Яків Водяний, черкаський полковник Вільного козацтва

Дата: 20.10.2012
Автор:

У суботу 25 січня 1919 року Яків Водяний прокинувся рано, бо поспішав у Черкаси на спільну нараду повітової і земельної управ. Невдовзі він уже був на станції Бобринській1. Її комендант, член партії боротьбистів Орельський, повідомив, що в Черкасах все спокійно. Підтвердив це і командир бронепотяга п. Кириченко, який щойно прибув із Черкас.

Поїзд, що відправлявся з Бобринської о 8-й ранку, був переповнений. Тож Водяний разом з охороною (12 осіб) втиснувся в купе кондукторської бригади. Ніщо не викликало підозри у досвідченого підпільника. Не збагнув він, що його охорона виконувала не зовсім властиві функції, – вже пізніше з’ясувалося, що її прислали більшовики, які о 6-й ранку здійснили у Черкасах переворот. Охоронці мали завдання допровадити Водяного на станцію Черкаси і здати коменданту.
З Водяним більшовики давно хотіли порахуватися, адже він, черкаський полковник Вільного козацтва і начальник Смілянської повітової міліції, завдав їм чимало дошкульних ударів. Його козаки били росіян не тільки у Смілі й на станції Бобринській, а й у Жмеринці, Вапнярці, Шепетівці, Козятині, Білозір’ї. Особливо обурило ворохобників те, що Водяний особисто розстрілював їхніх більшовицьких ватажків.
Яків справді був чоловіком безжальним і рішучим. Напевно, саме ці якості й висунули його ще під час революції 1905 року на чоло терористичної групи партії есерів, яка уславилася на всю Росію гучними вбивствами царських чиновників високого рангу…

