“Мазепинець” Георгій Нарбут: художник Української держави

Дата: 23.05.2012
Автор:

Малюнки Нарбута були надзвичайно самобутніми і дійсно Українськими...

23 травня 1920 року нація втратила найкращого тогочасного художника України – Георгія Нарбута… Художник української держави — так можна назвати одного з найвидатніших графіків ХХ століття, який називав себе «мазепинцем полку Чернігівського, Глухівської сотні». Георгій Нарбут творив зоровий імідж відновленої України: Герб і Печатку, зразки цінних паперів і монет, поштових марок. Його творчість живилася давнім українським малярством, рукописними книгами й стародруками, геральдикою українських родів. Орнаменти вишивок і гаптувань, ткацтва й писанкарства, різьблення і вибійок у творчій праці Нарбута виявлялися у цілком сучасних, професійних роботах. Розмаїття народного трансформувалося через серце і руки майстра в нове, національне українське мистецтво.

Україну вивчав у Петербурзі

Справжній «переворот» у свідомості випещеного Петербургом художника стався 1912 року, коли він на замовлення Імператорської академії наук розписував стіни для залу «Малоросія» — для виставки «Ломоносов і єлизаветинські часи». Нарбут завжди цікавився українською культурою і знав про неї багато, але переважно з книжок. А тут, на виставці, вперше торкнувся архівно-музейного розмаїття стародруків і рукописних книг, документів, шедеврів українського золотарства та срібних виробів, фото архітектурних шедеврів, зображень запорожців на старовинних портретах, печатках, чарках, порохівницях. Адже всі кращі мистецькі витвори з окупованої козацької держави були перевезені до імперської столиці. Згодом мистецтвознавець Федір Ернст писав про цю важливу для митця подію: «Така праця над першоджерелами призвела художника до природнього, єдино можливого висновку: царська Росія, знищивши автономію України, стерла, виснажила українську культуру. І звідси його ненависть до тих представників українського народу, що з охотою проміняли волю України на царедворський каптан».

Щороку влітку й на Різдвяні свята Нарбут приїздив з Петербурга в Україну. Відвідуючи рідну Нарбутівку, записував там пісні, прислів’я. Подорожував старовинними містами, оглядав маєтки й монастирі. У Лубнах вивчав славнозвісну колекцію української старовини Катерини Скаржинської, у Чернігові бував у музеї українських старожитностей Василя Тарновського. Тарновський проживав у родовому маєтку в Качанівці і з 18 років збирав предмети української старовини; незадовго до смерті колекціонер подарував своє зібрання Чернігову. Тарновський збирав переважно пам’ятки, які стосувалися козацької старшини, прагнув відтворити у своєму музеї розкіш і багатство українства. Тут можна було побачити старовинні портрети гетьманів і полковників, їхні особисті речі, приміром, торбан («панську» бандуру) гетьмана Івана Мазепи. У Тарновського гостювали Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Марко Вовчок. Ілля Рєпін вивчав тут козацькі старожитності, працюючи над славнозвісною картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Нарбута в музеї особливо причарували козацькі жупани. Повернувшись до Петербурга, він пошив собі такий жупан старовинного крою і одягнув його в день народження сина. У Петербурзі влаштовував веселі вечірки, на яких перевдягався в козака й іншим також давав одягатися в козацький одяг.

Реформатор книжкової справи

Нарбута вважають реформатором книжкової справи світового рівня. Він чи не вперше почав оформлювати книжку комплексно, звертаючи увагу на кожен елемент її «архітектури» — від шрифтів і заставок до обкладинки. Митець сам виконував буквиці й витворював шрифти, визначав формат і площу тексту й полів, підбирав папір і визначав спосіб друку.

Фарби й олівці Георгій Нарбут опанував у Глухівській гімназії. Тоді старанно вимальовував на папері метеликів і квіти, візерунки й літери стародавнього стилю з Остромирового Євангелія. Разом iз друзями обходив давні будівлі, розкопував козацький вал. Тоді ж зацікавився архівами й гербами. Глухівський лікар Петро Дорошенко давав йому книжки з власної книгозбірні, і серед них — журнал «Мир искусства», на сторінках якого можна було знайти відомості про своєрідне японське мистецтво, твори античності, доби Відродження, репродукції творів Володимира Боровиковського і Дмитра Левицького, Білібіна, Васнецова і Бенуа. Чи міг тоді гімназист Нарбут уявити, що через кілька років Бенуа стане йому другом, а Іван Білібін — більш ніж учителем?

1906 року Георгій Нарбут подався на навчання до Петербурзької академії мистецтв. Іван Білібін, відразу розгледівши в 20-річному юнакові талант митця, запропонував йому кімнату у своєму будинку, а коли сідав працювати над ілюстраціями, то кликав і Георгія. Отож вони малювали за одним столом. Нарбут глибоко вивчав китайське, італійське, німецьке мистецтво. Мав феноменальну зорову пам’ять. Майже не працював iз натури і не робив ескізів до своїх творів. Варто було йому хвилин десять подивитися на предмет, як він назавжди запам’ятовував його в деталях. Кохався в гербах і емблемах. Малював також плакати, етикетки, малюнки шпалер, поштові марки, екслібриси, орнаменти для ситцевої вибійки. Створював моделі одягу, проектував меблі. Вірив у виховне значення мистецтва. Його твори експонувалися на міжнародних виставках у Римі й Лейпцигу, Брюсселі й Празі, Берліні.

