Мабуть, десь і досі під котримсь із дубів Холодного Яру лежить золото третьої повстанської сотні...
Мати Сидора Ольга Біда була родом із Мельників, що по той бік Холодноярського лісу. Там її рід називали Бідами. Це ймення прижилося і в Грушківці. Народила вона своєму чоловікові Іванові 18 дітей…
Сидір неодноразово нехтував призовами до російського війська Місцевий урядник і жандарми із Кам`янки не раз полювали за козаком, щоб спіймати і “побрити” – таки у “москалі”. Та Сидір добре знав Холодноярський ліс, що оточував Грушківку з трьох сторін. У ньому і ховався. коли надходив час чергового призову…
До “германської” війни Сидір безвиїзно пробував у рідному селі. На батьківській землі розжився, збудував великий дім. Коли ж почалася Світова війна. Сидір пішов-таки захищати “царя і отєчєство”. Не личило відсиджуватися по лісах сміливому чоловікові, коли в герці зійшлися мільйони. На здивування односельців і урядника, повернувся додому Сидір повним Георііївським кавалером і у званні штабс-капітана. “Всі його груди були увішані хрестами і медалями”, – згадували люди. Виходить, що доброго чосу дав він “германцям” на фронті.
Очевидно, Сидір був чоловіком шанолюбним, бо полюбляв пройтися селом у мундирі – при всіх своїх нагородах. Тепер сільський урядник мусив ставати “во фрунт” і віддавати йому честь, ніби якомусь генералові. Не раз урядник, виструнчившись, козиряючи, поворотом голови проводжав його. І лише тоді, як Георгіївський кавалер віддалявся, міг йти далі.
1918 року Сидір одружився з місцевою красунею Мотрею Карюкою. На початку 1919-го у них народилася дочка Зіна. Вона, як і мати, відзначалася вродою…
Якийсь час Сидір був у Красній армії (напевно, 1919 року під час запеклої боротьби проти денікінців). Невдовзі покинув її лави і пішов у гайдамаки до Василя Чучупака. Очолив 3-тю пішу сотню Першого куреня Холодного Яру, Став членом Холодноярського повстанкому. Про сотника Темного кілька разів згадував Юрій Горліс-Горський у своєму романі “Холодний Яр”.
Існує припущення, що Сидір і у гайдамаках ходив з “Георгіями” на грудях. Навіть переховуючись, знімав їх лише в разі небезпеки бути опізнаним. Так, однієї ночі 1922 року він прийшов у вітряк. Щоб не привертати уваги людей, вирішив зняти нагороди. Несподівано один із хрестів випав із рук. Як не шукав його Сидір – у пилюці, дерті, смітті, – так і не знайшов. “Був дуже опечалений”. Аж 1931 року, коли на місці млина колгосп ім. Мануїльського розорав поле, Микола Федорович Дінець (онук Явдохи, сестри Сидора) в ріллі знайшов хрест і від матері узнав історію цього “Георгія”.
17 серпня 1921 року Сидір Темний разом з отаманом Яковом Мамаєм-Щирицею піддався на “амністію”. Що таке “амністія” по-московськи. Сидір відчув одразу. У Кам`янку його, жорстоко побитого аж до непритомності, везли через всю Грушківку. Дружина Мотря знала, що чекало її чоловіка… Від пережитого вона збожеволіла. її нібито забрали до психіатричної лікарні. І слід цієї нещасної жінки загубився…
А Сидору поталанило втекти з-під арешту. Та потім знову попався… Його арештовувати неодноразово, але кожного разу вдавалося рятуватися. Перебуваючи в полоні, Сидір зазнав жорстоких тортур.
Дочку Зіну, швидше за все, взяв хтось із рідних зі Знам`янки. Принаймні звідти вона у 1930-х роках приїжджала до рідні у Грушківку. А батьківський дім, побудований ще до “германської” війни, похмуро стояв із забитими навхрест вікнами. Напевно, заходила Зіна на подвір`я, де колись бавилася дитиною…
Репресії проти холодноярців не зупинялися ніколи, але найстрашнішими вони були у першій половині 1920-х років і після убивства Сергія Кірова. Під чергову хвилю у 1930-х роках потрапили насамперед ті, хто боровся проти червоних зі зброєю в руках. Дісталося і родичам учасників Визвольної боротьби, навіть дітям. Ув`язнили і юну Зіну, дочку Сидора. Чекісти допитувались, де переховується батько. А що вона могла знати, коли ледь його пам`ятала?
Із тюрми Зіна вже не вийшла: одні люди казали, що закатували на слідстві, інші стверджували, що її повісили чекісти, а може, й сама наклала на себе руки. Загинула Зіна у Знам`янці або у Білій Церкві. Очевидно одне: її закатували за батька, сотника Холодного Яру Сидора Темного. А він у цей час жив на Донщнні під чужим ім`ям і прізвищем. Мав й іншу дружину. Працював у радгоспі, але в “передовики” не вибивався, не хотів потрапити на сторінки газет, боявся, що хтось упізнає. Усі роки не розлучався з “наганом”…
1931 року хату Сидора у Грушківці розібрали і перенесли на територію дитячого притулку, що діяв до початку Другої світової війни.
