115 років тому народився славний холодноярський отаман Іван Лютий-Лютенко

Дата: 24.06.2012
Автор:

Іван Лютий-Лютенко впродовж свого майже столітнього земного шляху повсюдно творив навколо себе українське життя – життя справедливе, братерське, щедре на чин і офіру. Хоч і доля засудила Лютого-Лютенка на довічне вигнання, що тривало 66 років, – навколо нього завжди була Україна: і в Польщі, і в Німеччині, і в США, ба навіть в Африці.

Народився він 24 червня 1897 року на Звенигородщині в Капустянському лісництві, де працював лісником батько – Макар Минович. Мама, Євгена Цибульська, походила з родини заможних хліборобів звенигородського села Товмач.

Іван Лютий-Лютенко взяв участь у Першій світовій війні, а в 1917 р. зголосився до української армії. Успішно бився проти червоних біля Гребінки та станції Бобринської.

За Директорії сотник Лютий-Лютенко отримав призначення на посаду командира 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. “За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаганди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, а решта, здеморалізувавшись… порозбігалися “грабувати награбоване”. Одного разу, на вузловій станції Цвіткове, зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю в руках і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою, вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовто-блакитні відзнаки. Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі руку, що простяглася до його мундира. Зчинився гармидер з “общєпонятнимі” матюками, здавалось, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами…”

Відступаючи разом із Запорозькою дивізією під командою Олександра Загродського на Христинівку, Лютий занедужав на тиф. Залишивши товариша в уманській лікарні, запорожці помандрували далі. А в Умань вдерлися москалі. “В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих… – згадував сотник. – Якщо на руках були мозолі, тверді і порепані долоні, то цей для них був “свой”, “наш”. Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за “білоручок”, панів-неробів, експлуататорів “робочого класу” і… починали “кошерувати” на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто в ліжках” .

Лютого врятувала сестра милосердя. Вона забинтувала йому обидві руки по лікті, мовляв, вони знівечені вибухом міни…

На стрімку повстанську стежку Іван Лютий-Лютенко став 1919 року, взявши собі ім’я легендарного ватажка гайдамаків ХVIII ст. Івана Ґонти. Продовжити збройну боротьбу після тяжкого поранення в лавах Армії УНР спонукали масові розстріли, скоєні більшовиками у селі Товмачі, звідки походила його дружина. Того дня каральний відділ червоних розстріляв кожного десятого селянина.

Подібні розправи москалі здійснили і в інших звенигородських селах та містечках. Зокрема, у Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сімнадцять українців і п’ятьох євреїв, які шили для повстанців чоботи й одяг. За цей злочин Лютий-Лютенко і Семен Гризло жорстоко помстилися…

У жовтні 1920 року, коли Кость Степовий-Блакитний склав із себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру, постало питання щодо нового керівника. На військовій нараді в Матвіївці, стверджував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко в книзі спогадів “Стежками Холодноярськими”, Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту .

Іван Лютий зазначав, що всі повстанці “були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна – здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була”. Що ж стосується “населення польського і кацапського”, то до них ставлення було таким же “як до своїх”, головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу .

“Організація “Холодного Яру” у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання” .

Холодноярські отамани до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про національний провід. Лютий-Лютенко стверджував, що станом на другу половину квітня 1922 р. весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР .

Хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року – дня переходу Збруча, – влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі – лісах, болотах, на дніпровських островах, віддалених хуторах і по селах – вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів зважати на неї до кінця 1920-х років…

На початку 1920-х років совєтська влада завдала підступного удару – і не каральними експедиціями, а новою економічною політикою – так званим непом.

Переконавшись, що українське село перемогти репресіями неможливо, червоні окупанти підійшли до проблеми з протилежного боку: вирішили дати селянину деякий час пожити – і “продразвйорстка”, тобто необмежений грабунок, була замінена “продподатком”. Селянину дозволили торгувати. І український господар, який знудьгувався за мирною працею, надав перевагу не боротьбі за незалежність, а можливості сито жити в рабстві.

Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців, які “заважали” господарювати, наражали їх на небезпеку. Розмовляючи з лісовиками, дядьки вже не виявляли тієї щирості, що раніше, відвертали голови убік, дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них відверто казали:

– Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому – оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочемо…

“Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих – билися, вмирали, каліками ставали на все життя, – признавався Іван Лютий-Лютенко. – Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди – бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю… Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах… Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією… Було тепле й щире ставлення селян до повстанців, як до своїх захисників, і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, – похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим.

Все оберталося догори ногами й проти нас… Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помсти” .

“Нас залишалося менше і менше, – змальовував найтрагічніші дні свого життя отаман Ґонта. – Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливості звернути з дороги набік, або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: “Какой часті?” – чуємо запит. “Развє нє відіш?.. По борьбє с бандітізмом!” – відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.

Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерті, але це “геройство” рятувало нас ненадовго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало… Коло замикалося. Боротьбі нашій наступав край… Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерті” .

Настала зима. Отаман Ґонта постановив розпустити загін. Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони зможуть хіба на очній ставці в ЧК…

“Була сувора зима… – завершував оповідь про останні дні на Батьківщині Іван Лютий-Лютенко. – Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, “торгуючи сіллю”, добралися аж до Новограда-Волинська, де я мав знайомого Черепенка… В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри…

Повернувшись до своїх, я сказав, що в Черепенків гостює-випиває “груба червона риба” – Котовський. “Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!” – вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів… Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка — “кордонного фахівця”, і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі” .

Так завершився страдницький шлях отамана Ґонти на Батьківщині.

З України, окупованої росіянами, отаман Ґонта перейшов в Україну, окуповану поляками… І став знову Іваном Лютим. Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога на чужині…

Він жив у Польщі, Словаччині, Німеччині, Марокко… І скрізь виявляв себе лише талановитим підприємцем та щедрим меценатом української справи.

Прощаючись з Африкою, Іван Лютий-Лютенко зробив цікаві – і прикрі для нас – висновки: “За шість років мого перебування у Марокко (1951 – 1956 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні – безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні… Я часто порівнював патріотизм марокканців із патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу… Мушу визнати першість за марокканцями.

Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні” .

Гіркі слова людини, яка має право так казати…

1956 року родина Лютих виїхала на постійне проживання до США. Оселилися у Нью-Йорку. Іван Макарович заснував фірму “Вікінг” і знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних і громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські громадські інституції, а також на УАПЦ.

Наприкінці життя, 1986 року, написав книгу “Вогонь з Холодного Яру”.

Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-му році подвижницького життя. Похований він на українському цвинтарі у Бавнд-Бруці.

В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: “Як старий Холодноярський повстанський отаман (я) ніколи не змінював і не зміню своїх позицій… Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що “повіє огонь новий з Холодного Яру”, бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу, за Українську Народну Республіку й за вільну в ній Українську Автокефальну Православну Церкву, яка відроджувалася 65 років тому під охороною лицарів Зимового походу й героїв-партизанів із Холодного Яру” .

Роман КОВАЛЬ

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , , , , , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 5 від травень 2024

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2024’.Вільне Козацтво Холодного Яру