З наганом у руці йшов по лезу ножа…

Дата: 13.10.2012
Автор:

Отаман Нагірний і його Наддніпрянський партизанський загін 4 роки поспіль контролювали територію сучасних Чорнобаївського, Драбівського, Золотоніського, Черкаського і Чигиринського районів Черкащини

Козацьке село Вереміївка широко розкинулося на лівому березі Дніпра, там, де вкритий скіфськими курганами та козацькими могилами широкий степ, розрізаний кришталево-прозорою Сулою, з високої гори стрімко обривався у Дніпро. Тут, навіть не прислухаючись, можна було почути дихання – то вогке і холодне, то полум’яно-пекуче – знаменитого Холодного Яру, що багатозначно причаївся по той бік Дніпра. Надвечір за селом, у степу, між козацькими могилами Близницями, можна було зустрітися з тінями великих предків – Петра Дорошенка, Івана Богуна, кошового Гладкого, а у весняному реві стрімкої дніпрової протоки Ревун – почути їхні закличні голоси.
Іскри незабутого вогненного минулого продовжували жевріти у місцевій топоніміці: острів Богун, гора-укріплення Воїнь, куток Нечаївка, урочище Дубина… Та й саме слово “Вереміївка” було багатозначним, воно означало “бучу”, “сум’яття”, “буряну погоду”, “бурхливу годину”. У червні 1895 року тут у сім’ї Григорія Савченка народився хлопчик. Назвали його Іваном.
У Вереміївці завжди признавалися до козацького роду – і наприкінці XIX, і на початку XX століття. Вереміяки – справжні козарлюги, кремезні, поставні, гоноровиті та ще й на голову вищі од сусідів. Тож не дивно, що одним із поширених вереміївських прізвищ було Келеберда, яке означало “висока людина”. Традиційними промислами “високих людей” були рибальство, чумакування та… полювання на ворога, який не один раз приходив у це благословенне місце, щоб поневолити, розруйнувати, спалити. Тому вереміяки завжди були на сторожі.
Сюди, у куточок старовинного життя, наповнений войовничими козацькими типами, де, здавалося, кожний водяний млин, не поспішаючи, стиха оповідав про славні діяння предків, нестримно тягнуло українських митців: тут малював картини Опанас Сластіон, творив музику славетний Микола Лисенко, що з сусідніх Гриньків; наповнювався селянськими образами Михайло Старицький, рідне село якого, Кліщинці, було за дві версти від Вереміївки. Тут збирали українські пісні й казки Михайло Драгоманов та фольклорист Порфирій Мартинович, роздавала українські книжки мати великої Лесі України Олена Пчілка…
Історія села підтвердила, що назва “Вереміївка” цілком відповідала характеру місцевого населення. Не дивно, що тут 1905 року сталися революційні селянські заворушення, які увійшли в історію як Вереміївська буча. Село недаремно отримало таку бурхливу, буряну назву.
Перед Світовою війною 1914 року тут жило 16 тисяч населення (у півтора рази більше, ніж у повітовому центрі Золотоноші), з них 76% козаків. Центр села називався Столиця… Родина Савченків жила на кутку Заболото. Батьки Івана – були малоземельними хліборобами. Не дивно, що мати навіть колисала Івана у позиченій колисці. Закінчивши сільську школу, далі Іван освіту здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, їм здавалося, що Іван ніколи з нею не розлучався.
Як виглядав майбутній отаман? Вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Любив носити вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер) і старшого брата, з ніжністю ставився до меншої сестри.
В дитинстві був слухняним та спокійним хлопчаком. Його уяву вражали оповіді дідів про набіги татар, походи запорожців, козацькі тунелі під Дніпром, легенди про скарби у козацьких чайках, затягнутих у дніпрові печери…
Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався, коли принижували людську гідність, коли хтось виявляв несправедливість. Оповіді дідів, думи кобзарів, книжки, якими захоплювався з дитинства, та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості – і національної, і соціальної – не тільки до односельчан, а й до всього українського народу, який, як говорив Савченко, сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру. Не один раз у юності він зустрічався з мерзенним лицем великодержавного шовінізму. Цьому сприяла й служба в російській армії: аж до Лютневої революції 1917 року виконував обов’язки писаря у канцелярії військового коменданта Золотоноші. Через шовінізм росіян, за власним визнанням, він і став оборонцем національних прав і культури. Хотів, щоб український народ піднісся врівень з іншими народами. За здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був боротися зі зброєю в руках, а коли треба, то і накласти головою.
