У подорож на далекі Соловецькі острови в Росію вирушили журналісти трьох газет (зокрема і автори цих рядків) та священик. За декілька днів здолали тисячі кілометрів, відсвяткувавши День Незалежності саме на Соловках…
Ініціатор поїздки – Олег Островський, головний редактор газети «Козацький край» та крайовий отаман “Вільного козацтва Холодного Яру”. Як ініціатор зведення і будівничий першого в Україні православного храму Святого Петра Багатостраждального (Калнишевського), Островський, разом з настоятелем церкви, отцем Василем (Цирілем) вирішив привезти до Холодного Яру, де зводиться церква Петра Калнишевського, землю з могили останнього кошового на Соловках, де святий знайшов свій останній спочинок. При цьому вогонь лампадки, запалений у храмі-новобудові, мав побувати разом з подорожувальниками спочатку на Хортиці, де царатом була зруйнована Запорозька Січ, останнім кошовим отаманом якої був саме Калнишевський. Звідти теж запланували захопити пригоршню землі козацького острова-фортеці. Потім лампадку вирішили провезти шляхом кошового на заслання – спочатку до Москви, тоді до Архангельська, а далі – через Біле море вже й на Соловки.
У подорож разом з Островським вирушили представники двох обласних газет – головний редактор газети «Прес-Центр» Андрій Кравець та журналіст газети «Вечірні Черкаси» Володимир Гамалиця. “Планка” була поставлена високо: за декілька днів здолати понад 5 тисяч кілометрів Україною та Росією, не шукаючи прямих шляхів, а прямуючи маршрутом, яким везли останнього кошового Запорозької Січі після її знищення.
У перший день автопробігу, після молебня у холодноярській церкві Петра Багатостраждального (Калнишевського) на Хортицю з Чигиринщини разом з журналістами і священиком з основного складу учасників акції вирушила делегація з 20 осіб. У Запоріжжі приєдналося ще зо два десятки місцевих байкерів, яких заінтригував девіз автопробігу “Вогонь волі” та місцеві козаки-запорожці. Молебень у січовій церкві на Хортиці, салют з гармати і гвинтівок – і далі четверо учасників подорожі вже залишалися сам-на-сам з дорогою…
Шлях до Москви був сповнений пригод. Спочатку “Ленд Крузер” з номерним знаком “Воля” зупинили російські прикордонники – тільки тому, що узаконені в Україні держномери зі словами замість цифр у сусідній державі не хочуть визнавати. Довелося замінити номери на звичайні – але тільки на декілька хвилин, поки проходили митний контроль. Одразу після нього держзнак “Воля” знову опинився на своєму місці і його вже не знімали до кінця подорожі… У подальшому ще декілька разів вимушено порушили сусідські правила: швидкість автомобіля була і 180 і 185 кілометрів на годину – поспішали, бо мали встигнути вшанувати останнього запорозького кошового саме 24 серпня, в День Незалежності України. За ту швидкість доводилося мати неприємні хвилини спілкування з російською поліцією, та то – вже швидше невеликі неприємні штрихи, бо відкритих і позитивно налаштованих людей на своєму шляху зустріли значно більше. Коли раптом авто чомусь не завелося одразу після кордону, троє росіян допомогли інструментами. А коли, залишивши авто у Архангельську, літаком добралися до соловецького аеродрому з камуфльованим військовим покриттям посадкової смуги, корінна островитянка Маша Смірнова разом з батьком і братом допомогла з транспортом, щоб можна було їздити Соловками.
Так і проходила подорож: левова частка дороги – на японському джипі “Ленд Крузер Прадо”, годинний переліт на острів і назад – на чеському літаку L-410, поїздки по жахливому бездоріжжю острівної тайги – на російському “УАЗі”. Цікавий штрих: акція проходила за сприяння Національної спілки журналістів України у особі її першого секретаря Сергія Томіленка, тож Олег Островський став першим в історії Черкащини журналістом, який отримав посвідчення НСЖУ… на висоті 1800 метрів над землею, а точніше над Білим морем – у польоті на Соловки.