Репресії не минули й інших рідних Сидора. 1933 року померли від голоду брат Гаврило та його син Василь… Зі слів Галини Петрівни Цвіркун, 1930 року народження, відомо, що її матір, Софію Степанівну Темну (племінницю Сидора та першу дружину повстанця Платона Темного), довго тягали на допити в НКВД. Чекісти хотіли вибити покази на колишнього чоловіка, хотіли, щоб вона розповіла “про його контрреволюційне минуле”. Тож ображали, погрожували. Та жінка весь час казала; “Не був, не знаю, жив зі мною дома”.
Пізніше Платон не раз дякував Софії за стійкість на допитах у НКВД, завдяки чому він і залишився живий. А от другу дружину Платона (“Дусю-гайдамаку”) на допити не тягали, хоч у селі добре знали, що вона козакувала у Холодному Яру. І не тільки знали, а й боялися її. “Боялися всі”. Тоді вона їздила на сірому красивому коні, в сірій смушевій шапці, сірому короткому жупані, чоловічих штанях, чоботах, із карабіном і шаблюкою. Казали, що “її шабля не ржавіла”.
Коли під час Другої світової війни на Дон прийшли німці, Сидір повернувся в рідне село. Родичі були вражені: вся його голова була покрита великими ґулями. Він сказав, що це сліди катувань у ЧК. Розповів про один із способів “слідства”. Поголивши, його прив`язували, а годі з певним інтервалом капали на голову холодну воду…
Жив у свого племінника Федора Дінця. Часто провідував Платона Темного та його Дусю. Сергія Апілата, рідше – Олександру, дружину, брага Гаврила, який загинув під час Голодомору 1933 року.
Зайшовши якось до Сергія Апілата, застав гам ще чотирьох хлопців, котрі служили у поліції. Під час спільної випивки виник конфлікт. Іван Березюк стверджує, що на ідейній основі. Сидір, мовляв, засуджував хлопців, що пішли у поліцію, а ті пообіцяли йому за це помститися. З тих пір він жив у постійній напрузі.
Якось Сидір відпочивав у хаті Єлизавети Дінець. Раптом почув тупіт. А спав він завжди дуже сторожко “як заєць”. Миттєво прокинувшись, рвонув у сіни, щоб вискочити надвір. Та було пізно. Хлопці вибили двері і вистрелили в нього. Куля потрапила у ліве плече, роздробивши кістку… Поранення було тяжким, хірург Модестов у Косарській лікарні мусив ампутувати Сидорові руку.
У 1942 (чи 1943) році у Грушківку приїжджала друга дружина з Дону, але у них щось не склалося і вона від`їхала на Дон…
Зрозуміло, що Сидір не раз ходив до лісу. І хоча “касу” 3-ї сотні, яку закопали під дубом, не знайшов, але відшукав сховок зі своєю частиною золота. З ним пішов він до Платона. Було це, коли німці відступали, а червоні “визволителі” підходили. Платон злякався і сказав, що через Сидора його посадять. І прогнав, заборонивши ще коли-небудь приходити до його хати. Після цього Сидір і перейшов жити до Тетяни Апілат, 1903 року народження. Так закінчилася дружба бойових побратимів і родичів – Сидора і Платона. Золото ж переходило з рук до рук, доки його не проїли далекі родичі Платона і Тетяни Костівни. А “Загинайко” Ананій, батько Трохима і Григорія Апілатів, на золото, добуте його синами “у гайдамаках”, купив у лісника Гречаного двоповерховий будинок і землю у Заїчиному яру.
До 1948 року сотник Темний жив у Грушківці під власним прізвищем. Влада до нього спочатку не чіплялася з огляду на те, що він став жертвою німецької поліції. Подальша доля Сидора (від 1948-го до середини 1960-х років) невідома. Існує неперевірена версія, що його було ув`язнено нібито через донос другої дружини.
До рідного села він повернувся 1965 чи 1966 року, коли йому вже було за вісімдесят, щоб покласти свої кістки у рідну землю…
До останнього дня свого життя Сидір Темний був упевнений у тому, що зробив правильний вибір, ставши у лави борців за Українську державу, що Україна здобуде незалежність і стане державою.
Зі слів дружини його брата Гаврила Олександри Темної, яку він дуже поважав, відомо таке. У різні роки свого життя, в тому числі й в час брежнєвщини, він казав їй одне й те ж: “Побачиш, Олександро, наступить такий час, коли ця влада щезне і буде та, за яку ми проливали кров. Україна стане вільною, і буде своя держава. Може, не діждемося ми, то доживуть твої діти чи онуки”.
Останні роки життя Темний жив у Тетяни Костівни та у Степаниди Рибалки. Хоч і мав він уже 88 років, та, здається, жив би ще і жив. Але потрапив у автомобільну катастрофу, сильно травмувався і невдовзі зачах.Помер Сидір Іванович Темний 14 січня 1968 року у рідній Грушківці. Спочив у хаті, в якій виросли холодноярські повстанці брати Апілати та їхня сестра Дуся. Поховали його у Грушківці. Могила, на жаль, не збереглася…
Роман КОВАЛЬ