Революційна повінь лютого – березня 1917 року супроводжувалася страшною дніпровою повінню, яка завдала неабияких збитків вереміякам. Дніпро, здавалося, попереджав земляків про величезні випробування, які насувалися на них…
На шлях боротьби за здобуття українським трудовим народом національних прав Іван Савченко ступив уже 1917 року: восени Золотоніський гарнізон відрядив його делегатом на 3-й Всеукраїнський з’їзд військових, який 20 жовтня розпочався у Києві. За 10 днів, протягом яких тривав з’їзд, Іван познайомився не з одним діячем українського руху. У листопаді він повернувся до Золотоноші, але вже через місяць його викликали у столицю. Тут, орієнтовно від грудня 1917 року, служив у артилерійському відділі військового міністерства Центральної Ради. Очевидно, тоді ж став членом партії лівих есерів.
Працював до приходу першої “соввласті”… Коли 1 березня 1918 року Центральна Рада повернулася, Савченко знову поїхав до Києва з метою обійняти попередню посаду. Але вже 29 квітня стався переворот: соціалістична Центральна Рада була усунута, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Вважаючи себе соціалістом-революціонером, Іван Савченко відмовився присягнути на вірність гетьману, який стояв на виразно антисоціалістичних позиціях…
Коли Петлюра скинув Скоропадського, Іван Савченко став завідувати судовим відділом Золотоніської комендатури. Але Директорія, яка зламала державний апарат гетьмана, виявилася неспроможною побудувати власний. У країні запанувало безладдя, чим і скористалися росіяни: Україну заполонили їхні війська – зі сходу наступала Красна армія, з півдня сунули денікінці. Лівобережний фронт Армії УНР під ударами москалів і збільшовичених ватаг українських селян відкочувався від Харкова і Полтави, швидко наближаючись до Дніпра. Врешті українська армія перейшла на правий берег, а Красна армія увірвалась на Золотоніщину…
У травні 1919 року влада у Золотоноші та повіті на якийсь час перейшла до григор’євців. А з півдня вже підступала Добровольча армія. Не зустрічаючи опору, вона посувалася вздовж Дніпра до Києва. Більшовики завзято тікали.
Довідавшись про існування Всеукраїнського повстанського комітету, Савченко командирує туди довірену людину, яка привозить наказ негайно організувати Золотоніський повстанський комітет. Савченко доручення виконує і творить підпільні структури. Сформувавши козацький загін, восени 1919 року піднімає у своїй місцевості повстання проти білогвардійців.
Приблизно у грудні 1919 року в Золотоніський повіт вливається Красна армія, цього разу нібито щоб допомогти “братньому українському народу” вигнати денікінців з України. Більшовицькі агітатори, аби заручитися підтримкою населення, розпускали чутки, що Красна армія діє у союзі з Петлюрою.
Певний час Савченко вичікував – хотів побачити, яку виявить позицію третя “соввласть”. Тим часом, щоб не мобілізували до московського війська, разом з товаришами вступає до міліції. Переконавшись, що нічого не змінилося, що заяви про визнання Самостійної України Совнаркому лише прикривають окупаційну суть Красної армії, кидає службу в міліції та налагоджує контакти з отаманом Келебердою – на той час найвпливовішим ватажком в окрузі.
Усі три “соввласті” наочно продемонстрували звірине обличчя великоросійського шовінізму. Савченко зазначав, що кинувся у вир збройної боротьби проти цієї влади, коли остаточно переконався у лютій ненависті місцевих “совработніков” до української мови та культури…
14 лютого 1920 року до Вереміївки та сусідніх Москаленків несподівано прийшла українська армія. До Вереміївки вступили частини Волинської дивізії, а у Москаленки – запорожці. Здивуванню і радості селян не було меж – вони просто не вірили своїм очам, що перед ними рідна армія. “Та хіба у Петлюри є військо? – запитували селяни. – А нам і денікінці, та й товариші казали, що вас вже давно немає”.
