Дмитро Донцов: «Вільний улан» української національної ідеї

Дата: 30.03.2012
Автор:

Дмитро Донцов. Незвичне фото з архіву київської жандармерії.

Серед українських політиків і мислителів ХХ століття Дмитро Іванович Донцов (1883—1973) посідає осібне місце. І не тільки тому, що він став ідеологом крайніх правих рухів, фактично фундатором світоглядної складової Організації українських націоналістів. Творець «інтегрального націоналізму» — такого, що на перший план висуває пріоритет інтересів нації понад усе і виправдовує будь-які вчинки заради цього, — все життя прожив справжнім відлюдником, попри те, що постійно був у центрі уваги. І головне — Донцов дуже ревно ставився до зазіхань на особисту свободу; маючи ореол незаперечного лідера національного руху, він був далекий від практики, повсякденної партійної роботи (навіть до лав ОУН так і не вступив, хоча й симпатизував бандерівській фракції). У післямові до київського щоденника «Рік 1918, Київ» Донцов писав, що з 1922 року «став я пропагувати свої ідеї як «free lancer» (англ. — «вільний улан»), тільки в пресі і слові».

Чи могли «похвалитися» добре знані сьогодні політики, такі як Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко або В’ячеслав Липинський, хоч якоюсь пристойною, сумірною часткою впливу на свідомість нації (особливо молоді), що її мав уродженець Мелітополя Дмитро Донцов? Мабуть, ні, бо в 20 — 30-ті роки минулого століття популярність ідей, які «розсіював» праворадикальний мислитель, була приголомшливою, в першу чергу на теренах Західної України — на той час справжнього «українського П’ємонта». І значна їх частка продовжує залишатися актуальною і тепер.

Справжній «фірмовий знак» Донцова як мислителя й публіциста — виняткова полемічність, іронічність, стилістична вишуканість, фундаментальна ерудиція, послідовність у відстоюванні позиції. Попри еволюцію світогляду (від соціаліста до націоналіста, а після Другої світової війни — можна сказати, націонал-консерватора чи, радше, традиціоналіста), Донцов постійно відстоював українські інтереси і так само був запеклим ворогом Росії, як «червоної», так і «білої»: «Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію». Антагонізм світів (Європа — Росія) в його працях посідає аж ніяк не другорядне місце: «Коли читаємо… історію Європи, — читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії — не бачимо нічого, опріч темної маси, що сліпо віддана своїм вождям, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку… Там — історію робили класи, партії, нації та великі одиниці, суспільність. Тут — держава, уряд, що скували і класи, і одиниці, і суспільність» («Підстави нашої політики», 1924).

Чи не найвідоміший афоризм був виголошений Донцовим у Львові під час виступу на II Українському студентському з’їзді у липні 1913 року: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає». Цей програмний виступ став Рубіконом, що його остаточно перейшов уже колишній соціаліст. Тим часом соціалістична (особливо) і ліберальна ідеології на тоді, безумовно, містилися в центрі уваги суспільності, так би мовити, були модою часу. Олег Баган цілком слушно відзначив: «Українська інтелігенція ніби гралася в соціялізм, витворювала собі ілюзію майбутньої полюбовної гармонії класів і верств на грунті матеріяльно-технічного забезпечення. І все це мало прийти просто так, згідно з «об’єктивним розвитком цивілізації», без вольового зусилля, без пристрастного долання всіх форм національного пригнічення… Соціялізм просто вбивав національний інстинкт українства». І якщо навіть невеликі — порівняно з українцями — недержавні народи (такі як чехи, румуни, болгари, серби, литовці, латиші, фіни, естонці; годі говорити про поляків) ще в ХIX столітті поступово, але невпинно готували майбутні державотворчі кроки, то національно-визвольний рух в Україні (особливо на підмосковській Наддніпрянщині) перебував у анабіозі. Українські партії постійно засвідчували свою лояльність до імперської влади — як до Санкт-Петербурга, так і до Відня; в їхніх програмах соціальні аспекти абсолютно переважали національні.

Серед головних вад українства Донцов називав «провансальство» (народництво), речником якого був Михайло Драгоманов. Євген Маланюк у своїй грунтовній статті до 75-річчя Дмитра Донцова (йшов 1958 рік) вельми влучно намалював «мішень», яку постійно тримав перед собою мислитель: «Лихо було в тім, що наставлена на «вічність Росії» і на «земствах» самообмежена драгомановщина в результаті давала національну капітуляцію, капітуляцію «ідеологічно обгрунтовану», з головною тезою, що Росія була, єсть і буде… З цього логічно випливало перекреслення Шевченкового заповіту та ліквідація української нації («как класса»), а на далекім обрії починало вирисовуватись щось, що геть-геть пізніше, вже на наших очах, оформилося в КП(б)У і УРСР».

