Кенгірське повстання у радянському концтаборі очолили бійці ОУН-УПА

Дата: 16.05.2013
Автор:

59 років тому розпочалося знамените Кенгірське повстання. Повстання політичних в’язнів Степового табору табірного відділення Кенгір під Джезказганом (Казахстан) розпочалося 16 травня і тривало до 26 червня 1954 року. У повстанні брало участь близько 8000 ув’язнених, більшість з них — засуджені по політичних статтях українці (також росіяни, прибалти, євреї та інші); всього в Степлагу було українців 46% — 9596 чоловік, серед яких було багато колишніх членів ОУН і бійців УПА та прибалтійських «лісових братів».
Володимир Караташ, вояк УПА, з Голованівського району Кіровоградської області — був стрільцем у сотні Сталевого, що діяла на території сучасних Кіровоградської і Черкаської областей –  в районах Гайсина, Умані, Гайворона, Голованівська. Після повернення радянської влади отримав 8 років таборів, а за те, що з іншими в’язнями таємно виготовляв зброю, отримав розстрільний вирок. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років ув’язнення, які відбував у Степлагу. Свідчення про ті події разом із власними спогадами зібрав у книжку «На барикадах Кенгіра» — накладом 500 примірників.
Його жінка, з якою пізналися в зонах, Ганна Лук’янівна, свідчить про перші хвилини повстання:
Вранці біля нашого барака почалися заворушення — трьом хлопцям якось удалося втекти за зону тюрми, їх, звісно ж, наздоганяла охорона. Дівчата швиденько зорієнтувалися і зробили живу загорожу, взявшись попід руки, а на грудях — долоні в замок. Чекісти наказали розійтися. Побачивши, що ми не слухаємось, гидко матюкалися і страхали, що стрілятимуть. Ми стояли. Почали стріляти понад головами. Стало страшно, але не відступили. Тоді приїхали пожежники і почали з брандспойтів поливати нас холодною водою. Через деякий час автоматники і пожежники відступили… Ця наша маленька перемога додала сил і надії, і ще більше згуртувала дівчат.
Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата обмили, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки, щоб не виглядали бідніше. Хлопців, які першими наклали головами під час Кенгірського повстання, на відміну від багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи…

На похоронах перших полеглих уперше звучить гімн Кенгірського повстання «У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецлагеря», написаний за одну ніч багаторічним в’язнем, борцем за незалежну Україну, членом Крайового проводу ОУН Михайлом Сорокою. Табірні повстанці, майже десять тисяч людей різних народностей співали його українською мовою щоразу на зібраннях – спогади про це збереглися у свідченнях єврейки Любові Бершадської.