Тим часом політичні референти Армії УНР збирали волосні сходи і виступали на тему “Що значить Самостійна Україна?”. Лекції справили величезне враження. Всі селяни висловлювалися за Самостійну Україну. Вони з гордістю заявляли, що більшовиків не визнали “і не дали, і не дадуть ні одного козака до Червоної армії”.
Командарм зазначав, що місцеве населення зробило на армію дуже добре враження: хати прибрані рушниками на образах та портретами Тараса Шевченка. Майже у кожній родині був “Кобзар”. Впадала у вічі заможність селян.
Штаб Армії УНР розташувався у Москаленках. Саме тут командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко видав кілька наказів по армії. В одному з них говорилося: “Тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від него визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”.
Зрозуміло, що прихід Армії УНР та визволення нею низки населених пунктів, у тому числі й Золотоноші, підняло дух населення. А на носі була вже весна. Тож не дивно, що селяни почали “гострити ножі, зубити серпи і мантачити коси”, збирати розібрані на зиму кулемети.
Вже у березні 1920 року по всьому повіту діяли невеликі загони. Більшовики скаржилися, що повстанці “безнаказанно нападают на волости и села – (и) исчезают в лесах, болотах и кулацких хуторах”. Так і згадуєш вислів “крутити веремію”, тобто робити швидкі напади, атаки, нападати то тут, то там. Саме так діяли вереміївські отамани Нагірний і Келеберда.
Ось кілька повідомлень із Золотоніського повіту про те, як крутили веремію гайдамаки XX століття:
“В районе Еремеевской, Жовнинской, В.-Буромской и Лялинской волостей оперирует Келеберда. 20 августа банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд… Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину… Мобилизация прошла скверно… Разверстка тормозится бандитизмом…”
“В ночь на 4 сентября в Васютинскую волость ворвалась банда, разграбила волисполком. Караул Советского отряда открыл по бандитам стрельбу, бой продолжался один час”.
“В Еремеевской, В.-Буромской, Прохоровской, Безпальчевской, Гельмязевской, Драбовской, Лялинской волостях милиция, терроризированная частыми бандитскими налетами, почти бездействует”.
“В селе Москаленки появилась банда 200 человек”
До Савченка-Нагірного з’являється Гаврилко – представник Холодноярського повстанського комітету. Він запрошує отамана відвідати повстанком. У вересні 1920 року Савченко-Нагірний разом із ним перепливає на правий берег Дніпра і беззастережно підпорядковується Холодноярському повстанкому, продовжуючи, таким чином, традицію послуху старій гетьманській столиці Чигирину, адже майже три століття тому Вереміївська сотня вже входила до складу Чигиринського полку війська Богдана Хмельницького.
Повернувшись до Вереміївки, Нагірний збільшує свій відділ. До нього вливаються рештки загону отамана Келеберди. Виконуючи наказ Холодного Яру, Нагірний на чолі сотні вирушив на Хорол. Дії координував із місцевими повстанськими організаціями. Ось більшовицькі повідомлення про повстання в Золотоніському повіті:
«2 октября – положение в уезде тревожное, город на осадном положении…»
“Положение уезда и города критическое, бандитизм принимает повсеместный характер, в корне разрушая всякую работу… По дороге Жовнино – Ирклеев бродят мелкие банды”.
“9 октября в Еремеевке была банда до 100 человек. Бандитизм там принимает широкие размеры. Организуется петлюровская банда под предводительством Савченко и неизвестного председателя партизанского комитета. Бандиты расклеивают воззвания, ведут агитацию; участвуют местные кулаки, интеллигенция. Работа волисполкома приостановлена…”
“В уезде по некоторым волостям действуют только местные бандиты, которые мешают продработе, преследуют волмилицию”.
“17 октября в с. Песчаное ворвалась банда, вооруженная бомбами, винтовками и револьверами, расклеивала воззвания и прокламации с призывом к вооруженному восстанию против Советской власти… 19 октября в Ирклеев прибыла банда численностью до 30 человек, ограбила волисполком, телефонную станцию, обстреляла и разграбила милицию… Настроение бедняков, кулаков, интеллигенции с. Песчаное контрреволюционное; советские учреждения не работают – мешают банды”.
