Вирушаючи з дому на Січ, молоді козаки отримували з материнських рук православні обереги. Вони оберігали козака в бою, а козак оберігав православну віру на Богом даній йому землі... (Малюнок Сергія ОВЧАРЕНКА)
Козацька Україна семимильними кроками випереджала Московію у розвитку культури, освіти і розбудови війська. Коли ж примхлива доля кинула наш народ у ведмежі обійми “братнього” сусідського царька, придворні лакеї терміново кинулися переписувати історію по шаблону, де Росія в усьому мала виглядати старшою і мудрішою. Як показує нинішній час, залишатися сусідськими лакеями і гнобити власну історію в угоду чужинцям можна і не покидаючи межі України…
Яскравий тому приклад — оспівування й до сьогодні ролі Куликовської битви у визволенні Русі від ординського іга і повне замовчування битви на Синіх Водах. Детально писав про її роль хіба що лауреат Шевченківської премії, уродженець Хрестителевого Чорнобаївського району Черкащини, а нині одесит Володимир Рутківський. А саме в цій битві, на півтора десятиліття раніше від Куликового поля, українсько-білорусько-литовсько-польське військо отримало вирішальну перемогу над ординцями, прогнавши ханських недобитків з більшої частини земель України, включно з Києвом. Битва на Синіх Водах відбулася 1362 року. І саме від того ж 1362 року вся Правобережна Україна, яка рівнялася на уклад життя Речі Посполитої, а не Московії, відзначає настання Нового року по-європейськи, за юліанським календарем — з 1 січня. Тобто, цьому звичаю на українському Правобережжі нині вже 650 років, тоді як недовчені “історієзнавці” розповідають, що цим весь український народ “ощасливив” російський цар-тиран Петро Перший лише у 1700 році.
На Новий рік — похід у баню й карти, а на Різдво — бенкет і канонада
Не зважаючи на повеління Москви святкувати настання 1 січня “з маскарадами, вогненними потіхами і вітаннями одне одного”, Новий рік у козацькому краї зустрічали досить стримано. 31 грудня ввечері йшли до бані, щоб “змити проблеми року, що минає”, тісним колом друзів сиділи за столом, а потім зазвичай грали в карти при свічках. 1 січня зранку вирушали вітати козацьку старшину і знову досить скромно бенкетували.
Справжнім же святом було Різдво. Московські чиновники, які напомаджені й прикрашені гламурними париками прибували до гетьманської столиці Батурина, були вражені потужним розмахом козацьких святкувань.
Ще зранку до резиденції гетьмана збиралася запрошена козацька старшина. Приносили подарунки — як на наш час, надзвичайно скромні: від екзотичних фруктів — до шовкових поясів і максимум годинників. Легкий обід, а потім — урочиста літургія в православному храмі. А вже ввечері, після появи на небі першої зорі — бенкет, та такий, коли на столі було все, що можна було знайти у садах, полях і морях усієї Європи, Азії та навіть Африки. Сурмачі, довбиші й кобзарі милували вухо бенкетуючих музикою й піснями, а потім наставала черга розкішних салютів. Гармаші Генеральної артилерії не тільки влаштовували цілу симфонію з гарматної канонади, а й запалювали викладені з просякнутих порохом гнотів вензелі імен гетьмана і його найшанованіших гостей.
Так було в гетьманській столиці, та з козацьких часів найбільш пам’ятним лишилося Різдво 1675 року на Запорозькій Січі. Історія ця обросла легендами, час розмив імена її героїв-учасників, залишивши у повному блиску слави лише ім’я кошового отамана Січі Івана Сірка, в часи отаманування якого сталася ця славетна і незбагненна історія…
Незвані гості-яничари полягли, вломившись на Січ у Різдвяну ніч
1674 рік був невдалим для кримського хана: весь рік ганяли його і всю його орду запорозькі козаки. Де ловили — там і тріпали так, що тирса сипалася. Кошовий Іван Сірко на всі сто відсотків виправдав ім’я, яке йому приліпили самі ж татари й турки — Урус-шайтан. А шайтаном вони називали нечисту силу. Для ворогів Сірко був шайтаном, а для свого народу — справжнім захисником віри Христової і землі козацької…
Хитрий план, задуманий ханом кримчаків, мав допомогти йому поквитатися з козаками за всі їхні звитяги над ордою. Що не вдавалося у чистому полі в чесному бою — вирішили наверстати темної ночі ударом у спину.
