Фінські нариси Юрія Горліс-Горського

Дата: 12.01.2012
Автор:

Юрій Горліс-Горський в 1939-40 роках не один раз бував у Фінляндії, де формував загін з колишніх червоноармійців українського походження, які потрапили у полон до фінів під час фінляндсько-російської війни.

Як видно з його нарисів — «Фінляндія» та «Подорожні зигзаги» —Юрій Горліс-Горський полюбив Суомі — країну мужніх і шляхетних людей. Горліс-Горський знав, що таке боротьба за свободу свого народу не за книжками. Тому й не міг не поставитися з щирою симпатією і повагою до фінського народу, який до того ж боровся проти спільного ворога — Росії.

14 січня 1997 р. відзначатимемо 100 років від дня народження видатного українського письменника-борця Юрія Горліс-Горського. Тому й започатковуємо серію його публікацій. Сьогодні пропонуємо нарис «Фінляндія», в якому українець оспівав чужу, але таку рідну нам Фінляндію.

Перше враження — краса зимових пейзажів, у… другій половині квітня. Скорий поїзд Турку – Гельсінки гонить так шалено, як. здається, ніде в Европі. Праворуч і ліворуч залізниці — горби і скелі, вкриті сосновими лісами. Морозумайже нема, сонце навіть припікає, але сніг усюди в нерушенійзимовій красі. На станціях гуртимолоді з лещатами в руках.

Перше враження від людей —свобідна поведінка, відсутність,так би мовити, нерівності. Лісовийробітник з пилкою і сокирою, незнайшовши місця у вагоні третього класу. переходить у вагон другого, доплачує кондукторові різницю і сідає поруч старшин. Виймаєчасопис, обговорює із сусідамиполітичні новини.

На двірці у Гельфжах купую серію совітських часописів. В Україні розцвіли сади… А тут під вечір мороз починає добиратися дошкіри.

В готелі «дивний звичай»: міняти рушники щодня, а постіль щодва дні. Ще дивніший звичай уресторанів гостиниці: в час обіду,посеред залу, накладають на столи перекусок із всякої всячини —кому що подобається й скільки подобається — може підходити і вибирати.На вулицях забагато людей водностроях. Вже другий рік — ціла нація перебуває в бойовій готовності. В шістдесят разів численніший сусід-ворог чигає на їїнезалежність. Ще не загоєні ранинедавньої війни, але досить глянути в обличчя кожного вояка, щобпереконатися, що нова нагана боротьба його не зламає. Учасники війни в розмовах з гордістю підкреслюють, що коли фінів згинуло тридцять тисяч — то ворог стратив коло трьохсот тисяч…

Та для трьох і півміліонного народу Суомі — втрата була велика…Мужчини мусять дальше стояти на сторожі зі зброєю в руках. На всіх ділянках праці в запіллі їх заступає жінка. Частина жінок також у одностроях — це підсобні військові відділи. У трамваях, кінах, ресторанах, крамницях — працюють виключно жінки. Улюблена тема гумористичних журналів — це карикатури, як у крамниці чи ресторані жінок обслуговує мужчина.

Здається, найбільше кохаються фіни в ножах і… квітах. Мистецько зроблений ніж у піхві — це прикраса не тільки мужеського пояса. Нерідко побачиш його на поясі по спортивному одягненої дівчини — діти вихваляються один перед одним своїм «пуукко». До речі, про дітей. Про виховання майбутніх громадян — держава турбується не тільки в школі. На вакації майже вся дітвора іде на державний кошт, у табори, де її гартують на спортовців і патріотів. Треба бачити, з якою певністю себе і спокоєм переходять малі фіни і фінки вулицю між автами і трамваями…

Щодо квітів… Лежить на вулицях і площах зимовий сніг, не піддаючись вже весняному сонцеві…на тих же хідниках і площах — численні столи з весняними і літніми квітами. Лілії йтюльпани на тлі снігу… Квітка петлиці футряної шкірної куртки — і суворе обличчя фіна з ножем на поясі…

Країна Суомі має сувору природу. Народ Суомі — тверде обличчя, Він гордий своєю суворою бідною батьківщиною. Фін в усьому любить бути першим — першу чергу для неї. Маленька Фінляндія успішно конкуруватиме вспорті з Америкою при усій величі її людських і матеріальних ресурсів. Ба навіть першенство в жіночій красі — двічі підряд одержали жінки. Але… славний бігун Нурмі, що обігнав всю Америку має у Гельсінках скромну крамницю спортивного приладдя та одягу і думає, що його рекорд — це лише скромне виконання обов’язку перед Батьківщиною. Остання «міс Европа» — 20 травня закінчила гімназію.

