8 червня 1668 року гетьманом України обраний Петро Дорошенко…
Петро Дорошенко – виходець із давнього козацького роду, онук гетьмана Михайла Дорошенка. Здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. У неповних 30 років став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648—1657 рр. Виступаючи проти союзу з Московською державою, підтримував гетьмана І. Виговського. В 1660 р. як полковник чигиринський Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659 року. В 1663—1664 рр. — генеральний осавул у війську гетьмана П. Тетері, з 1665 р. — полковник Черкаського полку. 10 жовтня 1666 р. правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 р. у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. В 1665—1666 рр. Дорошенко був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву — В. Дрозденка і С. Опару. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобереженої України, Дорошенко за підтримки київського митрополита Й. Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне20-тисячне військо з найманих частин. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, утворив на степовому пограниччі новий Торговицький полк. Разом з активними заходами з реорганізації внутрішнього державного життя України розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об’єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України — «до Перемишля й Самбора, до Вісли й Німана, до Сівська й Путивля». Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир’я 1667 р., умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини.
У вересні 1667 р. об’єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р. Горині. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8 червня 1668 р. проголосили Дорошенка гетьманом всієї України – і Правобережної, і Лівобережної. Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П. Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі полковника Д. Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 р. Дорошенкові з допомогою запорожців під проводом І. Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його союзників — кримських татар. Відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1669 р. у м. Глухові ініціювали підписання Глухівських статей і проголосили гетьманом Д. Многогрішного. В цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 р. уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10—12 березня 1669 р. у Корсуні).
Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 р. між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором
територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;
підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався повічно;
українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни;
на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;
Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана;
султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.
Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну. У вересні 1670 р. Дорошенко був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М. Ханенком. Протягом 1671 р. призначений Дорошенко наказним гетьманом О. Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М. Ханенка. 1671 р. пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 р. польська армія на чолі з Яном Собєським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю.
Навесні 1672 р. розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили загони М. Ханенка під Четвертинівкою на Поділлі. 27 серпня 1672 р. об’єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман Дорошенко, турецький султан Мохаммед IV і кримський хан, взяли в облогу Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 р. уклав Бучацький мирний договір.
Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. В червні 1672 р. замість скиненого з гетьманства Д. Многогрішного лівобережним гетьманом був обраний І. Самойлович, якого 17 березня 1674 р. було проголошено гетьманом всієї України.
В червні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем перейшли на Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю — Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кара-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська відступити.
Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Дорошенка почав падати серед українського населення. В цій ситуації розчарований політикою Туреччини Дорошенко вирішив зректися булави.
Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича і І. Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.
Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія і полки І. Самойловича знову взяли в облогу Чигирин. 19 вересня 1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв лише двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.
Після зречення з гетьманства Дорошенко оселився в містечку Сосниці (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679—1682 рр. Дорошенко був призначений в’ятським воєводою і мешкав безпосередньо у В’ятці.
Останні роки життя Дорошенко провів у с. Ярополчому під Москвою, яке було віддано йому у володiння, де і помер у 1698 р. Зараз це с. Ярополець (рос. — Ярополец) Волоколамського району Московської області Росiї (135 км від Москви). Там є кам’яна плита з ґратчатою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї напроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя. Доля П. Дорошенка відтворена в численних творах художньої літератури (балада Т. Шевченка «Заступила чорна хмара», роман Д. Мордовця «Великий розкол», драма Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» тощо).
www.ua.dev.cawas.com