Анатолій Радиґін, єврей, в’язень радянських концтаборів згадував про особливу дисципліну українців з ОУН-УПА:
«Серед сірої таборової юрби виділялися дві категорії, помітно інакші від безбарвних облич, безбарвних рухів, сірих бушлатів… Колишні вояки й старшини УПА, ОУНівці й безпартійні українські патріоти… відрізнялися від усіх. Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, виголений, у чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював…
Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів втратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди і Мордовії. Їхній фанатизм доходив до монашого самозречення. Більшість із них не курило, не доторкалося спиртних напоїв, якщо їх вдавалося як–небудь дістати. Можна схвалювати або засуджувати діла і долю «Галичини» і «Нахтігаль», але їх останні живі вояки були гідні наслідування у витримці, в умінні витримувати страждання, умінні не спуститися до рівня смердючого обірванця. І я наслідував їх, чим міг. Хоча б зовнішньо. Інтелігентні сноби, які за суперечками про Канта і Фіхте забували відвідати лазню, сміялися над моїми вичищеними чобітьми, називаючи це «хохлатською фельдфебівщиною». Але я вважаю, що це не остання ознака внутрішньої сили і самоповаги. І хай живе ота фельдфебівщина розбитої, але непереможної армії!»
Українці були на усіх керівних посадах повстанського комітету, який захопив владу у всьому таборі, змусивши конвойні війська покинути його межі.
Ув’язнені розробили та запустили з повітряними зміями за межі «зони свободи» до 25 видів листівок — російською та казахською мовами, загальним накладом до 700 примірників.
В документах слідства неодноразово зазначається, що під орудою Віктора Скірука (Мстишин Луцького району)- за вказівкою «Келлера» та Слученкова, з матеріалів, взятих із господарського двору, в’язням-охоронцям «Степлагу» було вироблено взуття і форму — по подобі одностроїв УПА.
На охорону Конспіративний центр переважно ставив в’язнів із Прибалтики та упівців, допомоговими були чеченські загони — про них згадується у структурі воєнного відділу. Через погане забезпечення одягом, охорону, на яку покладалася найбільша відповідальність, повстанське керівництво вирішило одягнути першочергово.
Одним з талановитих організаторів в час повстання виявив себе Анатолій Кострицький. Уродженець Великого Токмака, Кострицький був досконалим знавцем радіоелектротехніки, зробив радіовузол, виготовив мікрофони та динаміки, які були встановлено на бараках та укріплено на них резонатори. В червні зона табору була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію та переобладнав генератор, також встановив телефонний зв’язок між приміщеннями членів Комісії та штабами повстання, обладнав комутатор, вивчив телефоністок та склав графік чергувань.
На прохання Слученкова Кострицький зобразив схеми самопалів і саморобної гранати, також обладнав майстерню з виготовлення холодної та вогнепальної зброї.
В. Космович свідчить, що жінки займалися виготовленням скляного порошку, наповненням пляшок піском та вапном для кидання в очі.
За свідченнями німецьких емігрантів, які в тому часі там перебували, на табірному подвір’ї щодня проходили богослужіння — правили православні та католицькі священики-в’язні.
Жінки займалися облагородженням табору, шили та вивішували прапори — на дахах їдалень у всіх трьох таборах. Ковалі цілодобово у табірних кузнях кували ножі та наподібнення списів — з віконних ґрат, жінки робили «коктейлі Молотова» — наповнювали пляшки бензином чи хімікатами з повстанської лабораторії видобування кисню.
В’язні з частин лікарняного рентгенівського апарату, та інших медичних приладів зібрали радіоапарат — задля звернення за допомогою до Міжнародного Червоного Хреста. За допомогою апарату радисти постійно посилали заклики за межі зони різними мовами. Хоча радіо й було слабке, проте передачі чули у Караганді й столиці Казахстану Алма-Аті.
Був і хор, який організував друг Михайло Сорока, колектив виконував «Гімн Кенгірського повстання» — на слова та мелодію Сороки, пісню «Любіть Україну» на слова В. Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди», виконувалися пісні тих національностей, які були в таборі та мали бажання прилучитися до хору.

Щодо озброєння ув’язнених, то комісія з розслідування повстання пізніше вказувала, що після придушення повстання було вилучено: 2113 штук гострих ріжучих та металевих предметів, 1577 металевих прутів та пік, 400 пляшок із негашеним вапном і 300 пляшок із піском, 291 ніж — зразка «фінки», 68 саморобних шабель, 40 саморобних вил та списів, 36 саморобних гранат, 26 сокир, більше 20 кілограмів товченого скла, 4 пістолети.
Повстання було жорстоко придушене тільки через 5 тижнів протистояння – 25 червня 1954 року за допомогою армії із застосуванням танків. Проти них зброя, яку підготували повсталі, виявилася безсилою, хоча за свідченням очевидців, три танки таки вдалося підбити…
Приблизно 700 трупів повстанців , серед яких були й дівочі, стали розплатою за 40 днів волі.
Під танками загинули Марія Мантика, Зиновій Рак, Мар’ян Пришляк та багато інших. Танки ганялись за людьми, однією з перших потрапила під танк латишка Белта — вона мала відтяті обидві ноги і одну руку, розуміючи свій стан, просила її добити, по дорозі до медчастини відкрилися нутрощі, вона померла на операційному столі. Білоруска Євгенія Шостак намагалася врятуватися, заскочивши на підвіконня бараку, проте танкіст збив її під гусениці танка стволом гармати…
Щодо кількості загиблих, то спогади учасників тих подій приводять до думки, що в документах урядового розслідування кількість вбитих повсталих значно занижена — адже перед комісією МВС було поставлене завдання зобразити придушення Кенгірського повстання з мінімальними втратами з обидвох сторін.
Для компрометації повстанців табірна адміністрація розпустила чутку серед місцевого населення, яке, безумовно, дізналося про повстання, нібито піхотинці, танки та літаки стріляли холостими патронами — а в’язні в люті самі убивали один одного. Для меншого розголошення після придушення повстання могили копали не бранці, а військові. Із свідчень ув’язнених, на території концтабору було викопано до 300 могил, решту закопали в степу. Захоплених учасників повстання повторно судили, частині з них винесли смертний вирок, іншим додали термін ув’язнення. Повстання придушили, проте не вдалося задушити чутку про масове повстання людей, які навіть в умовах радянського концтабору зуміли з честю постояти за свою свободу…

Підготував Ігор АРТЕМЕНКО

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , , , , , , , , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 2 від 12  квітня  2019

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2019’.Вільне Козацтво Холодного Яру