Митцю не треба нагород, його життя нагородило

Дата: 23.01.2012
Автор:
Ці слова Ліни Костенко мовби написані для Д.Г.Нарбута. Сьогодні, в день пам’яті нашого духовного батька, буде багато спогадів і добрих слів від його знайомих, родичів, друзів і тих, які ніколи не були і яких з кожним роком ставатиме все більше.
Для мене очевидно одне: у житті творчої інтелігенції вийняли стрижень, який  тримав вкупі митців – часом таких різних і, навіть, антагоністичних. До нього приходили всі – говорили, сперечались,сварились, пили чарку, але всіх об’єднував Дід.
Калейдоскоп спогадів вихоплює картинки тих зустрічей. Влучне слово, дотепний жарт, солоний анекдот, і постійна якась дитяча готовність сприймати життя «по-справедливому».
- Не може некультурна людина керувати областю! – сердився Дід, проходячи біля тодішнього (та й теперішнього…) обкому партії. – Якщо він не ходить в театр, на виставки, у філармонію, то всі його зусилля про тваринництво чи ріст врожайності зернових культур будуть марними. Не можуть  керувати людьми хами і невігласи (хм!… – авт.)
- Вони хочуть нагодувати народ, – під’южував я Діда.
- Вони вже 70 років хочуть нагодувати народ і ніяк не нагодують. Завалили промисловість, сільське господарство і культуру, на якій всі ці роки економили. Жлоби прийшли до управління суспільством і суспільство за це їм гірко помститься. Як вже мститься нам культура. (Як тут не згадати нинішніх «зірок» – поплавських і сердючок, марабу-мамаду та інших).
Про Нарбута – митця писано цілі дослідження. А тепло спілкування в побуті – то інше.
***
Знімаємо плівку для сестри Марини в Австралію (з якою не бачився рівно 50 років). Вона відома прима балерина, потім балетмейстер. Ще у війну виїхала з чоловіком  (скульптор Березовський, родом із Звенигородки).
- Оце, Мариночко, тут на дачі я й проводжу літо. Отакий я став. Не знаю, як ти, а я ще чарку п’ю, курить – курю… От до дівчат вже не бігаю – відтяло!
Згодом сестра прилетіла з далекої Австралії  і була шокована  умовами життя народного художника.
***
Золоте весілля з Ганною Панасівною
Баба Галя:
- Побралися ми у березні 41-го. Що вже пережили за ці роки, то краще й не згадувати – і війна, і підпілля, і тюрма… Та й потім з ним жити  було не мед, а у мене отут, між лопатками, по-моєму, вже крила виросли! Ну, у них в роду всі такі були. Ще як Симону Нарбуту Катерина II за якусь послуги (?…) подарувала дворянство і помістя – скільки  за півдня конем об’їдеш! То було кілька хуторів і сіл. А потім і дід, і батько програли в карти, пропили. Сьогодні тільки хутір лишився – Нарбутівка.
***
На дачі і Єлизаветівці
- Оце через город у мене Царське село. Тут дачі усіх обкомівців.
- Та вже ж обкомів немає!
- Обкомів немає, а вони усі на  місцях, тільки кабінети поміняли. Знаєш, як хороша  господиня вареники зварить,  заллє сметаною, а потім почне струшувати макітрою, то ті вареники літають над нею, але ні одне стерво додолу не впаде – всі в макітрі лишаються, в сметані. Так і ці…
***
У Діда, дійсно, було багато приятелів, а ще більше знайомих, які завжди щукали якоїсь вигоди – чи то влаштувати дітей у престижний вуз, чи провести якусь авантюрну акцію, прикриваючись іменем Майстра.
Але, як кожна талановита людина, він був самотнім. Його характер дуже вдало відбився у погрудді роботи відомого скульптора А.Фуженка. До речі, І.Фізер, талант якого Дід завжди поважав, зобразив Майстра на барельєфі  дитячої художньої школи лукавим, з бісиками в примружених очах – таким його бачили щодня.
***
Дуже добре, що хоч після смерті вшановують пам’ять митця, але як же потрібна була йому увага при житті. Особливо після смерті його його друга і дружини Ганни Панасівни.
…Заходжу, як завжди, з домашнім чи купленим пригощенням, і Дід сидить  за столом, а на столі – п’ятеро цуценят,  хльобають  якийсь суп разом з ним з однієї тарілки.
- Рада стала мамою. Дивись, які красиві. Якого подарувати?
Про собак треба сказати окремо. Данило Георгійович обожнював спанієлів. Героїнею наших зйомок років 10 була Ласка, з якою Дід і спав, і гуляв, і їв разом. Вона ловила найменшу загрозливу інтонацію і кидалась на захист господаря.
Одного разу приїздимо з Ганною Панасівною з її родової Сулимівки, а Дід плаче.
- Нема Ласки. Хтось отруїв, чи сама щось з’їла.
   І сльози як горох. Безпомічний погляд, тремтячі руки. Тужив, як за людиною.
  Так з’явилась Рада – теж спаніельша. І таке ж ставлення до господаря. Вірні очі, сумні опущені вуха і готовність захищати. Через деякий час з’явилися цуценята, котрих Дід щедро роздаровував знайомим.
  Коли Дід помер, Рада ще довго шукала його кімнатами, неохоче йшла на прогулянку, а коли зрозуміла, що господаря не буде – просто померла. Від туги.
 Мою собаку звати теж Рада. В пам’ять тієї, Дідової.  Він казав:
  – Рада – це не Верховна  Рада і не від слова радитись. Рада – від слова радіти. Собака це не людина, але вже й не тварина.