“В Драбовской волости развивается бандитизм, прибыл агент Петлюры Беспощадный, проводящий митинги, организовывающий бандитские отряды… В Мойсенской волости бандитами разбиты волисполком и военком, работа приостановилась, (советские) служащие под угрозой бандитов отказываются работать”.
Вереміївський краєзнавець комуністичної орієнтації Олексій Бондар зазначав: “Нагірний був сміливим. Робив сміливі вилазки, не рахуючись зі своїм життям. Був запеклим націоналістом, який дорожив своєю сивою шапкою і синьою чумаркою та іншими націоналістичними клейнодами…”
Затріщали морози, випав сніг, і повстанський рух знизив активність. Нагірний, як і інші отамани, вирішив на зиму розпустити загін. А тут якраз дійшли чутки про чергову “амністію”. Нагірний використав її своєрідно. Він вирішив створити “свою” міліцію, яка б захистила селян від грабунку продзагонів і охороняла партизанів. З цією метою він відпускає частину повстанців, які нібито “розкаялися” і виказали бажання зі зброєю в руках стати на захист “соввласті”. Сам же Савченко з ядром загону залишився зимувати на дніпровських островах, підтримуючи зв’язок із Холодним Яром.
Новосформований “летучий отряд по борьбе с бандитизмом” очолив “амністований” повстанець із загону Нагірного Микола Дібрівний ”. Перебуваючи на посаді командира червоного загону, Дібрівний підтримував тісний зв’язок з отаманом, передавав йому секретну інформацію, попереджав про наміри ЧК і міліції, зокрема й про плани ліквідації самого Нагірного. Збереглася записка отамана до “червоного командира”: бачили, мовляв, як ви переправлялися через річку, але стріляти не стали, адже серед вас – чимало гарних хлопців.
Тим часом Нагірний знову з’являється на виклик Холодноярського повстанкому, зустрічається із заступником Гулого-Гуленка отаманом Герасимом Орлом-Нестеренком. Ознайомився з наказом Петлюри не проводити на власний розсуд активних виступів, а вести послідовну і обережну підготовчу роботу та чекати наказу про повстання.
Нагірний вертається на Лівобережжя і розбудовує підпільні структури. Нарешті приходить наказ про початок повстання. У розпорядження Савченка з Холодного Яру прибуває загін (200 козаків). З ними він здійснює успішний наліт на кінну сотню 5-го полку 5-ї червоної дивізії. Забирає 32 коней і зброю. Бере у полон 47 червоноармійців. Виконавши завдання, Нагірний переправляється через Дніпро і воює в околицях Холодного Яру.
У травні 1921 року його козаки порозвішували у селах листівки: “Наказую всім служащим Сов.-комуністичних установ на побережжі Чигиринщини негайно з дня оголошення цього наказу кинуть працю й надалі такої не проводить. За невиконання цього наказу усі служащі зазначених установ будуть караться вплоть до розстрілу. Керуючий Наддніпрянським партизанським загоном Нагірний. Земельний відділ і суд – працюйте. Отаман Нагірний”.
У другій половині червня 1921 року партизани перебували на дніпровських островах у районі Воронівки – Чигирина. Ворог виявив їх. Більшовицьке командування наказало 2-му батальйону 62-го полку завантажитись на бронеплав “Громкий” і “в кратчайший срок уничтожить банду Нагорного”. Попереджені завчасно Дібрівним, партизани змінили місце табору.
Невдовзі Нагірний знову перебрався до Холодного Яру. У липні – серпні 1921 р. для Холодного Яру настали тяжкі часи: місцевість по вінця заповнили червоні частини, які взяли повстанців у лещата. Бій переходив у наступний бій. Аби зберегти людей, Нагірний знову відпускає частину повстанців, щоб ті “амністувалися”. Партизани поставили умову, щоб їм залишили зброю і прийняли під команду Дібрівного.
Під тиском ворога невеликий відділ Нагірного відходить на північ – “в район, ограниченный с северо-востока рекой Тясмин, с севера – железной дорогой из Черкасс на местечко Смела, с юга трактовой дорогой Каменка – Чигирин”.