Яків Водяний народився 20 жовтня 1886 року у Смілі Черкаського повіту Київської губернії. Його батько Михайло мав трьох синів (старшого Макара, середульшого Михайла і Якова) і двох дочок (Тетяну і молодшу Наталку). На всіх було шість десятин землі.
“Селянський син, – писав про себе Яків Водяний, – (я) зазнав гніту разом із моїм батьком од місцевого поміщика графа Бобринського. Вступив до партії с.-р. у році 1905. По підозрінню в приналежності до партії в 1906 році був адміністративно висланий в Чернігівську губернію, звідтіль відразу втік. Поселившись у Києві, працював активно на чолі бойової дружини партії с.-р. та весною 1907 року був несподівано схвачений поліцією. Просидів у Лук’янівці 6 місяців, а восени того року висланий (на три роки. – Ред.) в Наримський край. З Наримського краю утік по двох місяцях, а в році 1908 опинився на еміграції в Галичині (у Львові), там пробув до осені 1908 року. Восени знов вертаю до Києва, де по кількох місяцях взимку був знову арештований і попав удруге до Наримського краю в році 1909 і мусів одсиджувати (в Томську. – Ред.) заслання аж до 1911 року. Та за пару місяців до звільнення утік, аби не дістатись до війська. Нелегально пожив у Владивостоці до кінця 1911 року”2.
Попри небезпеку були схопленим поліцією, Яків Водяний бере активну участь в українському громадському житті Зеленого Клину. “З приїздом у Владивосток Водяного і Мостипана, – згадував Іван Світ, – вдалось налагодити українське життя біля місцевого Народного Дому, і вже в 1912 р. Владивосток отримував майже 400 примірників різних українських газет та часописів, а театральні вистави влаштовувались там досить часто”3.
Українське культурне життя жандармське управління завжди оцінювало як замах на російську державність. Тож невдовзі Яків Водяний мусив накивати п’ятами до Японії. Звідти виїхав до Австралії, де, прийнявши її громадянство, влаштувався майстром на меблевій фабриці. Але думки його, звісно, були на Батьківщині, де російський царизм немилосердно придушував будь-які опозиційні рухи, а надто національні прояви тих народів, які не змирилися з поневоленням. На далекому австалійському континентів пише п’єсу “Право Сваволі”. На чужині проявився підприємницький талант Якова: 1917 року він організовує торговельну фірму “Експорт-Імпорт”. Але недовго він займався бізнесом: як тільки до Австралії докотилася вістка про повалення царя, Водяний згортає свої справи, продає майно і повертається на Батьківщину. На початку серпня 1917 року він уже впевнено крокував вулицями рідної Сміли.
З перших же днів Яків кинувся у вир організаційної праці. Його, чоловіка авторитетного, який пізнав царську каторгу, обирають головою Смілянського повітового комітету партії боротьбистів, а з вересня – ще й начальником смілянської міліції. Досвідчений бойовик бере участь у створенні Вільного козацтва.
Про той період свідчить витяг зі справи вільного козака Івана Михайловича Зелененка пізніших часів: “Водяной возвратился из-за границы в г. Смелу, где выступал на ряде митингов и собраний с призывами к истинным украинским патриотам о необходимости организовываться для борьбы за самостоятельное Украинское националистическое государство… Я вместе с Водяным и другими боротьбистами создали из украинских националистов отряды “Вильного козачества”. Нам… удалось разгромить… отряды Красной армии в г. Смеле и в Постышево”4.
Селяни довколишніх сіл знали Водяного або чули про нього ще в роки революції 1905 року, тож його робота “пішла жваво і успішно”. Сотні формувались переважно самі, й рідко коли доводилося їхати до села для організації Вільного козацтва, яке ставало гарантією спокою у повіті5.
1 жовтня 1917 року на козацькому вічі у Смілі сотник однієї з двох великояблунівських сотень запропонував обрати отаманом Вільного козацтва Черкаського повіту Якова Водяного.
У лавах заворушилось і загуло:
– Волимо Водяного на полковника!
“Догори полетіло тисячі козацьких шапок, – згадував Яків. – Не помогла моя резигнація і те, що я як міг відмовлявся. Я мусів вкінці прийняти вибір, щоби вгамувати розбурхані збори…” Наказними полковниками було обрано курінного Яблунівського куреня Кириленка та заступника повітового комісара Хіміченка, а полковим суддею – Грицька Сочавського, повітового комісара6.