Хан замислив напасти на саму Січ – на Різдво. Мислив хитро: мороз дасть перейти по льоду до острівної козацької фортеці, а козаків там має бути мало, бо більшість з них на зиму розходиться по зимівниках або їде до родин по всій гетьманській Україні. Ті ж, хто залишиться, планував хан — будуть п’яними, бо погуляють на честь свята. У похід на козаків вирушив з 40-тисячною татарською ордою і 15 тисячами яничар — відбірної гвардії турецького султана. Продумав наче все, не знав лише одного: на Різдво в Січі призначили перевибори кошового (забігаючи наперед, скажемо, шо на цю посаду був знову переобраний Сірко). А перевибори зібрали на Січі усе козацтво, до того ж січовики були тверезими…
Зрадник вказав ординцям таємний вхід на Січ — хвіртку, через яку козаки ходили до Дніпра по воду. Орда вишикувалася напівколом навколо фортеці, а на січове подвір’я тихо, мов тіні прокралися всі 15 тисяч яничар. Вони вишикувалися тісними рядами, повністю забивши не тільки майдан перед козацькою церквою, а й проходи між усіма січовими куренями. Стовпилися, очікуючи наказу свого аги йти на штурм — і місячне світло вже відблискувало на холодних лезах ятаганів, заготовлених для різанини…
Легенда розповідає, що тієї миті старому козакові, якого звали чи то Шевченко, чи Шевчик, наснилося, що його схопив за вуса нечистий, який випірнув з водоверті біля дніпровського порога. Прокинувся козарлюга і побачив, що то його вус до шибки примерз. Хоч і шкода було, та довелося відрізати. Заодно поглянув у вікно і побачив у місячному сяйві… шеренгу яничар. Перехрестився і коли ті не щезли, здійняв тривогу… Перший залп козацьких рушниць із Шевчикового куреня підняв на ноги всю Січ. Кожен курінь ощетинився зброєю і кожна куля, випущена козаками пронизувала водночас по декілька чужинців, які стояли впритул один до одного. Січові гармати, розвернуті досередини з фортечних стін, перетворили на місиво тих заброд, якими був наповнений майдан перед церквою. А коли ошаленілі від страху яничари кинулися тікати, стовпившись між куренями, на вулицю услід за ними висипали козаки. Не кожен з них спросоння шапку на мороз вдягнути встиг, та шаблю захопити не забув ніхто…
Тієї ночі від козацьких куль і шабель полягло понад 13 тисяч яничар. Натомість козацькі втрати склали всього 50 загиблих і близько 70 поранених. Кажуть, дізнавшись від недобитків про загибель султанської гвардії, хан, який чекав, що яничари от-от відчинять перед ним парадні січові ворота, здійняв лице до місяця й завив, а потім розвернув коня і кинувся тікати разом з усією ордою…
Три дні потому витягували козакі з Січі замерзлі трупи яничарів і скидали їх у ополонки, вирубані на Дніпрі. Хтось жартував, що попливуть вони по Дніпру до Чорного моря — до своїх султана й хана. Забули, мабуть, що яничар турки набирали з малих хлопчаків, полонених в дитинстві — з України, Болгарії, Сербії, Боснії. Колись вони були нашими, та забули, чийого вони роду-племені…
Влітку того ж 1675 року 20-тисячне запорозьке військо Івана Сірка нанесло “візит ввічливості” у відповідь — і стогнала кримська земля, розплатившись за набіг на Січ. Розлючений султан Мухамет Четвертий написав тоді козакам пихатого листа з вимогою скоритися перед Туреччиною. У листі сам себе називав “тінню Аллаха на землі”, “султаном султанів і государем государів”, “султаном і падишахом Білого і Чорного морів, Румелії, Анатолії, Караманії і багатьох інших земель”. А у відповіді, записаній січовим писарем під регіт запорожців, “височайшого” турка посилали якнайдалі, “величаючи” надутого від власної пихи правителя “турецьким кухарем”, “вавилонським слюсарем”, “македонським колісником”, “єгипетським свинопасом”, “олександрійським козолупом”, “кам’янецьким катом” і “подільським злодіюкою”. Та то вже інша історія — та, яка продовжилася кровопролитними боями двох Чигиринських походів…
Петро ДОБРО