Наприкінці Першої світової війни більшість недержавних націй Європи розпочали розбудову державності (як чехи та словаки завдяки генію Томаша-Гарріга Масарика і поступовому нарощенню військової моці легіонерів, так і поляки з харизматичним лідером, екс-соціалістом Юзефом Пілсудським із тими ж легіонами), але на вже добре підготовленому грунті. В Україні ж, навпаки, навіть проголошення цілком «самостійницького» IV Універсалу Української Центральної Ради в січні 1918 року заскочило «зненацька» соціалістичний уряд Михайла Грушевського і Володимира Винниченка. Чому зненацька? А тому, що, навіть за умови незалежності де-юре, де-факто лідери Української Народної Республіки продовжували апелювати до «демократичної Росії», якої вже два місяці як не існувало; більшовики сиділи в Кремлі і дуже скоро довели, що в такій ситуації загальної анархії більше важить сила й організованість.

Дмитро Донцов саме в цей час спробував (уперше і востаннє, як виявилося) зайнятися реальною політикою. Після того, як збанкрутілий уряд УНР перед лицем більшовицької окупації «люб’язно» запросив в Україну німецькі й австро-угорські війська, в Києві майже безкровно відбувся переворот: 29 квітня 1918 р. до влади прийшов консерватор, царський генерал Павло Скоропадський. До речі, на той час Дмитро Донцов за поглядами — швидше, консерватор-традиціоналіст, аніж націоналіст. У гетьмані Скоропадському, який фактично став монархом, він хотів бачити представника того елітного прошарку суспільства, який наведе лад у «демо-соціалістичному» хаосі.

Як відзначав один із головних опонентів Донцова, ліберальний публіцист і літературознавець Юрій Шевельов (Шерех), він розділяв націю «на «еліту» і «чернь», «гречкосіїв»… спроба «конкістадоризувати» українську «еліту» і протиставити її народові — і практично неплідна, і справді цілком чужа історії й психології українця — чи то з «гречкосіїв», чи то з т.зв. «еліти» («Думки проти течії»). Але ж поставимо собі запитання — чи не були «конкістадорами» 20—30-х років минулого століття ті ж Пілсудський, Масарик або Маннергейм, і, на жаль, не стали такими Михайло Грушевський і Симон Петлюра? «Лібералізм» Томаша-Гарріга Масарика, швидше, удаваний, бо на першому етапі побудови держави «чехословаків» (саме так — не чехів і словаків) він не міг не використовувати «волюнтаристських» методів, за пропагування яких так докоряли Донцову.

Прийнявши пропозицію гетьмана очолити Українську Телеграфічну Агенцію, Донцов намагався будувати саме Українську державу, тоді як в її уряді переважали москвофіли і «малороси», або, як їх називав сам Донцов, «п’ята кольона». Фактично Скоропадський залишався маріонеткою в руках Берліна і Відня, й з настанням військової катастрофи Центральних держав на Західному фронті захищати його було майже нікому, крім декількох тисяч офіцерів-москвофілів.

Остаточний вирок гетьман підписав собі після оприлюднення 14 листопада 1918 року Федеративної грамоти. Союз із «білою» Росією Дмитро Донцов категорично відкидав, тож вважав себе вільним від морального обов’язку перед режимом: «…Грамота перекреслила мої сподіванки, наші дороги розійшлися. Що Грамота проголошувала федерацію з неіснуючою Росією, її не виправдовує. Питання державної незалежности не є питанням тактики, а засади. Хто оправдовує такий «тактичний крок» нині, той виправдає його й завтра; той вибиває аргумент з рук проти сьогоднішніх федералістів».

В останні дні Гетьманату Донцов переховувався від гайдамаків, як і після перемоги повстання Директорії, що поновила владу УНР, він фактично перебував на напівлегальному становищі. 21 грудня 1918 року Донцов занотував у Щоденнику («Рік 1918, Київ»): «Останню ніч, перед вступом війска Директорії до Києва, ночував я в одного професора колегії Галагана. Спав в одній кімнаті з якимсь, як пізніше виявилося, добровольцем. Я ховався перед тим режимом, який був ще нині, він — перед тим, що мав прийти завтра».

13 січня 1919 року, за сприяння командира корпусу Січових стрільців Євгена Коновальця (одного з небагатьох прихильників твердої влади), Дмитро Донцов назавжди, як виявилося, залишає Київ. Етапи його 54-літньої еміграції вражають з точки зору географії: Відень, Берн; з 1922 по 1939 р. у Львові на підпольській Галичині, два тижні під арештом у сумнозвісній Березі-Картузькій на самому початку Другої світової війни; Бухарест, Прага, Німеччина, Франція, Велика Британія, США й, нарешті, з 1947 року Донцов у канадському Монреалі, де викладав у місцевому університеті українську літературу. Праця Донцова як редактора часописів (насамперед «Літературно-Наукового вістника» і «Вістника»), літературознавця, історика — тема окремої статті; але відзначу, що загальноєвропейську вагу Лесі Українки, «поетеси українського Ріссорджименто», вперше відзначив саме він.

