10 червня 1911 року в Тальному на Черкащині народився Петро Вескляров – знаменитий казкар «дід Панас».
Акторську діяльність розпочав у самодіяльному драмгуртку Тального. У 1932—1940 роках був актором Черкаського робітничо-селянського театру, начальником та художнім керівником клубу на станції Гребінка. 1941 — призваний у військовий театр Південно-Західного фронту, потрапив у полон, але втік із фільтраційного табору. Згодом потрапив до окупованого гітлерівцями Києва, влаштувався на роботу на залізниці, де організував драматичний гурток. 1946 року був скерований до Луцька — у Волинський український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де працював до 1959-го.У Луцьку одружився із секретаркою театру Галиною, там і народився їхній син Богдан. 1959—1982 — на Київській кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. З 1962 р. у ролі діда Панаса розповідав на Українському радіо «вечірню казку» для дітей (перед тим Вескляров працював у цій ролі на підміні іншого актора, якого згодом замінив цілком).
1964—1988 — у ролі діда Панаса вів на Українському телебаченні програму «На добраніч, діти».
Українська вишиванка Весклярова часом дратувала керівництво телебачення, його подекуди звинувачували в націоналізмі, а в 1970-х рр. кілька разів навіть намагалися замінити. Але від цієї ідеї довелося відмовитися під тиском обурених телеглядачів. Натомість “дід Панас” вперто заявляв, що не буде розмовляти російською, а коли його запитували чому, то відповідав, хитро посміхаючись у вуса: “Не можу вивчити!”
Похований у колумбарії Байкового кладовища. Вдова виїхала до США, перед тим передавши кіноплівки із записами «діда Панаса» письменникам братам Капрановим
Петро Вескляров був і чудовим актором, хоча режисери неохоче брали його на ролі, бо глядачі впізнавали його навіть загримованого і здіймали галас: «О, дід Панас!» Проте все ж мав ролі у таких знакових театральних виставах як «Украдене щастя» Івана Франка, «Камінний господар» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя та «Овід» Войновича. Також зіграв ролі у 23 кінофільмах, серед яких – «Лісова пісня», «Вій», «Циган», «Олекса Довбуш» та «Кров людська – не водиця».
Ігор АРТЕМЕНКО – за матеріалами інтернет-видань.
