Земними шляхами козака із зірки, Юрія Горліс-Горського

Дата: 16.11.2012
Автор:

Лариса Лісовська - на малій батьківщині Горліса-Горського

На малу батьківщину свого знаменитого батька — борця за волю України, письменника Юрія Городянина–Лісовського, більш відомого під творчим псевдонімом Горліс–Горський, — нещодавно вперше приїхала його дочка Лариса Лісовська. Вона побувала в селі Демидівка Решетилівського району Полтавщини, де тато народився, зу­стрілася з громадськістю обласного центру. А оскільки запросив її сюди Полтавський медіа–клуб, то вже з перших хвилин перебування на батьківській землі вона опинилася «в полоні» журналістів. Останні намагалися добути якомога більше нової інформації про її батька — професійного військового, котрий став вояком армії УНР, а потім, волею долі, — «холодноярцем», близьким сподвижником провідників цієї легендарної республіки, яка у 1919—1922 роках успішно протистояла московсько–більшовицькій навалі у самісінькому серці України. Та, зрештою, описав ту запеклу борню під гаслом «Воля України або смерть!» у своєму блискучому документальному романі «Холодний Яр»…

За два дні до смерті тата…

Лариса (в дитинстві її називали Лесею) не могла пам’ятати свого батька, бо ж народилася 25 вересня 1946 року, себто за два дні до його загибелі. Їхня родина після закінчення війни жила у таборі для переміщених осіб у німецькому місті Новий Ульм. Хто вбив Городянина–Лісовського, різні джерела трактують по–різному. Одні автори схиляються до думки, що його задушили удавкою–зашморгом справжні бандерівці, котрі щиро вважали пана Юрія запроданцем, зрадником. Інші ж зазначають: ішлося про замасковане під розправу «своїх» виконання одразу двох смертних присудів більшовицької Москви агентами НКВС.

Тим паче що раніше у своїх спогадах автор «Холодного Яру» писав, скажімо, про восьмимісячну роботу «з наказу своєї організації в агентурному апараті ГПУ», власне, як розвідника. Використати подібні факти для компрометації відважного патріота України ті ж таки енкаведисти могли, як кажуть, наповну. Про те, як всілякими чорними чутками у згаданому таборі змішували з болотом ім’я та честь її чоловіка, згодом пригадувала його дружина Галина, котра має зараз 87 років і живе з іншою дочкою в американському штаті Флорида. Яку ж версію вбивства вона вважає найвірогіднішою? Відповідаючи на це питання власкора «УМ», Лариса Лісовська зазначила: «Моя мама вірить у те, що тата вбили бандерівці. Але інші люди кажуть: бандерівці могли зробити це під впливом НКВС».

Сьогодні, здається, ніхто не сумнівається тільки в тому, що насправді Юрій Городянин–Лісовський ніколи не зраджував Україні й, навпаки, робив усе для її визволення від більшовицьких зайд. Як під час їхньої першої навали на нашу тільки–но народжену державу УНР, так і тоді, коли вже збільшовичена Україна опинилася в епіцентрі найкривавішого протистояння двох диктаторів–людиноненависників — Гітлера і Сталіна. Саме червона Москва завжди була головним, так би мовити, особистим ворогом воїна і письменника. Чим він їй найбільше «допік» — словом чи ділом?

Говорити англійською заборонено

На зустрічі з пані Ларисою власну версію стосовно мотивів такої «більшовицької відплати» її батькові висловив полтавський дослідник «отаманії» Олекса Пугач: «Книга «Холодний Яр», перша частина якої вийшла у Львові 1934 року, стала на Західній Україні справжньою «бомбою». Нею зачитувалася молодь, на ній виховувалися майбутні герої Української повстанської армії. А під час Другої світової Городянин–Лісовський повернувся в Україну. І, звісно, потім міг написати не менш захоплюючий роман про героїзм і трагедію УПА. Та хіба могла та ж Москва допустити появу ще однієї «бомби», подібної до «Холодного Яру»? От і взялася її агентура за ту «бандерівську» удавку».