На другий день було призначено полкову конференцію, на яку зійшлися обрані сотнями “передові діячі кожного села; крім сотників, тут було чимало інтелігенції з повіту”. З цих достойників і було обрано полкового писаря, осавула, двох хорунжих та полкового скарбника, а також двох делегатів на Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, що мав ось-ось розпочатися в Чигирині: Якова Водяного і козака Костянтинівської сотні Борща7.
Делегати обговорили справи охорони повіту від частин збольшевиченого російського “воїнства”, що кидало Південно-Західний фронт та сунуло на схід і північ, везучи з собою військове майно. “Нарада ухвалила обеззброювати та відбирати майно від усіх частин, що кидали фронт, прямуючи до Росії…”8
3 жовтня 1917 року в найбільшій шкільній залі зібралися делегати на Перший з’їзд Вільного козацтва. “Збори відкрив Звенигородський полковий отаман Гризло та запропонував на голову братнього онука Тараса Шевченка: Ананія Шевченка з села Корилівки9, – згадував Яків Водяний. – Делегати однодушними оплесками повітали стрункого, молодого, років 30 – 32 чоловіка без руки. Нововибраний голова зборів запропонував вибрати на заступника полковника Гризла, а на секретаря Полтавця, на що збори одноголосно згодились”10.
На з’їзді у Чигирині на пропозицію Івана Полтавця-Остряниці, яку з трибуни підтримали Семен Гризло і Ананій Шевченко, військовим отаманом Вільного козацтва обрано генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Яків Водяний – єдиний із делегатів, хто не підтримав цієї кандидатури, утримавшись під час голосування…
У другій половині грудня 1917 року за наказом Павла Скоропадського декілька сотень козаків Звенигородщини та Смілянщини прибули до Вінниці. Три сотні Водяного було скеровано для підтримки фронту в район Шепетівки – Козятина – Вапнярки. У Вінниці відбувається знайомство Водяного з Військовим отаманом Вільного козацтва. У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський негативно висловився про Якова Водяного: “Как элемент боевой они (вільні козаки. – Ред.) оказались хорошими, но во главе, кажется, Смелянской сотни11 находилась темнейшей воды личность, некто Водяной…”12
Хто знає, чому саме таку оцінку дав майбутній гетьман. Може, Яків підбурював проти колишнього царського генерала, одного зі стовпів імперії, проти якої він, есер-терорист, боровся ще за часів революції 1905 року…
Вільне козацтво бурхливо набирало сили. Лише на Звенигородщині в цю військову організацію об’єдналося 20 тисяч осіб. У другій половині лютого 1918 року його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше звенигородці змусили демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, таку ж кількість сідел і силу іншого майна та зброї. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.
“Звенигородка, – згадував Юрко Тютюнник, – стала центром великого району; (сюди) приходять зв’язки від Черкащини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий) і т. д. Штаб коша перетворюється у штаб об’єднаного Вільного козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини… Особливо видатна операція Вільного козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринської. Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини… Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ… Під час цієї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Корилівка), черкасцями – Водяний, єлисаветцями – Кульчицький”13.
Після гетьманського перевороту Яків переїхав до Києва. Влаштувався завідувачем торговельного відділу Дніпровського союзу кооперативів. Одного разу керівники відділів зібралися на нараду. Всі чекали на голову “Дніпросоюзу” Коліуха. Ось і він. Ледь не з порога Коліух звернувся до Водяного:
– Якове Михайловичу! Зараз оце іду від гетьмана, він дуже на вас нарікає, каже, що має відомості, що в Батурині відбувся з’їзд повстанців з цілої України та вибрали вас гетьманом на місце Скоропадського.
Водяний засміявся, інші переглянулись. Всі знали, що Яків весь час був у Києві… Та все ж товариші порадили йому не нехтувати небезпекою і негайно тікати. Вже на Хрещатику він здибав знайомого Я. Кривицького, і той оповів те ж саме, казав навіть, що читав таку саму байку і в “Кієвлянінє”14.
Чутки свідчили про популярність Якова Водяного… Може, оці чи подібні поголоски й призвели до того, що у своїх “Спогадах” Павло Скоропадський назвав Водяного “темнейшей воды личностью”, тобто загадковою, не розшифрованою, від якої можна чекати неприємних несподіванок…
