Таким було знамено полку сердюків, яким командував уродженець шполянської Сердегівки… (Малюнок Богдана ПІРГАЧА)
Вже 10-й рік, починаючи від 2007-го, День розвідки в Україні відзначається у вересні – а варто було б 11 квітня…
11 квітня 1918 року наказом тодішнього військового міністра Олександра Сливинського (справжнє прізвище – Слива) розвідвідділ, сформований перед тим протягом місяця, увійшов до складу Генштабу Армії УНР. Нова структура від перших днів розпочала активний збір розвідувальної інформації на Дону, у Румунії і на Кубані. Формується агентурний апарат, радіорозвідка, інформаційно-аналітичний відділ. У червні 1918 року за ініціативи полковника Михайла Дроздовського розвідвідділ Генштабу значно посилює радіорозвідку, Армія і Чорноморський флот масово використовують авіарозвідку, а сам розвідвідділ, формуючи агентурну мережу далеко за межами України, структурно поділяється на три підрозділи. Перший з них займається збором розвідданих у балканських країнах і Туреччині; другий – у Росії та на Кавказі; третій – співпрацює з арміями союзних держав Антанти…
Серед видатних постатей тогочасної української контррозвідки – і уродженець Черкащини (з шполянської Сердегівки) Никифір Дишлевий – він очолював контррозвідку 4-ї Київської стрілецької дивізії УНР, якою командував полковник Андрій Вовк із Золотоніщини, а потім був у штабній команді очільника Другого Зимового походу Армії УНР генерал-хорунжого Юрка Тютюнника (родом зі Звенигородщини), який розвідці приділяв надзвичайно велику увагу, розбудувавши її за польським взірцем і поділивши на офензиву (розвідку) та дифензиву (контррозвідку)…
Шлях уродженця шполянського села до вершин секретної служби самостійної держави був дивовижним. За фахом першої здобутої освіти він мав би бути педагогом – бо закінчив Коростишівську учительську семінарію, але Перша світова війна змінила плани – вже в червні 1915 року закінчив Першу Київську школу прапорщиків і вирушив спочатку до Заамурського прикордонного полку, згодом з головою поринув у бої…
На фронті відзначився як справжній герой – бойовий офіцер отримав за подвиги усі ордени імперії, яка доживала останні дні – до ордена Святого Володимира з мечами і ордена Святого Георгія з лавровою гілкою…
Революційні події 1917-го штабс-капітан Дишлевий зустрів у складі легендарного, прославленого у боях Першої світової 1-го Київського полку Георгіївських кавалерів, який і назву мав таку з-за того, що практично всі в полку мали цю найвищу імперську відзнаку…
Підрозділу судилася нелегка доля: частина його бійців після революції вирушила на Дон, де приєдналася до білокозачого руху, який прагнув повернення монархії, ще одна частина склала основу полку «червоних українських козаків» Щорса, але основне ядро підрозділу увійшло до Армії УНР. Так і воювали пізніше по різні боки барикад «богунівці»: одні за вільну Україну, а інші – за «Малоросію» під крилом Москви…
У наш час, у ХХІ столітті, коли українці розділилися в думках (українці духом мріють остаточно здобути волю, а українці лише за паспортом – навіщось повернутися до імперії), варто згадати про час, коли у Києві майорів чи не найоригінальніший прапор періоду Визвольних змагань. Основне полотнище було у національних кольорах, жовто-блакитним, а поверх нього георгіївськими стрічками був прошитий Андріївський хрест і окремо нашитий вже власне сам Георгіївський хрест. Цей прапор у листопаді 1917 року було урочисто вручено воїнам 4-го Сердюцького полку імені Івана Богуна Дієвої Армії УНР.