Образ батька поставав в уяві Лариси передовсім із розповідей матері. «Після смерті тата ми ще 4 роки жили в Німеччині, — пригадує жінка. — Мама все чекала його, бо не знала ж, де він подівся. Думала, що живий, тільки, можливо, відвезли до Сибіру чи ще кудись. А потім маму запросив до Нью–Йорка її приятель Василь Гришко, і ми поїхали до Америки. Там вони одружилися, й у мене з’явився «другий тато». І тільки коли мені виповнилося 12 років, мама почала розповідати про мого справжнього батька. Казала, що він завжди ходив із пістолетом, був фотографом (у нас збереглися його світлини) і письменником. А ще — великим патріотом України і дуже сміливою людиною, яка втікала з тюрми, переборола багато труднощів».

За словами пані Лариси, в дитинстві мама забороняла їй говорити вдома англійською — тільки українською. Тим паче що «другий тато» також був небайдужим українцем, цікавився політикою, знав Городянина–Лісовського особисто, мав письменницький хист і написав книгу про Голодомор.

Українські гени «прокинулися»

Водночас зізнається, що в дитинстві її, можливо, навіть трохи «перегодували» такою україноцентричною опікою, тож пізніше, коли випурхнула з дому, із «рідною» діаспорою вже практично не спілкувалася. Здобула фах учителя англійської мови й після заміжжя два десятиліття прожила в Англії. Відтоді й там, і в США «варилася» винятково в англомовному середовищі. Відповідно, три її доньки не опанували української, не кажучи вже про стількох же внуків. Але українські «гени» все одно «прокинулися». Вперше приїхала в Україну 1994 року й одразу відчула тут «щось своє». Згодом приїздила сюди ще кілька разів. Але тоді ще багато чого «тримало» її за океаном. Зрештою, вийшла на пенсію, а два з половиною роки тому «дуже захворіла» — лікарі вважали її хворобу невиліковною. За таких обставин прагнення побачити світ стало фактично останнім бажанням приреченої…

Тож продала свій будинок, майно і вирушила у таке собі «всесвітнє турне» як приватний викладач розмовної англійської мови. З цією місією побувала в Кореї, Таїланді, Непалі. Триваліша зупинка в Україні була вимушеною: хвороба «прикрутила» так, що саме тут зібралася помирати. «Не дала» їй зробити цього старша дочка Ляля, котра знову відвезла матір до Лос–Анджеласа й, за словами пані Лариси, «віддала половину своєї печінки». Рік тому за океаном їй робив надскладну операцію український хірург, який свого часу навчався в Івано–Франківську. Його американські колеги не наважувалися на неї, бо ж вважали пацієнтку безнадійною. Тож саме українець врятував їй життя. Це ще більше впевнило немолоду жінку в необхідності повернутися на свою справжню батьківщину. А коли сюди, щоб доглядати за нею, приїжджала Ляля, то також прикипіла до України душею. Вирішили разом із нею оселитися у Львові, де вже мають помешкання.

Чому саме в цьому місті? Бо його дуже любив батько, у будинку на площі Ринок, 5 він писав свій «Холодний Яр». «Думала, що вмру, але чогось живу, — зауважує пані Лариса. — Сталося диво. А живу, мабуть, тому, що маю ще чимало зробити. Над усе хочу відшукати в Україні батькові сліди бодай у людській пам’яті. Адже я все життя думала про нього. А тепер з’явилася щаслива нагода ходити львівськими вулицями, шукати і знаходити людей, чиї батьки, родичі знали мого тата. З їхніх розповідей хоч потроху дістаю безцінну інформацію про нього. Чи живуть в Україні інші батькові родичі? Важко сказати. Знаю, що під час війни мама заходила в Києві до його сестри, котра також мала дочку. Ну тієї сестри, мабуть, уже немає на світі, а от її дочку дуже хотілося б знайти».