Переховувався Яків в Одесі, та згодом повернувся до Києва. Коли ж Директорія у Білій Церкві оголосила повстання проти гетьмана, Яків Водяний поспішив до Черкас, щоб організувати людей. Його обирають членом повітової управи. “Народня Повітова Рада уповноважила мене до боротьби з німцями, – згадував Яків Водяний. – Я пишу накази до Вільного козацтва. Вільне козацтво в ріжних місцях повністю і успішно роззброює німецьке військо”15.
14 грудня 1918 року Гетьман України Павло Скоропадський зрікся влади, щоб зупинити братовбивчий конфлікт… Але війна на цьому не припинилася – в Україну, ослаблену внутрішнім конфліктом, посунула по ясир московська орда. В передчутті поразки українців заворушилася стоголова московська п’ята колона…
25 січня 1919 року член повітової “народньої” управи Яків Водяний, нічого не підозрюючи, виїхав зі Сміли до Черкас, де мала відбутися спільна нарада повітової та земельної управи, – він не знав, що вранці місто захопив збільшовичений український полк. На вокзалі Якова затримали і привели до коменданта станції.
“Се був уже новопризначений большевицький комендант, маленький і плюгавенький з себе чоловічок, – згадував Яків Водяний. – Не розібравши зразу, кого привели, він став дорікати козакам за самочинні арешти. Але озброєний натовп заревів:
– Як?! Випустити Водяного?! Він погромив пятаковські ешелони! Він покликав до нас німців! Він клявся, поки житиме, бити большевиків; розстріляти його, зараз розстріляти!..
Оточені червоноармійцями, ми стояли на тюремному подвір’ї біля брами та чекали… Зачулась команда: “Шагом марш!” – і ми рушили на вулицю…
Я пильно роздивлявся навкруги в ясній зоряній зимовій ночі та думав: “Тікать, тікать, за всяку ціну тікать, навіть коли б мені в спину багнета всадили, я все ж буду тікать…” Я чекав щасливої хвилини вискочити з оточуючого нас кола смерти…
Нас було семеро. Начальник обійшов навкруги, забрав декотрих конвойних із правого крила… Запанувала тиша, рушниці були напоготові.
Ми стояли ще оточені, але праве крило уже порідшало. Почулась команда:
– Лєвий фланг, пять шагов назад!
Тупіт ніг – і знов тиша. Я пробую ґрунт під ногами, чи не слизько. Миттю скакаю між конвойних у бік “лагерів” на долину…
Наді мною гуркіт рушничної стрілянини: я біжу, напружуючи всі свої сили. Безладна стрілянина не вгаває. Я чую крики: “Стій! стій! стій!” Біжу, наближаючись до верб, біжу зиґзаґами поміж вербами. Стрілянина не устає… Я різко скручую вправо та біжу до залізничного насипу. Стрілянина затихла…
Переді мною ліс. Я іду до нього повільним кроком…”16
Улітку Водяний нелегально пробрався до Києва, де шаленіла совєтська влада. У колишнього клубі “Родина”, де в той час був Центральний комітет боротьбистів, здибався з Еланом-Блакитним та Олександром Шумським.
Привітались. Водяний запитав, “чи боротьбисти є мені ворогами”.
– Ні, – сказав Шумський.
– Тоді ж нащо мене хотіли розстріляти? – резонно запитав Яків.
– То була помилка, – незворушно відповів Шумський і порадив колишньому партійному товаришу “реабілітуватись перед урядом УРСР”.
– Якщо в уряді УРСР ви, мій товариш, і подібні нам, то нащо і перед ким мені реабілітовуватись? – резонно поставив питання Яків.
Шумський визнав рацію Водяного, виписав йому фальшивий паспорт і побажав успіху. Вони попрощалися17.
Далі Яків переховувався у Городищі, про що залишив спогади в оповіданні “З обіймів смерті”…
Навесні 1921 року Водяний опинився у Холодноярському лісі, в гайдамацькому таборі, що розкинувся неподалік села Мельники. Один з епізодів тих днів він висвітлив в оповіданні “В Холоднім Яру”…
Того дня у Мельниках було якесь свято. Більшість старшин і козаків подалися святкувати. У таборі залишилось якихось двадцять бурлак, тобто немісцевих. Їм не було до кого йти. Врешті й вони вирішили навідатися в Мельники – на обід до священика. Отож, залишивши лише сторожу, помандрували до села…
Повертаючись вранці, почули хлюскання нагаїв, стогони і благання про допомогу. У таборі на траві лежало двоє роздягнених до сорочок людей зі зв’язаними руками. Козаки били їх нагаями.
– Ох, братци, пащадітє, ми ж такіє же люді, как і ви.
– А признавайтесь, сучі сини, чого до нас забрели, – питали козаки і продовжували свистіти нагаями.
Водяний одразу втрутився.
– Стій! За що катуєте людей? – гукнув він до хлопців.