Перше, що шукали на острові — де був наш кошовий. У напівтемряві монастирської башти “Сушило” віднайшли одну з в’язничних камер, де сидів “батько” запорожців Петро Калнишевський. Поставили біля неї запалену лампадку, бо всередину потрапити не змогли – камера славного українця єдина(!) у монастирських підземеллях загороджена сучасною товстезною дерев’яною решіткою (чи випадково це?). Так само поставили лампадку біля погруддя Калнишевського в монастирському Некрополі. До пам’ятника поклали маленьку дерев’яну булаву, а на могильну плиту – гілочку калини, яку привезли з України.
Вечір Дня Незалежності святкували біля багаття, на якому в казані варився куліш. У темряві ночі на горизонті виднілися обриси монастиря, перетвореного спочатку російським царатом, а потім більшовиками на душогубку для занадто вільнолюбних, серед яких практично кожен третій (чи й це теж випадково?) був українцем…
Наступного дня отець Василь відслужив молебень на місці розстрілу 36 керівників повстання 1929 року у Соловецькому концтаборі, серед яких був і холодноярський отаман Петро Дерещук, родом з Уманщини. Неподалік від пам’ятника з тризубом висадили паросток дуба з Хортиці – так, як просили про це запорозькі козаки (до речі, такого ж “синка” хортицького дуба було висаджено і в Холодному Яру). Коли копали ямку під дерево, знайшли невеличкий соловецький валун – забрали його до Холодного Яру. Звідти, де в підлогу церкви Калнишевського буде вмуровано цей камінь, вже починаючи від Покрови у жовтні, мають лунати молитви і проповіді священика…
Відвідали табірні бараки, спілкувалися з науковими співробітниками Соловецького музею. Були надзвичайно вражені поїздкою на Сєкирну гору — місце, де колись був штрафний ізолятор і проводилися масові розстріли. Просто приголомшені тим, як райськи красиві місця більшовики зуміли перетворити на пекло на землі. Нині ж у монастирському скиту на горі живуть і моляться щодня два відлюдники-ченці…
Повертаючись додому, відхилилися від маршруту в підмосковне село Ярополче – місце останнього спочинку уродженця Чигирина, гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Запалили лампадку, поклали на надгробок синьо-жовтий букетик квітів. Цікаві збіги… Дубовий козацький хрест на могилі знаменитого гетьмана встановив черкащанин, заслужений митець Микола Теліженко. А коли директорка місцевого музею подарувала нам книгу про гетьмана, то виявилося, що вона написана… теж нашим земляком, уродженцем Христинівки. Коли ж перетинали державний кордон, повертаючись в Україну, говіркий прикордонник, придивившись до написів на футболках і довідавшись про мету поїздки, раптом сказав: “Знаю про Калнишевського, у нас всі хлопці захоплюються цим козацьким отаманом, а сусідню прикордонну заставу років зо три тому навіть назвали його ім’ям”.
Вже вночі добралися до Пустовійтівки – села на Сумщині, де народився Калнишевський. Місцевий священик, отець Анатолій, виявився підполковником у відставці, тож легким на підйом. Серед ночі відчинив нам церкву, зводив до пам’ятника кошовому Калнишевському, показав дворище, де колись жила його родина. Там і набрали землі – вже третю пригоршню після землі з островів Хортиця і Соловки.
Ця земля, як і вогонь лампадки, який пройшов тернистими дорогами Калнишевського, в ніч проти 27 серпня прибула до Холодного Яру – місця, де козацька вольниця не втрачала бойового запалу навіть у найтяжчі часи. Церква Петра Калнишевського, яка розташована зовсім поряд із гайдамацьким дубом Залізняка, якому більше 1000 років, знову прийняла вогонь, з яким експедиція за декілька днів до того вирушила – це стало ще одним штрихом утвердження безповоротності шляху нації до Волі…
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, Андрій КРАВЕЦЬ