Мама проти видання «Холодного Яру» російською

Водночас Лариса Лісовська (в Америці мала прізвище Янг, по покійному чоловікові) окреслює перед собою й приземленіші плани. Зокрема, хоче відредагувати «Холодний Яр» найближче до оригіналу й видати його у, так би мовити, «первинному» вигляді. Тобто без сторонніх доважків у вигляді галицизмів, які робили львівські редактори та видавці, та новітніх доповнень коментарями, світлинами тощо. Саме такий оригінальний варіант книги, вважає, має потрапити до шкіл і бібліотек. Разом із дочкою мріють також про переклад роману російською мовою, щоб якомога більше людей прочитали ці унікальні свідчення боротьби українців за свою державу. Хоча, зізнається, мама дуже проти таких намірів, бо ж у її пам’яті російська залишається мовою окупантів і шовіністів…

Зрештою, пані Лариса й сама пише роман. То буде, за її словами, «історія про себе, про те, як шукаю батька». Ця «напівфантазія–напівправда» вже має назву — «Козак із зірки». Її першовитоки авторка пояснює так: «Уява підказала мені, що такі люди, як батько, прийшли з небесної зірки, щоб урятувати Землю. Пишу англійською й одразу перекладаю українською. Десь півкнижки вже написала».

РЕАЛІЇ

У Лос–Анджелесі, де донедавна мешкала пані Лариса, є велика українська громада. «Однак там, як і скрізь, українці сваряться між собою, — констатує з прикрістю. — Причому не лише через політику. Досить сказати, що відвідують вони три різних церкви». Від американців також не в захопленні, бо вважає їх (дослівно) «дуже дурними». Насамперед через зазомбованість маскультом, примітивною телевізією, яка, на її переконання, знищує справжню культуру. В Україні ж із цим ще, як кажуть, не все втрачено.

«Мені дуже подобаються український дух, наші пісні, музика, танці, — говорить тепер уже львів’янка Лариса. — Оці підмальовані зовні хати — такого ж ніде у світі немає! Найгірше ж в Україні те, що вона така бідна. Точніше, бідними залишаються більшість її громадян… Та хоч умови нашого з дочкою побуту в Львові гірші за американські, мені все одно ліпше тут. Бо тут моє серце. Почуваюся ж зовсім українкою. А оскільки в нашій із мамою американській хаті завжди збиралися українці, говорили українською мовою, то вважаю, що й виросла я в Україні. Тільки на території іншої держави».

НЕМА СЛІВ…

Жодної згадки про те, що саме в цьому селі народився знаний українцями всього світу письменник, у Демидівці досі немає. Більше того, коли організатори зустрічі з пані Ларисою хотіли приурочити до її першого приїзду науково–практичну конференцію із запрошенням на неї сільського активу, учнів місцевої школи, то спочатку зіткнулися зі спробою офіційних «господарів» села, насамперед голови сільради та директорки місцевої школи, відмахнутися від такої честі (мовляв, кому це потрібно, та й узагалі Горліс–Горський «не наш герой»). Зрештою, приїзд гостей нібито погодили. Та коли разом із Ларисою Лісовською до Демидівки з Полтави приїхали більше 20 науковців, журналістів, громадських активістів (серед них було троє кандидатів наук), то зустрів їх там… великий «амбарний» замок на обумовленому заздалегідь приміщенні для конференції: ні сільського активу, ні школярів там, звісно, не було. Зрештою, наукову презентацію постаті забутого на малій батьківщині героя за участю його дочки таки провели. На неї прийшло аж… півдесятка його земляків.

Василь НЕЇЖМАК, http://umoloda.kiev.ua/number/2177/171/77523/

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 3 від 29 грудня  2019

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2020’.Вільне Козацтво Холодного Яру