Мав надзвичайно глибокі знання про культуру різних епох і народів, у графіці літер вчував ту чи іншу епоху. І навпаки, духовний світ доби міг вдихнути в шрифт, і тоді навіть текст промовляв до читача глибиною мистецького образу. На основі старовинних шрифтів, що зустрічалися в староукраїнських літописах та стародруках, митець створив новий український шрифт, який сучасники назвали «нарбутівським». Ще в Петербурзі, 1917 року Нарбут розпочав працю над «Українською абеткою», створивши 15 аркушів з оригінально зображеними літерами та ілюстраціями. У Києві, вже 1919 року художник продовжив роботу над абеткою, точніше почав її переосмислювати по-новому — виразніше, веселіше, повнокровніше. Сум і відчуття руїни змінилося духом будівництва вимріяного щастя для рідної країни. Вважав «Абетку» своїм найкращим, найулюбленішим творінням. Проте до смерті встиг зробити лише три аркуші нової книги. Найвідомішим є аркуш iз літерою «В»: відьма мчить на мітлі, ведмедик пританцьовує з виноградним «коромислом», виноградні грона ледве вміщаються в кошику, а вітрячок застиг, ніби чекає вітру. Останній задум Нарбута — ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського — не вдалося здійснити через передчасну смерть. Митець встиг виконати всього одну ілюстрацію з запланованих дванадцяти.

Київський майстер

Після лютневої революції 1917 року Нарбут повернувся в Україну. Цей геніальний стиліст створював ескізи військових мундирів Української армії, оформлень упаковок і етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української народної республіки в тридцять, сорок і п’ятдесят шагiв. Вони були видруковані 18 липня 1918 р. у Києві, в друкарні Кульженка на Пушкінській, 6. Ще раніше, ухвалою Центральної Ради від 19 грудня 1917 року було видрукувано перший грошовий знак УНР — купюру вартістю у 100 гривень. Її створив Георгій Нарбут, мистецьки виклавши на грошовому знакові тривалість української державності: від Київської держави (тризуб князя Володимира) — до герба Київського магістрату XVI—XVIII століть) і українського бароко XVII—XVIII століть. Напис «100 гривень» подавався на купюрі мовами чотирьох найчисленніших народів, що живуть на території України, —українською, російською, польською та ідиш. З того часу тризуб став сприйматися як алегорія українського державотворення ще від часів Володимира Великого. Нарбут розробив також 10 і 500-гривневі купюри. За часів Гетьманату Павла Скоропадського грошова одиниця була змінена на карбованець. Нарбут, який очолив утворену при Гетьмані «Експедицію з заготовлення державних паперів», намалював ескіз лише 100-карбованцевого знаку, з зображенням Богдана Хмельницького. Директорія у грудні 1918 року відновила гривню.

У Києвi мешкав у будинку під номером 11 в Георгіївському провулку, де знімав п’ять кімнат. На квартирі в Нарбута частенько збиралася творча еліта: художники, історики, видавці, актори. Бували там поети — Микола Зеров, Павло Тичина, Михайль Семенко, Володимир Маяковський, режисер Лесь Курбас, літературознавець Сергій Єфремов, мистецтвознавець Данило Щербаківський… Композитор Пилип Козицький створив музичний портрет Нарбута.

Георгій Нарбут найбільш відомий як творець Державного Герба і Печатки Української держави. Історик Павло Гай-Нижник відшукав у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України два документи за 1918 р., про створення Державного герба Гетьманату. Радники Гетьмана не рекомендували прийняття УНР-івської геральдики — через мистецьку недосконалість і пропонували виробити такі державні Печатку й Герб, що «свідчили б про наступність для Гетьманату не лише історичної традиції державотворення Київської Русі та Козаччини, а й Української Народної Республіки». На той час уже існував проект центрального малюнка великої Печаті Української Держави, навколо осердя якого мали бути розміщені герби етнічних українських земель. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб.

У довгих бесідах Нарбута з засновником Музею українського мистецтва Миколою Біляшівським вимальовувалася концепція і структура майбутньої Української академії мистецтв у Києві. Планувалося, що Академія буде не лише навчальним закладом, але й центром науково-дослідної праці з вивчення українського національного мистецтва. Першим ректором закладу став Федір Кричевський. Професорами — Олександр Мурашко, Василь Кричевський, Микола Бурачек, Михайло Бойчук, Георгій Нарбут. 1919 року Нарбут очолив Академію мистецтв. Часи були складні, влада в Києві впродовж місяця могла тоді змінюватися по кілька разів. Коли в навчального закладу відібрали приміщення, професор збирав студентів у себе вдома, до того ж, виступав ще й у ролі адміністратора, завгоспа і бухгалтера. В останні роки життя Нарбут багато зусиль віддавав громадській діяльності. Був начальником відділу мистецтв при Наркомосу УРСР, головою секції художньої промисловості відділу мистецтв Народного комісаріату освіти, головою комісії з організації музею на основі зібрання Бориса та Варвари Ханенків.

Нарбут був людиною надзвичайно товариською й гостинною, любив працювати в оточенні друзів і дітей, щоб довкола нього не вгавав гамір і сміх. Мав тонкий гумор і веселу вдачу. Незадовго до смерті, вже виснажений і зболений, писав своєму давньому другові Модзалевському, кумедно змішуючи українську й російську мови: «Високоповажний Вадиме Львовичу! Як ні жаль, но у мене немножко тиф». Поховали художника на Байковому кладовищі у Києві. Довгий час про творця українського національного стилю не можна було й згадувати. Сьогодні активні шукачі відомостей про Нарбута зможуть знайти в бібліотеці альбом його репродукцій та кілька десятків публікацій у газетах і журналах. Сценаристи й режисери ще не «посягнули» на постать геніального художника для створення художнього фільму про нього. Немає і музею творця Державного Герба і перших грошових знаків України.

www.umoloda.kiev.ua

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: , ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 2 від 12  квітня  2019

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2019’.Вільне Козацтво Холодного Яру