28 травня, ми, із знайомим фінським журналістом, переїжджаючи через село, з якого вона походила, — одвідали «міс». (Вона) вибирала каміння, копаючи город свого батька, селянина. Була задоволена, навіть горда, що своїм «Нескромним личком» — принесла світове першенство Фінляндії, але… на майбутнє вибрала собі «кар’єру» сільської учительки…

У травні відбувся конкурс марш між Швецією і Фінляндією. Автором його був шведський король. Ціль: перевірка справності й державної здисциплінованності обох народів. Умовини: добровільний марш на поклик уряду — 15 кілометрів за дві з половиною години. А що шведів в два рази більше, ніж фінів, то на тисячу шведів мало відмаршерувати п’ятсот фінів. Шведські журналісти обрахували, що виконає марш більше мільйона шведів і коло півмільйона фінів. Були певні перемоги Швеції. І, дійсно, шведів відмашерувало більше мільйона, але фінів — більше півтора мільйона.

Переїжджаючи в цей час автом аж на далеку північ, ми на всіх шляхах зустрічали групи й колони маршовиків. Маршерували всі: від вісімдесятлітніх дідів і бабів до восьмилітніх дітей. Війська, школи. Селяни, урядовці – скінчивши зайняття, робітники – вернувшись із праці. Всі відходили і приходили до контрольних станиць просто, по-діловому. На поклик уряду йшли всі, не маючи в тому, ніякої особистої користі. Той, що відмашерував, дотримавши часу, одержував лише простенький значок, за який мусів заплатити 5 марок. Так само просто по-діловому відмашерував президент держави зі усіма міністрами.

Загроза з боку червоної Москви автоматично довела фінів до політичної єдності. Надалі існують політичні партії, є демократи і націоналісти, але зникнула політична боротьба і сварки. Всі об’єдналися під одним гаслом: Фінляндія і тільки Фінляндія. Кожний на свойому місці працює під цим гаслом, відкидаючи на бік другорядне.

Мальовничі горби й скелі під Гельсінками, де відбуваються щороку Першотравневі маніфестації, в минулі роки не раз були свідками бійок між націоналістами й комуністами та демократами. Минулого й цього року 1 травня стало маніфестацією єдності фінського народу. Після нападу червоної Москви не стало у Фінляндії комуністів. Вони перейшли у національний табір, відцуравшись зрадників — тих, які поза кордонами служать дальше Кремлеві. В маніфестаціях цього року — поперед партійних — несли національний прапор. Він повівав на найвищому горбі. Фінляндія і тільки Фінляндія…

Першого травня студенти й студентки одягають свої традиційні шапки з білими верхами. Чужинця дивує велика кількість «білих голов» серед публіки. Країна Суомі на три з половиною мільйона населення має шість високих шкіл… «Біла шапочка», що працює на полі чи городі свого батька, — і це зовсім не рідкість.

Майже кожний фін передплачує або купує газету. Друковане слово знайдете в найбіднішій хатці, в найглухішій місцевості. Томумаленька Фінляндія видає так багато часописів і гарних виглядом ілюстрованих журналів.

Майже кожний фін — член кооперативи. Найбільша кооперативи. «Еланто» має свої будинки, земельні маєтки, рибні промисли. Вона веде скромні їдальні й розкішні ресторани. В них дістанете все, крім алкоголю.

Поширене також кооперативне будування й купівля будинків. В кількаповерховій кам’яниці живуть десятки родин робітників та службовців, із яких кожна є власником одного помешкання.

Фіни вміють ставитися до ворога по ворожому на кожному місяці і в кожній справі. Але й уміють відрізнити приятеля від ворога, бути добрими і щирими приятелями своїх приятелів.

Кожний фін чи фінка — ненавидить усе московське. Не робиться при цьому поділу на «кольори» чи партійні ознаки. Фінляндія вела запеклу боротьбу з царською Росією — веде її і з большевицькою. Біла російська еміграція, що, зрештою, недвозначно захоплювалася територіальними завоюваннями Сталіна, не користується тут великими симпатіями. Незважаючи на те, що число московських емігрантів у Гельсинках доволі велике, на вулиці не почуєте московської мови. У перехожого фіна вона викликає лайку, а під настрій — можна й штурханця в бік отримати…

Фіни добрє і ясно відрізняють українців від москалів. Під час мого перебування у Гельсінках трапився такий прикрий для москалів випадок. Московський емігрантський хор подав до цензури програму концерту, що складалася на половину з українських пісень. В московській половині тексту вони були означені як «малоросійскіє», а у фінській — просто як «русскіє», мабуть з розрахунком, що фіни на тому не розуміються. Та цензор дбайливо позакреслював червоним олівцем проти усіх українських пісень «венеалай-

не» і понаписував «украіналайне» — тобто, зазначив, що це пісні не «малоросійскіє» і не «русскіє», а українські.