Екзекуція припинилася. До Якова підійшов старшого віку козак Охрім і склав звіт. Виявляється, вчора ввечері, коли він був на святі у Мельниках, його попередили, що зранку в селі тинялися якісь невідомі й все розпитували людей, де таборуються гайдамаки, скільки їх, чи багато кінноти, чи є кулемети і гармати. Селяни показали хату, де ті зупинилися. Отож Охрім із козаками пішов арештувати допитливих.
Охрім був свято переконаний, що то більшовицькі агенти, а оскільки вони не хотіли зізнаватися, то й вирішив допитувати їх із нагаями.
Водяний переглянув документи затриманих. Виходило, що це демобілізовані червоноармійці, родом із Полтавщини. Вимова в одного справді була полтавська, але другий дуже вже походив на москаля.
На допиті обидва запевняли, що вони робітники, яких забрали не питаючи в Красну армію, а тепер, звільнившись з її лав, вони шукають десь заробітку. Отак і опинилися в Мельниках. Про повстанців у Холодному Яру нічого не знали і не відали. І зовсім не сподівалися, що вскочать у таку неприємну халепу. Вони готові навіть пристати до партизанів, бо все одно не мають роботи.
Далі за справу взявся старшина розвідки. Затримані на питання, які села лежать близько їхнього села, почали плутатись. Натомість згадували інші, де нещодавно відбувалися повстання, “а потім грасували карні експедиції большевицької чрезвичайки”. Стало очевидно, що Охрім не помилився. Це справді були більшовицькі розвідники.
Помітив Водяний і комуністичну “шлюфовку” школи “агітпросвєта”. Але полонені ніяк не хотіли визнати, хто вони є насправді. Особливо вдавав із себе щирого москаль. Не було ради: козаки знову взялися за нагаї. Але Водяний “рішуче спротивився такому допитові”. Відвівши убік начальника розвідки, запропонував йому інший план…
Яків оголосив, що шпигунів розстріляють. Першим відправлять до “небесної канцелярії” москаля. Йому запропонували написати прощального листа рідним. Той завагався, зблід, занервував. На очах виступили сльози. Все ж він опанував себе і ламаною українською відповів:
– Не маю родичів, не маю бліжніх. Вєдітє мєня куда знаєтє.
Двоє козаків повели його з табору. Водяний розраховував, що полтавець зі страху нарешті зізнається.
За хвилину з лісу долинули постріли. Хлопець здригнувся, зблід і почав плакати, просити, щоб його не вбивали. Йому знову порадили признатися. Але обіцянки подарувати життя ні до чого не призвели. Полтавець ні в чому не хотів зізнатися. Тоді і йому запропонували написати прощального листа. Повагавшись, він все ж відмовився. Тим часом до табору повернувся один із козаків.
– Пане отамане, – доповів він, – там того уже розстріляли. Микита залишився закопувати. Накажете і цього відвести?
Полтавець здригнувся і насторожився. Ще двоє козаків стали позаду нього з наладованими рушницями.
– Ходімо, – кинув один із них.
І раптом юнак, хоч і мав зв’язані руки, “несамовито побіг”.
– Стій! Стій! – закричали гайдамаки і зірвалися за втікачем.
У таборі захвилювалися. Дванадцять козаків із рушницями побігли слідом. А напівголий полтавець “біг і біг за життям”. У лісі лунали крики і постріли.
Тим часом привели москаля. Знову почався допит із погрозами. А за чверть години з лісу почали вертатися козаки.
– Зловили. Ведуть сюди.
Полтавця привели побитого та скривавленого. “Перед собою він бачив тепер тільки смерть”. Але хлопець страшенно хотів жити, тож і наважився.
– Товариші, братці! Не мучте, – заскиглив він. – Даруйте життя… Я все розкажу. Тільки не бийте. Нас послав начальник Харківського воєнного округу товаріщ Дуднік із метою вивчити сили повстанців Холодного Яру.
Москаль гіпнотизуючим поглядом дивився на “зрадника”.
– Што ти ґаваріш, сумасшедший?! Што ти дєлаєш, бєзумний? – сичав він, а тоді, повернувшись до Водяного, мовив із кривою посмішкою: – Таваріщ, развє ви нє відітє, што он сумасшедший? Ги-ги-ги… Єй-богу, он сумасшедший…
Дискутувати з патентованим ворогом ніхто бажання не мав, тож балачку швидко припинили.
Полтавцю за щире зізнання розв’язали руки і дозволили одягнутися. Оголосили, що чужинця розстріляють, а українцеві подарують життя. Та кожному було зрозуміло, що з лісу він не може вийти… Тож обох розвідників застрелили під час перебазування табору. Але полтавцю зробили послугу… Він не пережив страху останніх хвилин життя – його вбили несподівано. Сталося це в лісі над Великоднім озером18.