Увесь цей час Дмитро Донцов плідно працює в журналістиці, пише грунтовні праці — «Підстави нашої політики» (1921) та «Націоналізм» (1926), які й стали ідейною основою революційно-підпільної роботи майбутньої ОУН. Він постійно полемізував із різнорідними силами як в Україні, так і на еміграції: з більшовиками, націонал-комуністами (той-таки Микола Хвильовий, на його думку, не вийшов за межі комуністичної фразеології), монархістами-гетьманцями (закидаючи їм брак природності), католиками (проте поступово він з атеїста став затятим клерикалом), соціалістами, демократами, лібералами…

Звернімо увагу на те, що мислитель мав украй важкий, ревнивий характер, нерідко був занадто різким в оцінках, але його виступи завжди були логічними. Тим часом зерно несамовитої пропаганди ідей, коли слово стає зброєю, впало на грунт, що був (у першу чергу на Західній Україні) підготовлений. Після поразки Національної революції 1917—1921 років, коли Україну було «роздерто на шматки» між чотирма державами: більшовицькою Росією, відродженою Річчю Посполитою, Чехо-Словаччиною і королівською Румунією, поставало безліч запитань до «демократичного Заходу». Чому одній із найчисленніших європейських націй Версальська система категорично відмовила в праві на волю, на державу? Чому відстоювати українські інтереси було майже неможливо в будь-якій із вищеназваних країн, хіба що з деякими застереженнями у Чехо-Словаччині? Чому «цивілізований світ» мовчав, коли в страшних муках від голоду в 1932—1933 роках гинули мільйони українців на Великій Україні?

Донцов писав, що «наша національна ідеологія трошки знає, але мало хоче». Мабуть, тому він і став прапором тих українців, які не зневірилися після поразки визвольних змагань і вирішили без застережень підтримати національну революцію. Багато дослідників та опонентів, зокрема й з емігрантів (деякі з них, як виявилося, були агентами НКВД і МГБ) докоряли Донцову за те, що його доктрина є фашистською, ба навіть нацистською по суті. Так, він ставився до цих рухів із цікавістю, але ніколи — із захопленням. Він запозичив у них цілу низку ідей. Але чи можна говорити про елітарність того ж таки націонал-соціалізму, в якому на першому етапі становлення переважали саме соціалістичні популістські ідеї? Розглядаючи прихід до влади в багатьох європейських країнах тоталітарних режимів (Угорщина, Італія, Португалія, Іспанія), Донцов у першу чергу бачить в цих подіях повернення позицій консервативного традиціоналізму. Безумовно, він як речник войовничості й активізму, не хоче бачити страхіть, які принесли ці режими, й популяризує в «Книгозбірні Вістника» лідерів тоталітарного спрямування — Муссоліні, Хорті, Гітлера, Де Лярока… Регент Угорщини адмірал Міклош Хорті був виразником настроїв крайніх націоналістів (угорці були страшенно принижені Версалем, як німці й австрійці після Першої світової війни), переміг у кривавій війні місцевих комуністів, які, втім, також діяли наджорстоко.

Олександр Мотиль відзначив: «Донцов захоплювався не стільки тим, що зробили фашисти чи большевики, стільки тим способом, у який вони це зробили. Фашистську Італію, Сполучені Штати (за часів Ф.Д.Рузвельта держава значною мірою тоталітарна. — С.М.) і Радянську Росію в очах Донцова поєднувала, очевидно, не особлива соціальна система чи організація держави, але той факт, що ними керували безжальні, сильні й вольові люди». Те, що націоналізм модерних, державних націй мав власну специфіку, — факт незаперечний. І той-таки Донцов після виходу з польської тюрми був неприємно вражений, бачачи «захоплення великої частини молоді гітлеризмом, поєднане з психікою раба». З другого боку, слушною видається думка Василя Рудка (Р.Лісового), що «у неодному думка Донцова була поражаюче слушна, одначе, коли йшлося про проблему, то йому бракувало завжди остаточного контакту з річчю» (дійсністю. — С.М.)… що «Донцов мав знамените око для динамічно-барвистих моментів духовного життя, одначе був дорешти безсилий, коли доводилося йому ставити що-небудь самому і самому творити… його духовність була, так би мовити, без грунту» («Суспільність і наука»).

Так, Дмитро Донцов усе життя мав незліченну кількість ворогів і дуже мало друзів, і досі чути голоси про страшний, негативний вплив «донцовщини» на українську молодь у 20—40-ві роки ХХ століття. Але в такому випадку ми фактично засуджуємо національно-визвольну боротьбу поневоленої нації. В його спадщині чимало спірних і вартих засудження моментів, але читати Донцова конче потрібно. Щоб осягнути: то був аж ніяк не примітивний мислитель. Мрія Дмитра Донцова здійснилася через неповних 20 років після його смерті у Монреалі. Наскільки сучасна Україна не «донцовська» за суттю — це вже окреме питання.

Сергій МАХУН

Джерело: http://dt.ua/SOCIETY/dmitro_dontsov_vilniy_ulan_ukrayinskoyi_natsionalnoyi_ideyi-39325.html

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki

Tags: ,



Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 3 від 29 грудня  2019

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2020’.Вільне Козацтво Холодного Яру