12 серпня отаман вступає у бій із більшовицькими головорізами. Бюлетень таємно-інформаційного відділу СНК УССР №99 сповіщав, що у бою вбито члена Окружного повстанського комітету Терехова-Терещука і захоплено в полон члена повстанкому Горбанюка…

ОТАМАН НАГІРНИЙ ТА ЙОГО КОЗАКИ-ПОВСТАНЦІ, У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ ЧЕКІСТИ ПІДПИСАЛИ БОРЦІВ ЗА ВОЛЮ “БАНДИТАМИ”

Нагірний на островах не відсиджувався, а безупинно налітав на волосні виконкоми, палив їх разом із паперами та портретами Леніна. Така доля спіткала Боровицький, Жовтянський, Іркліївський, Оржицький та інші волосні виконкоми.
“Для боротьби проти банди Нагірного у Вереміївці, – згадував комуніст-краєзнавець Олексій Бондар, – на кутку Лани та кутку Колодівка стояли загони червоноармійців. Однієї ночі Нагірний разом із бандою поїхав у село. Вранці повернувся на тачанці з червоним прапором, везучи зброю та женучи коней. Тачанку затопили у воді, а все інше переправили на Жовту косу. Через добу вранці до берега підійшли червоноармійці і з кулемета почали стріляти по Жовтій косі. Бандити побігли вглиб, а Порубльовий із декількома бандитами стояв коло берега, прикриваючи відхід бандитів углиб острова. Приїхав командир загону червоноармійців і почав просити (слово “просити” автор закреслив і написав – “вести переговори”), щоб Порубльовий вернув зброю, коней, прапори. Після переговорів повернули тільки прапори…”
У протоколі Золотоніської повітової військової наради за 1922 рік вказувалося, що “петлюрівська банда Нагорного зустрічає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського елементу”.
В іншому чекістському документі зазначалося, що «банда Нагирного в количестве 7 человек, петлюровской окраски, оперирующая в Золотоношском уезде и скрываясь на островах реки Днепра, расположенных в районе сел Мудровка и Топиловка, изредка для совершений операций переходит в Чигиринский уезд».
Козаки Нагірного з охотою здійснювали різноманітні диверсії. Так, вночі 15 вересня 1922 року неподалік Вереміївки вони затопили землечерпалку. А вдень у районі пристані Бужин, що за 15 верст на північ від Чигирина, інша диверсійна група Івана Савченка затопила баржу з вугіллям. “Для ликвидации банды того же числа выступила к(анонирская) л(одка) “Грозящий” с десантным отрядом в количестве 25 человек… 19 сентября банда Нагорного численностью 40 пеших и конных произвела налет (на) с. Котлов и Москаленки… где банда, уничтожив дела волисполкома, бежала…”
У листопаді 1922 року командир “летучего отряда по борьбе с бандитизмом” Микола Дібрівний із метою здобути для повстанців кулемет налетів із кількома “червоноармійцями” на двох міліціонерів кінного резерву повітової міліції. На жаль, у перестрілці його було застрелено.
Після цього “комуністичний” загін очолив Білий, він же Григорій Фесенко, – “амністований” повстанець Нагірного. Новий командир своїм помічником призначив Івана Цокала (Чорного), ще одного “амністованого” козака Нагірного. Як і свого часу Дібрівний, міліціонери повідомляли отамана про небезпеки, які підстерігали його на гарячих стежках партизанської війни.
Під час несподіваних зустрічей козаків Нагірного та “червоноармійців” Білого ніхто не зчиняв стрілянини, а такі “червоноармійці”, як Григорій Семенович, Опанас Грицай, Григорій Казидуб, Олексій Шарий і Лимар передавали партизанам набої, зброю, друкарську машинку. Сам же загін у будь-яку хвилину готовий був перейти на бік повстанців.
Врешті Білого застрелив підісланий агент ҐПУ, а “міліціонерів” більшовики роззброїли.
Понад чотири роки діяв отаман Нагірний по обидва береги Дніпра – в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Лише протягом 1922 року козаки здійснили десятки нальотів на совєтські установи. Восени того ж року Олександр Переузник, односельчанин отамана, випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату, що знаходилася коло покритої лісом гори, неподалік Порубльового узвозу. Іван Савченко йшов у село з боку степу. Був у вишиванці. Переузник запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити “нормальним життям, адже вже можна”.
– Боротьба програна, з ким ти залишився? – сказав Олександр Переузник.