У березні 1921 року в Холодному Яру відбувся з’їзд. На нього прибуло близько тридцяти делегатів – отаманів, старшин і козаків, а саме: Микола Бондарук, Яків Водяний, Іван Деркач, один із братів Чучупаків, Чорний Ворон, Пилип Хмара, Макар Сіденко, Нестор Гришко, Максим Терещенко, старшина Хвиля та інші19.
Розгорнувши шовковий національний прапор, на якому поруч із гербом УНР було вишито гасло “Хай живе вільна самостійна Україна!”, відкрили з’їзд. “З короткою урочистою промовою виступив отаман Водяний, – розповідав сексот. – Проспівали гімн “Ще не вмерла Україна”. Потім знову виступив Водяний, особливу увагу зосередивши на політиці Москви стосовно України… Говорив, що слід згуртуватися і з приходом весни підняти масове повстання проти тих, хто йде за інтереси Москви, хто прагне закабалити український народ. Після нього виступив Бондарук Микола як представник петлюрівського штабу, оголосивши свої повноваження й документи. Наголосив, що йому доручено не підіймати масового повстання, а згрупувати людей і розпочати найжорстокіший масовий терор проти комуністів. Водяний зіскочив і закричав: “Панове, шпигун!” і, вихопивши револьвер, почав викликати Бондарука на ґерць… Всі делегати вихопили револьвери і не знали, що робити: чи стріляти у Водяного, чи у Бондарука – представника Петлюри, на котрого так багато надій покладали. З трудом вдалося заспокоїти Водяного, котрий, одначе, на з’їзді не побажав залишатися і поїхав, кинувши: “Попереджаю вас, панове, що це не є представник від нашого уряду, а є шпигун від уряду Москви, який доведе і вас, отаманів, і вірне вам українське козацтво до повної загибелі”. Декому він закинув у серце сумнів… Але пережита в небезпеках зима і тепле майбутнє знову повернули туманні надії й довіру до Бондарука як представника УНР”20.
1921 року Яків Водяний керував одним із гайдамацьких загонів у районі Холодного Яру і співпрацював з отаманами Ларіоном Загороднім, Юхимом Ільченком, Пилипом Хмарою, Кириченком, Миколою Кібцем-Бондаренком та іншими. Це підтверджують більшовицькі документи: “2 апреля со стороны Черкасского уезда прибыла в Холодный Яр банда Водяного, Кириченко и Кибця, передвинувшиеся якобы с полтавской стороны… Численность этих банд до 700 человек, в том числе около 200 кавалеристов… По агентурным сведениям, появившихся в Чигиринском уезде банд насчитывается до 2000 человек, из них большая половина кавалеристов: банды эти разделились на большие 4 группы… командуют большими группами Хмара, Ильченко, Водяный, Кибец, Кириченко и Загородний. При налете на Медведовку бандитами командовали одетые в матросскую одежду именовавшие себя Водяным и Загородним”21.
Зиму 1921 – 1922 років Яків провів під Києвом у дачному селищі Клавдієве. У травні виїхав до Проскурова, а звідси до Сатанова, що на березі Збруча.
Була неділя, ярмарковий день. Походивши по березі річки, вивчив місцевість, а вночі перейшов кордон. Передрімав у лісничівці, а рано вирушив на Хоростків, де теж був ярмарок. Продавши щось з речей, непомічений поліцією, Яків пройшов на станцію, купив квиток і вирушив до Львова. Діставши у віце-консула необхідні документи як громадянин Австралії, вирушив до Копичинець, де зустрівся зі своїм старим товаришем – Іваном Заваликутом, помічником повітового комісара за часів Директорії. Він йому допоміг здобути роботу в кооперативі “Збруч” у Гусятині. Працював тут понад рік, аж доки польський староста категорично зажадав, щоб Водяний виїхав з міста… 1924 року Яків влаштувався керівником кооперативу “Своя сила” у Хоросткові, але і звідси його витурили – тепер вже хоростківський староста.
Так, у травні 1925 року Яків опинився у Варшаві. За посередництва колишнього міністра внутрішніх справ УНР Олександра Саліковського, якого знав з 1908 року, Яків дістав нансенівський паспорт – він вирішив повертатися до Австралії, громадянином якої був. У Гданську намагався сісти на корабель, який плив до Австралії чи хоча б до Великобританії, та ніхто не хотів його брати. Довелося повертатися до Галичини.
Жив у Тернополі, Богородчанах, Станіславові, Збаражі… Скрізь шукав праці і скрізь мав із нею проблеми. Зі Збаража написав колишньому повітовому комісару Грицю Сочавському до Сміли, просив переслати примірник своєї п’єси “Право сваволі”. Але своєї адреси не подав, а просив вислати до Гданська на ім’я Ярослава Стрельбицького, з батьком якого, Теодором, працював у повітовому союзі кооперативів у Збаражі. Гриць прохання виконав, п’єсу вислав, пізніше Яків її опублікував (орієнтовно 1928 року).
У листі до товариша Сочавський писав: “Якове! Все те, за що ти боровся все своє життя, тут, на Україні, переводиться в життя… Українізація в повнім тоці, національне і соціальне (життя) налагоджується, приїдь, (будеш) задоволений і щасливий”.
Гриць виконував завдання ҐПУ виманити Водяного в совєтську Україну.
Прочитавши листа, Яків подумав: “Але для чого Україні українізація?.. Хіба потрібна Росії – русифікація або в Польщі – полонізація?..” І відповів сам собі: “Значить, по урядах УРСР управляють чужинці, а не українці і для того вони українізуються”22.