Висвітлювали у Гельсінках фільм більшовицької продукції «Майская ночь». Крім українських у сцен, у самому фільмі був додаток з виступів українських співаків і танцюристів у національних одягах. Сидячи у кіні, приємно було спостерігати як захоплення цією точкою програми емігрантів-москалів охолоджували сусіди-фіни. Не маєте, мовляв, чого тішитися, цене ваше, це українське. На плутане пояснювання москаля (що сидів за нами), що «русскіє» і «малоросси» — це один народ, якийсь старший фін згірдлив кинув: «Пане, ви не знаєте географії…».

До ознайомлення фінів з українським питанням спричинився найбільше п. Герман Гумерус — фінський посол у Києві за часів української державності. Він видав у Гельсінках книжку про Україну, багато писав про Україну в пресі. Пан Герман Гумерус — тепер впливова особа у міністерстві закордонних справ — та його дружина, відома журналістка пані Сан Гумерус, під час університетських студій (в Росії) були фінськими революціонерами й зазнали московських тюрем. І сьогодні мають велике розуміння та симпатії до наших визвольних змагань.

3 інших наших приятелів треба вирізнити редактора Ватанена — найбільшого фінського журналіста, знавця міжнародних справ, що подає у радіо міжнародні огляди, доктора Кострина (Кострива?) та редактора Весу — Гельсінських, «прометеївців», що весь час слідкують за українськими справами. Пан Веса навіть вивчив доволі добре українську мову. Так звана

«Лауренс Півночі» — п.Лааксенон — це також наш великий, може найбільш «бойовий» приятель.

Для пропаганди української справи чимало зробили такі скромні події, як концертовий виступ пані Ліабки Колеси, вистава графіки пані О.Кульчицької у Гельсінках. Мені доводилось бачити світлини з автографами нашої піаністки на почесному місці в хатах визначних осіб; показувано мені не без гордості набуті на виставі образи нашої малярки. Роблено мені докори, чому я не привіз із собою плит з українськими піснями — їх радо б помістило Гельсінське радіо у своїй програмі. Зацікавлення Україною в Гельсінках особливо зросло в останньому часі, в’язку з положенням на Сході.

Ставлення суспільності і влади до українців тут надзвичайно гарне й прихильне. Крім «об’єктивних» причин, фінам імпонувало, що ніхто з нашої, нечисленної тепер еміграції, не простягав руку за державною допомогою, чого не можна сказати про москалів-емігрантів.

Українці скоро вивчали мову, знаходили своє місце в житті працьовитого, впертого народу. Єдиний представник Галичини — теолог пан Горницький (?), що як делегат на з’їзд абстінентів через війну застрягнув у Гельсінках, навчився виправляти футра, виробляє «кустарним» способом дитячі забавки, дає лекції німецької мови та гри на фортепьяні. Пан Олександр Ючинський з Козятина, що сім років тому прибіг напівголий з Соловецької каторги, — сьогодні поважний купець у Гельсінках.

Як говорив мені «секретно» один фін, може найбільше імпонувало їм, що ні один наш емігрант не одружився з московкою. Як дружилися, то з фінками, а вже зовсім з пошаною говорять про робітника-українця, що взяв на свої плечі прогодування вдови та п’ятьох дітей фіна-вояка, що згинув у війні з червоними москалями.

Наша сучасна еміграція у Фінляндії — бідна числом та культурними силами, а вже найбідніша жінками… Єдиною представницею тієї гарнішої половини українського роду є пані Оксана Шмідт, дружина німця, що не відривається від українського національного життя.

За відсутністю іншої лінії поділу — наші емігранти діляться в Фінляндії на дві «політичні партії» — соловчан і кронштадців… Але «антагонізм» між ними невеличкий, може тому, що перед очима ввесь час крицева єдність фінів в обличчі національної небезпеки.

Під час мого побуту у Фінляндії — багато говорилося про нав’язання культурних взаємин з українцями. Фіни радо б послухали на своїх сценах український хор, радо б йшли на виміну виробів народнього мистецтва, взаємне ознайомлювання обох народів про себе в часописах і журналах… Тепер, у зв’язку з подіями, це відходить на задній план. Та про де треба буде не забувати пізніше. Країна і лицарський народ Суомі — це наш сучасний і майбутній вірний приятель, з яким знайдемо завсіди спільну мову й спільні інтереси.

Джерело: газета “Незборима нація” (Київ). – 1997. – Ч. 18 (131). – Грудень. – С. 3.



Поделиться в соц. сетях

Share to LiveJournal
Share to Odnoklassniki


Напишіть відгук

Свіжий випуск

Газета 'Козацький край' номер 2 від 12  квітня  2019

дружні сайти

ТМ “Еко-Ферма”

Музейно-етнографічний комплекс “Дикий Хутір”

Світовий Конґрес Українців

Млини України

Млини України

Туристична компанія “Від Краю – до Краю”

Від краю до краю

© 2011-‘2019’.Вільне Козацтво Холодного Яру