Ще від часів Київської Русі на українських землях в інтер’єрах храмів поміщали зображення ктиторів – тих, чиїм коштом збудовано або заново оздоблено іконами чи фресками церкву або монастир.У часи Гетьманщини ктиторами виступали гетьмани і козацькі старшини. Ктиторами церков Запорозької Січі були також рядові козаки. Читачам «Козацького краю» розповімо про двох із них, яких прийнято вважати останніми ктиторами Запорожжя…
У березні 1880 року художник Ілля Рєпін, у якого вже визрів задум картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», остаточно вирішує їхати в Україну, місцями слави запорожців – набиратися образів українців, вивчати уцілілі козацькі хоругви й зброю, щоб достеменно відтворити картину славетної епохи. Недаремно ж Рєпін сам народився на козацькій Слобожанщині в Україні, а рід свій вів від запорожця Ріпи: як задумав, так і зробив – вже у травні-червні подорожував степами українського півдня…
Де колись стояла Січ – там вже нічого не було – оскаженіла московська солдатня навіть храм січовий зруйнувала, захопивши 1775 року гніздо козацької вольниці. Тож тепер, через століття після тих подій, Рєпін застав там тільки зарослі хащами пагорби, під якими вгадувалися місця колишніх укріплень, та ями, які понакопували скарбошукачі, які вірили у легенди про заховану козацьку казну…
Справжній же скарб Рєпін виявив у Нікополі, у місцевій Свято-Покровській церкві. Там художник побачив безліч козацьких раритетів: ікони й картини, церковні й козацькі хоругви, книги – так само не лише церковні, облачення священицьке і запорозьких козаків, православні хрести й медалі за хоробрість, посуд, серед якого дві срібні чаші отамана Сірка, а у дворі за церквою – навіть запорозькі гармати… Збереглося і головне Євангеліє запорізької січової церкви роботи 1759 року – «вагою більше пуда, у масивній срібній оправі вагою понад 28 фунтів».
І посеред блиску всього цього багатства, на так само багато різьбленому іконостасі Рєпін раптом побачив… дві акварельні копії під склом , виконані на звичайному папері. Це були вражаючі зображення у повний зріст двох козаків-запорожців – у кунтушах й кафтанах та зі зброєю. Схожі підписи під портретами свідчили, що це брати-ктитори, запорожці Іван та Яків Шияни, коштом яких храм оздоблено.
Рєпіну розповіли, чому у церкві всі речі запорожців – справжні, а зображення тих, хто всі ці речі урятував і привіз до Нікополя – тільки копії. Виявляється, за десяток років до приїзду Рєпіна тут побував якийсь високопоставлений церковний сановник, який жахнувся, побачивши зображення запорожців: «Кому молитеся, православні – не Богові, а запорожцям?! Це що – ідолопоклонство? Приберіть негайно!» Оригінали зображень братів Шиянів вивезли тоді до Одеси – в музей старожитностей, а в Нікополі таки тихцем зробили копії улюблених ктиторів. Адже саме завдяки старанням цих уцілілих запорожців було збережено стільки козацьких раритетів, а ще – їхнім коштом зведено нову Свято-Покровську церкву. До речі, у ній тоді саме була ще одна ікона – Святої Покрови, із зображенням козаків, серед яких – останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. Цю ікону теж урятували брати Шияни. Частина дослідників навіть схильні вважати, що й Покрова з Калнишевським, і портрети братів Шиянів – роботи одного й того ж улюбленого художника і скульптора кошового Калнишевського – Сисоя Шалматова. Того самого, який прикрашав усі збудовані Петром Калнишевським церкви. Якщо це справді так, то тоді, коли московити вже заточили кошового до Соловецького монастиря, в Україні з його ім’ям на вустах продовжували будувати православні храми вірні Запоріжжю козаки й майстри…
У перші ж дні Другої світової війни ікона Покрови з Калнишевським щезла – залишилися тільки її копії. Свято-Покровська церква, де ця ікона зберігалася, загинула ще раніше – 1934 року її зруйнували більшовики – нащадки тих, хто танцював на попелищі захопленої Запорозької Січі… Нікопольські старожили можуть показати туристам і гостям міста, де колись стояла ця церква – сквер на березі Дніпра, навпроти готелю, який називається «Родіна» – саме так, а не «Вітчизна» чи «Батьківщина». А вулиця в цій місцині, яку могли б назвати вулицею Козаків Шиянів, сьогодні називається вулиця Крєпака…
Зате й досі світ захоплюється потужним постатям козаків, змальованим під враженням від тієї поїздки Іллєю Рєпіним. Коли вдивляєшся у його картину, здається, що чуєш могутній глузливий регіт запорожців над усіма ворогами, які прагнуть знищити козацький дух. А з дзвіниці уцілілого Спасо-Преображенського храму Нікополя і досі лине мелодійний заклик вірити у торжество православ’я – це дзвонить перенесений зі знищеної Свято-Покровської церкви 223-літній дзвін, відлитий братами-ктиторами, запорожцями Іваном та Яковом Шиянами 1790 року, через 15 років після того, як їхню Січ зруйнували варвари-чужинці…
Петро ДОБРО