У листі до Сочавського Яків написав, що сумнівається в правдивості його слів. У конверт вклав і листа до народного комісара освіти УРСР Олександра Шумського, в якому нагадав розмову в клубі “Родина” у Києві 1919 року. Водяний просив запевнення, що він не тільки може повернутися в Україну, а й йому буде зарахований його революційний стаж…
Тим часом Яків налагодив зв’язки з українськими еміграційними інституціями і почав працювати у відділі розвідки Армії УНР під командою генерала-хорунжого Всеволода Змієнка. Налагоджував підпільну мережу в окупованій росіянами Україні.
До початку 1930-х років Водяний проводить в Україні розвідницьку і підпільну діяльність, поширює антисовєтську літературу. Відомо, що 1928 року під його проводом діяла добре організована група в м. Гусятині й у Борсуках – рідному селі визначного українського старшини Павла Шандрука23.
Хоч і використовувала польська контррозвідка цю інформацію, все ж старшини Армії УНР, зокрема і Водяний, працювали не на Польщу, а на Україну, бо намагались ослабити тиранічний російський режим.
На еміграції Яків продовжував досить активно писати, зокрема опублікував п’єсу “Холодний Яр”. У ній наголошував на своїй винятковій ролі у Визвольній боротьбі, а роль інших отаманів Холодного Яру применшував. Себе Водяний зобразив у п’єсі під іменем отамана Вихора, якого холодноярці без кінця просять очолити їх, а він весь час відмовляється. “Ну, коли вже ви не візьметесь керувати, то хто ж тоді на те надається?.. – у розпачі запитує один з героїв п’єси Максим. – Виходе, що історичний, славний, оспіваний нашим поетом-пророком Тарасом Шевченком Холодний Яр… тепер мусить зійти на пси і перетворитись у звичайне гніздо бандитів?!. – “Зрозумійте, що моя поява в Холодному Яру може затривожити большевиків! – багатозначно пояснює Вихор. – Більшовики занадто добре знають мене, щоб не реагувати на перебране мною командування Холодним Яром”24.
Усі отамани (і Деркач, і Петренко, і Орел, та й Хмара) виглядають поруч із Вихором-Водяним фігурами другого, а то й третього плану. Таке “художнє осмислення” подій у Холодному Яру спровокувало різку репліку Юрія Горліса-Горського. У передмові до свого роману “Холодний Яр” він написав: “І Водяний, і Ліхарєв (командир кінного Смілянського повстанського загону. – Ред.), які були випадково короткий час у Холодному Яру, витрачають усі свої “таланти” на те, щоб довести, якими то “лицарями і вождями” вони були та якими “нездарами, дурнями і зрадниками” були ті, хто роками тримав у своїх руках провід у боротьбі і склав у ній своє життя”25.
Навряд чи можна вважати Водяного випадковою людиною у Визвольному русі, адже проти деспотичної Москви він боровся все своє свідоме життя, починаючи ще з революції 1905 року. І все ж п’єса “Холодний Яр” справляє прикре враження – її автор постає перед читачем як самозакоханий, переповнений по вінця відчуттям власної ваги, діяч, який все знає, діє безпомильно і має найвищий авторитет серед козаків…
Живучи в Галичині, Водяний зустрічався з різними українськими діячами, зокрема і з головою уряду УНР в екзилі Андрієм Лівицьким, який так активно співпрацював із поляками, що став їхньою маріонеткою…
Коли почалася війна і авторитет польської держави під могутніми ударами німецького і совєтського війська впав, Яків Водяний показав своє справжнє ставлення до гнобительки-Польщі: він відмовився виконати розпорядження війта зібрати збіжжя для польської держави серед українських селян. Через це 2 вересня 1939 року війт гміни Катербурга (нині Тернопільщина) звільнив Якова Водяного із посади рахмістра…
Та загибель польської держави призвела до загибелі і Якова Водяного: на Тернопільщину прийшли червоні “визволителі” і вже 27 вересня заарештували “петлюрівського полковника”. Це був шостий арешт. Перші три були ще за царизму – у 1906, 1907 і 1909 роках; два наступні 1919 року здійснила ЧК, і ось знову…
На підставі ст. 54-6 ч. 1 і 54-4 УК УССР Водяного дуже швидко визнали винним у гріхах проти СССР. На підставі ст. 204 УПК УССР чекісти передали Якова Водяного військовому прокуророві для проведення суду Військовим трибуналом Київського особливого військового округу.
Уривок із вироку №008 справи №007 1940 року показовий: “Водяной в 1927, 1928, 1929 и 1930 гг., пребывая на территории Польши, являлся резидентом разведки “УНР” и проводил активную разведывательную (шпионскую) деятельность против Советского Союза. Водяной, как резидент, проводил вербовку агентов разведки, производил переброску агентов разведки на территорию Советского Союза, давал шпионам задания и принимал информации сведений шпионского характера… Кроме этого, Водяной, будучи непримиримым врагом Советской власти, в прессе на территории бывшей Польши распространял различную к.-р. клевету против страны Советов и поддерживал польскую шляхту и буржуазию в ее борьбе против Советской власти”26.
7 лютого 1940 року Військовий трибунал КОВО на закритому засіданні постановив розстріляти Якова Водяного. Вирок було виконано 10 травня 1940 року.
Де поховано смілянського отамана, ніхто досі не знає, але, швидше за все, у Биківні. І хоча Якова Водяного в перші роки відновлення української державності реабілітовано, дотепер ні у Смілі, ні у Черкасах немає вулиці його імені, ніби й не працював цей чоловік на добро української справи, ніби не проливав кров у боротьбі за омріяну національну свободу.