До сьогодні у Києві чудово збереглися дві будівлі, які пам’ятають цю історію 100-річної давнини. У колишньому приміщенні Центральної Ради на вулиці Володимирській, де колись вручався цей унікальний прапор – нині Міський будинок вчителя. А у колишніх казармах Сердюцького полку імені Івана Богуна на Лук’янівці – Українська авіаційна транспортна компанія…
Никифір Дишлевий від 7 листопада 1917 року командував спочатку батальйоном у складі цього полку, а з першого ж дня наступного року (01.01.1918) уродженець села Сердегівка, чия назва згідно однієї з версій – від назви сердюцьких козацьких полків часів гетьмана Петра Дорошенка, призначений вже командиром усього Сердюцького полку імені Богуна…
Під час спроби більшовицького перевороту, який мав відкрити оккупантам шлях на українську столицю, найбільш дієва сотня його сердюків атакувала завод «Арсенал», де засіли заколотники, а сам Дишлевий, залишаючись на посаді комполку, стає ще й помічником «особливого коменданта» Києва Михайла Ковенка – члена Центральної Ради, командира загонів Вільного Козацтва української столиці (пізніше – редактора газети «Україна»).
Після ліквідації промосковського заколоту Дишлевий – на вищих посадах у губернській комендатурі Київщини, охороні київських залізниць, зрештою – на посаді начальника Правобережної залізниці.
З грудня 1919 року – знову в Дієвій Армії, як офіцер Збірної Київської дивізії бере участь у переможному Першому Зимовому поході Армії УНР – зокрема, бере участь і в боях проти більшовиків на території рідної Черкащини.
Від червня 1920 року Никифір Дишлевий – начальник контррозвідки 4-ї Київської дивізії. Те літо вкрило славою знамена української армії, яка спільно з польськими союзниками зупинила більшовицький наступ на Галичині. З тріском провалився московський наступ на Львів, який мріяв захопити тодішній член більшовицького «Рєввоєнсовєта Юго-Западного фронта» Йосип Сталін, під Замостям були розгромлені полки Будьонного, які намагалися прорватися на Варшаву, а 4-а Київська дивізія, де командиром був Андрій Вовк із Золотоніщини, а контррозвідкою керував Никифір Дишлевий з Шполянщини, успішно форсувала Дністер, викинула більшовиків з давньоруського міста Галич і погнала окупантів на Схід…
На жаль, доля тих збройних змагань, як відомо, завершилася втратою української державності. Дишлевий потрапив до польського табору для інтернованих українських вояків, проте навіть на вимушеній еміграції офіцер-контррозвідник жодного дня не сидів склавши руки – готувався до повернення в Україну і продовження збройної боротьби за її Волю.
Втім, можливості відірваних від рідної землі українців за тодішніх умов, коли звістку з Батьківщини може принести хіба поодинокий кур’єр, значно поступалися можливостям більшовицької агентури. Одним з тих кур’єрів виявився завербований московитами подвійний агент, який приніс звістко про те, що в Україні нібито сформовано «Вищу Військову Раду», яка готує широкомасштабнее повстання проти більшовиків. «Глава» вигаданих чекістами «військрадівців» настирливо пропонував Тютюннику приїхати в Україну для того, щоб очолити похід проти більшовиків – як він вже очолював Другий Зимовий похід Армії УНР. Зрештою, надіслана погроза звинуватити генерала Тютюнника у «зраді революційних ідей», зачепила того за живее і він вирішив їхати в окуповану Україну. Поруч з собою мав лише найбільш перевірених людей, у тім числі – Никифора Дишлевого.
16 червня 1923 року вони таємно перепливли через Дністер, та просто одразу ж на радянському березі потрапили у засідку. Від того самого дня жодної звістки про подальшу долю Дишлевого абсолютно нічого не відомо.
Юрка Тютюнника неодноразово збиралися стратити, проте він ще довго потрібен був більшовикам живим – з ідеологічних міркувань. Генерала розтріляли лише восени 1930-го. Очевидно, його офіцерів знищили значно раніше…
Андрій КРАВЕЦЬ