***
Чомусь вразила одна сцена. Київ,  9 березня. Неймовірний збіг обставин.
Ми приїхали з Дідом на вручення йому Шевченківської премії. Перед тим зайшли на Байковий цвинтар поклонитися його батькові – відомому графіку, авторові перших українських гривень, засновнику Української художньої академії Георгію Нарбуту. В цей день йому виповнилось би 100 років.
Підійшовши до могили батька, якого таємнича і нагла смерть забрала, коли Данилку виповнилося 4 роки (сучасники підозрюють отруєння чекістами), Данило Георгійович раптом спіткнувся і впав на коліна, випустивши гроно калини прямо на підніжжя могильної плити, у сніг. Так і стоїть у пам’яті 9 березня – день народження Георгія Нарбута, день вручення найвищої нагороди держави – Шевченківської премії його сину Данилу Нарбуту, який на колінах випускає з рук у сніг червоні, як краплі крові, важкі кетяги калини…
***
Останні зйомки Діда на його день народження – 22 січня. Менш як за півтора місяця до смерті.  Як завжди дома, під «Соняхами», у колі тих же людей. Але вже без баби Галі…
Був здоровий, життєрадісний.
Хіба він знав, що вже почались вибори і багатьом політикам хотілося бачити такого авторитета у своїй компанії. Його запрошували на зустрічі, фуршети. Остання  була у відомого київського лікаря, художника, який приїхав у Черкаси – балотуватися у ВР і якому теж треба була присутність Майстра.
Дружня вечеря, розмови про долю України… Але ніхто не запропонував підвезти  Діда додому.
Розпашілий 82-річний чоловік, пройшовши два квартали під сирим лютневим вітром, зліг… Запалення легенів, серце. Через два тижні його не стало.
***
…півроку до цього. Ми  в Холодному Яру. Наше улюблене місце – Дуб Залізняка. Дід тулиться до нього, примовляючи:
- Ой дубе, дубе, скільки ти бачив, скільки пережив… На твоїй корі, як на долі нашої  держави – такі рани, такі рубці… Але доки ти стоїш, стоятиме Україна.
І побрів під шелест осіннього холодноярського листя.
…Через півроку відпала могутня гілка дуба.
22 січня друзі вітали Данила Георгійовича  з днем народження. А 3 березня смерть зламала гілку на його родинному дереві  - Д.Г.Нарбут пішов з життя у вічність. Дорогу туди проклав славну: патріарх українського живопису, член Спілки художників України, лауреат  Державної премії імені Тараса Шевченка, народних художник України. Д.Г.Нарбут – син класика українського образотворчого мистецтва Георгія Нарбута – досяг високого авторитету і визнання.
Його смерть об’єднала в мить всі пори року: була злива, пробивався град, вітер перемін  розвіяв хмари і засяяло сонце.
Сонце його посмішки. Але вже з портрета…
Провести в останню путь Людину величезної духовної сили приїхали і прийшли його друзі, шанувальники з усієї України. Телеграму – співчуття рідним і близьким надіслав Президент України. Слова прощання говорили представники облдержадміністрації і міської влади, спілки художників, УНА-УНСО, спілок театральних митців, письменників, архітекторів та інші.
За Дідом, Батьком, як його любовно називали, сумувала не лише Черкащина.
Тоді ми просто ще не збагнули, що втратили Його, закоханого в свій народ, у своє місто.
Смерть зламала гілку Дуба, за життя якого він переживав і волав про допомогу до кожного з нас. Почуймо його з небес. Бо і це, а не лише 35 найкращих полотен власної скарбниці заповідав художник місту, черкащанкам. Картинами милуються жителі України, СНД, Австрії, США, Канади, Німеччини, інших країн.
А дуби висихають в Черкасах… Хто тепер за них постоїть? А під соняхами в Дідовій квартирі вже не зустрічаються його друзі, бо квартиру-музей в його оселі , про що він мріяв, там так і не відкрили. Він пішов. Цієї втрати ми ще не усвідомили. Це прийде потім. І чим більше часу минатиме, тим гострішим буде відчуття величезної втрати. Він був  з нами в одному відрізку вічності, який називаємо життям.
Ні, не був, а лишається.  Адже поки є ми, його друзі, учні, хрещеники – доки є й Він між нами.
Лукавий погляд, міцне слівце і точна як постріл, характеристика.
Друзі не ображалися, а випадкові і пусті біля нього не затримувалися.
Він був світлий і щедрий. Міг подарувати картину, дачу, цілу серію картин людям, яких любив.
Це був потужний духовний магніт, який притягував таких же духовних і щедрих на доброту людей.
Його не стало. Але магнітне поле залишилось. І ми, його друзі, зробимо все, щоб це поле не ослабло. Щоб чисте озеро його спадщини живило і поповнювалось такими ж чистими джерелами.
Він лишається з нами, наш «Дід», – народний художник України, лауреат Шевченківської премії Данило Нарбут. Наш добрий «Дід».
Олександр МАРЧЕНКО
FOTO  з виставки робіт народного художника України Данила Нарбута. (м.Черкаси, 17 січня 2012р.)

Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki


Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 3 від сiчня 2021

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2021’.Вільне Козацтво Холодного Яру