Історія українського народу багата легендами, в яких через сотні років не надто вже й відрізниш, де правда, а де вигадка…
Неймовірно цікаву оповідь зафіксував на початку 20-х років 20 століття осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, знаменитий письменник Юрій Горліс-Горський. Він записав легенду, розказану і підтверджену як очевидцем «дідом Шевченком, давнім борцем за українську справу, який побував на царській каторзі». Додамо тільки, що відбувалося це на території діяльності тодішньої Холодноярської республіки, козаки якої декілька років поспіль не допускали сюди ні більшовицьких, ні білогвардійських окупантів. Власне, місцевість ця належала до тодішнього Чигиринського повіту (нині це – місцина на межі Кіровоградської та Черкаської областей). Далі – слово Юрію Горлісу-Горському…
«Наступного дня табір перейшов на нове місце – по той бік Діденків. Версти за три підійшли до вузької гатки через непрохідне болото, заросле осокою та кущами. З версту пробиралися тою гаткою, перескакуючи по струхлявілих деревах, потім версту – місточками.
За гаткою вийшли на високий острів серед болота, на якому була старовинна земляна фортеця, подібна розташуванням валів і фортів до Мотриного монастиря. Заросла лісом і кущами, вона була дуже вигідним місцем для оборони. Це й був Городок, про який я чув ще в Холодному Яру. Окрім гатки, інших підходів до нього не було. Гатку можна було легко перейти. Про те, щоб нас могли взяти тут наступом, не було й мови. А в разі загрози можна було відійти вночі іншим, досить небезпечним, шляхом, який знали тільки місцеві мисливці й старі лісовики. Це був покручений ланцюжок острівців твердого ґрунту серед глибочезних боліт. Перескакуючи по тих острівцях, можна було вийти до лісу в протилежний від гатки бік. На такий випадок ми мали двох провідників – діда і одного місцевого лісовика.
Видряпавшись за другу лінію валів, стали облаштовувати табір…
Кухарі взялися готувати обід, а ми з Отаманенком, дідом і ще кількома цікавими пішли оглядати Городок. Старий оповідав нам різні “чудасії”, які тут творилися.
– Тут, діду, чорти, певно, водяться. Місце для них добре – глухомань… багна… – звернувся до Шевченка холодноярець Жук, який “на своєму віку три рази чорта бачив”.
– Якби, козаче, водилися, то я б досі хоч одного підстрілив. Не раз тут сам “на качок” ночував. Але мара його знає, що воно до чого. От візьміть горбки оці, – дід торкнув ногою один із горбків, схожий на цвинтарні могилки, – є тут їх до лиха. А як послідкуєш за ними, то вони як прищі – один вискочить, а другий западеться.
Отаманенко почав пояснювати з “наукової точки”, але дід перебив його.
– Це душі татарські під землею бунтуються. Немало їх тут – п’ятнадцять тисяч!
Мене зацікавило:
– Яких, діду, п’ятнадцять тисяч?
– Отож старі люди переказували, як цей Городок будувався ще за татар. Тут за лісом відразу вже і степ починається. Як сунула татарва з Криму, то нашим селам не з медом було. І відбиватися треба, і ховатися по лісах доводилося, а татарва і в лісі знаходила. Так ото козаки й вирішили для людей сховок на цих болотах зробити, щоб мали де від орди відсиджуватися. Та й самим, може, фортеця така потрібна була. Ото пригнали сюди п’ятнадцять тисяч полонених татар і примусили оту гать до середини болота насипати, а потім і сам Городок. Ви бачили, як ішли сюди, яруги глибокі в лісі? То там землю брали і в мішках сюди носили. Топилася татарва, гинула як мухи. А коли скінчили роботу, то козаки всіх до одного порубали й потопили в болоті. Це щоб котрий, як дістанеться до своїх, не показав, де Городок і як до нього підступитися.
– Чи ж воно, діду, правда? – обізвався хтось із хлопців.
– Так воно і є, що правда. От переказували ще, знайшовся був зрадник – один із козаків, що за гроші татар через багна повів, аби ззаду зайти, бо на гатці п’ять днів битва точилася, а не могла татарва нічого зробити. Та поміг Бог козакам, відбили і тих, та й провідника-зрадника вхопили. Присудили радою замурувати його живим у льох, дати дзбан води, а їсти – ті гроші, що він у татарів узяв. І мій дід мені про це оповідав – від свого діда чув, і ще люди розказували. Аж ото років із десять тому розкопував один пан отут попід валом – старих речей шукав. І я йому помагав. Провалився у нас під землю робітник. Розкопали ми далі те місце – а там льох, кругом дубом викладений, а посередині стовп і до нього ланцюгом кістяк прикутий. Так і сидів під стовпом, а як порушили – відразу розсипався. А перед ним стояв дзбан глиняний, високий. У ньому – на дні монета. Панок той глянув на неї. Турецька, каже, стара монета. От вийшло, що правду старі люди переказували…»
