому кафедрою української філології. За порадою мами, писав українською свої твори. Як зазначає харківський науковець Володимир Чистилін, під час окупації Шевельов мав можливість довести німецькій владі, що є «фольксдойчем», тобто етнічним німцем – і за це отримувати з родиною відповідні блага. Однак не пішов на це. Він однаково ненавидів фашизм і більшовизм. Перебрався до Львова, а звідти – у Західну Європу.
Під час еміграції Шевельов працював в Українському Вільному Університеті (Мюнхен), читав лекції з української і російської мов. Згодом викладає у Гарвардському і Колумбійському університетах США, стає найавторитетнішим славістом на Заході. Його ґрунтовні наукові дослідження спростували радянську доктрину про існування східнослов’янської єдності, «братньої колиски трьох мов: російської, білоруської, української». Харків’янин Шевельов переконливо довів, що витоки української мови починаються у VII столітті, а завершує вона своє формування у XVI столітті. Це твердження не влаштовувало радянських ідеологів, суперечило їхнім догмам, тож за їхньою вказівкою Шевельову назавжди заборонили в’їзд у СРСР. КДБ клепало проти нього звинувачення, навішувало йому ярлики. Ними нині послуговуються Добкін з Кернесом.
У розпал антишевельовської істерії до цих харківських панів-товаришів звернулися провідні науковці світу. Вони називали наклепницькими заяви про співпрацю українського вченого з нацистами. Сказали, що ці звинувачення свого часу було ретельно перевірено багатьма державними установами США, зокрема адміністрацією Колумбійського університету, де він викладав. І всі ці закиди було спростовано.
І ще декілька фактів з послужного списку добрих справ Юрія Шевельова. Він був членом Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки в США, почесним доктором Альбертського, Люндського, Харківського університетів та КиєвоМогилянської академії. Президентом Української Вільної Академії Наук у США. Іноземним членом Національної академії наук України. «Колабораціоніста» чутлива АмерикаЄвропа так би не шанувала. Шевельов редагував журнал «Сучасність». Написав 17 книг і 900 фундаментальних наукових праць про історію слов’янських мов, української мови та літератури. З його ініціативи на Заході створили фонд «Друзі Харкова», який підтримував українські видання, театри, церкви, музеї. За власні кошти він видав чимало книг з української філології. Всю до копійки Шевченківську премію віддав на підтримку у Харкові української школи №6. Незважаючи на свої поважні літа (а прожив Юрій Шевельов 93 роки), за найпершої нагоди приїжджав в Україну, до рідного Харкова, який називав своєю домівкою…
І тепер у цій його домівці на геніального вченого пішли із жеківською сокирою…
У зв’язку з подіями у Харкові Український ПЕН-центр зробив заяву, в якій йдеться:
«Брудні наклепи на адресу Юрія Шевельова є ще одним підтвердженням того, що постаті такого калібру перебувають у вічній і неминучій опозиції до світу темряви. Сам вчений жахнувся б, якби ця темрява прийняла його за свого. Тому захисту потребує не Юрій Шевельов, а славне ім’я міста Харкова!”