З книги Романа КОВАЛЯ “Коли кулі співали”
___________
1 Тепер станція імені Тараса Шевченка.
2 З протоколу допиту від 29 вересня 1939 р., який провів нач. 5 відділу 21 ЯПО НКВД капітан Хорошевскій. – З архіву Р. Коваля.
3 Демартино А. Холодноярський отаман Яків Водяний // Незборима нація. – 1995. – №22 – 23 (87 – 88).
4 Архів Управління СБУ у Хмельницькій області, спр. 13427 // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 35.
5 Водяний Я. Вільне Козацтво в Чигирині // Літопис Червоної Калини. – 1930. – №10.
6 Водяний Я. Українське вільне козацтво та його з’їзд в Чигирині 3.Х.1917 (Зі спогадів) // Українське Козацтво. – 1977. – Липень – вересень. – Ч. 4 (43). – С. 32.
7 Водяний Я. Українське вільне козацтво та його з’їзд в Чигирині 3.Х.1917 (Зі спогадів) // Українське Козацтво. – 1977. – Липень – вересень. – Ч. 4 (43). – С. 32.
8 Водяний Я. Українське вільне козацтво та його з’їзд в Чигирині 3.Х.1917 (Зі спогадів) // Українське Козацтво. – 1977. – Липень – вересень. – Ч. 4 (43). – С. 33.
9 Вживають також “Кирилівка” або “Керелівка”, тепер с. Шевченкове.
10 Водяний Я. Вільне Козацтво в Чигирині // Літопис Червоної Калини. – 1930. – №10.
11 Правильно: Смілянського полку.
12 Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995.
13 Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. – 1991. – №8.
14 З протоколу допиту від 29 вересня 1939 р., який провів нач. 5 відділу 21 ЯПО НКВД капітан Хорошевскій. – З архіву Р. Коваля.
15 Там само.
16 Водяний Я. На розстріл (зі споминів) // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1923.
17 З протоколу допиту від 29 вересня 1939 р., який провів нач. 5 відділу 21 ЯПО НКВД капітан Хорошевскій. – З архіву Р. Коваля.
18 Водяний Я. В Холоднім Яру // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 158 – 163.
19 Шепель Ф. Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття // Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції “За волю і долю України” (Наш край у 1917 – 1929 роках). – Кіровоград, 2002. – С. 111 – 112
20 Там само. – С. 112.
21 ДАПО. ф. р-1189, оп. 2, спр. 1, арк. 53 – 54.
22 З протоколу допиту від 29 вересня 1939 р., який провів нач. 5 відділу 21 ЯПО НКВД капітан Хорошевскій. – З архіву Р. Коваля.
23 Мета. – Філадельфія, 1995. – №344.
24 Водяний Я. Холодний Яр. Історична драма на 4 дії. – Тернопіль – Львів, 1928. – С. 3 – 4.
25 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 24.
26 Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 271 – 272.

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , ,



Одна відповідь на Яків Водяний, черкаський полковник Вільного козацтва

  1. Сергій на 23.10.2012 из 22:22

    царство небесне козаку і отаману Якову.

Напишіть відгук

Спецвипуск

Газета 'Козацький край' номер 21  грудень  2018

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 7  грудень  2018

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2019’.Вільне Козацтво Холодного Яру