– Я, – відповів Нагірний, – навіть коли залишуся сам, продовжуватиму боротьбу…
Арештували отамана поблизу Великої Бурімки під час планової облави. Сталося це у лютому 1923 року.
У тюрмі Іван Савченко мав достатньо часу, аби обдумати своє життя, свою боротьбу. “Смертна кара, яка може бути примінена за мої вчинки, мені не страшна, – писав він, – але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: “Бандит і ворог робітників і селян”.
26 жовтня 1923 року у Нагірного з’явилася можливість написати і передати з тюрми листа своїм рідним. Цей лист зберігся до наших днів. Зокрема, там було наступне:
“Любі мої рідні! Прошедші дев’ять місяців мого тюремного життя, де прийшлося бути відірваним від всього, де пришлося забути про всю красу природи, бо із-за високих камінних стін видно тілько одне голубе небо, яке теж казалось немилим без земної природньої краси, широких степів з пахучими квітками та садками та широкого лугу над батьком-Дніпром… Доживати останні дні, яких вже не так багато осталось, тяжко до безкраю…
Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало… Я прошу пробачити мені…
Якщо дійсно моя доля заснула і мені прийдеться загинуть, то не плачте за мною… Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все й страждання, а Ваше тілько почнеться. Ви страждаєте… за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід, особисто наш, український, це сіра маса, яка не тілько не здатна робити сама або допомагати в роботі, а навіть не здатна й гадати про щось гарне, себто про свою кращу долю. Історія колись скаже, хто я був і де дівся.
Не плач, моя рідна мамо,
Так за мною дуже.
Цим ти мені не поможеш,
Тілько тобі хуже.
Ти і так зазнала горя,
Як іще кохала,
Як в колисці позиченій
Мене колихала.
Взагалі історія життя нашої сім’ї тяжка з початку. Мабуть, наша така доля. Ну, нічого, що не є погане, то все лучче. Бажаю Вам, мої рідні, всього найкращого. Міцно жму Ваші руки і гаряче цілую Вас.
Ваш син і брат І. Савченко (Нагірний).Прощай, моя люба Вкраїно,
І ти, замучений нарід її…”.
Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу “банды Нагорного”. Під судом опинилося 19 чоловік.
“Выяснять суду было нечего, – писав кореспондент газети “Голос Труда”. – Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники, – свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины”.
13 листопада 1923 року Надзвичайна сесія постановили розстріляти Івана Григоровича Савченка (Нагірного). До розстрілу (“как главарей банды”) було засуджено і шістьох його побратимів – потім трьом із них, зважаючи на амністію, страту замінили 10 роками таборів.
Свинцеву крапку у героїчному житті отамана Наддніпрянського партизанського загону і його славних побратимів поставив “сотруднік губсуда Байков”, який на світанку 20 грудня 1923 року в полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою у “правоє дєло” розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів – козаків Степана Адаменка і Ярему Прудкого…
Односельчанка Марія Іванівна Рубачева згадувала той день, коли прийшла вістка про розстріл Нагірного. В їхній хаті того дня зібралася сільська інтелігенція. Коли повідомили про смерть отамана, всі, хто був у хаті, заплакали. Й інші односельчани страшенно жалкували за ним.
Ярина, якій Нагірний в останньому листі передав привіт, заміж так і не вийшла. Тужачи за своїм Іваном, вона збожеволіла.
Галя, сестра отамана, на схилі літ, коли тяжко було на серці, просила рідних почитати братового листа. Вкотре слухаючи останнє слово брата, гірко плакала. Перед смертю передала листа племінникові Симону Савченку з проханням зберегти для нащадків…
Совєтська влада подбала про те, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку – повстанське впродовж віків село – в середині 1950-х років утопили у Кременчуцькому водосховищі. Населення – те, що залишилося після поразки Національно-визвольної війни 1917 – 1920-х років, після Голодомору 1933 року, репресій та Другої світової війни, – переселили на гору, де була заснована нова Вереміївка.
Старі вереміяки і сьогодні чують із-під води голоси своєї старої козацької – таки знищеної – Вереміївки.
Вічна пам’ять козацькому селу і його святим оборонцям!

З книги Романа Коваля “Коли кулі співали”

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , , , , , , , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 2 від 12  квітня  2019

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2019’.Вільне Козацтво Холодного Яру