Сьогодні виповнюється рівно 270 років від дня смерті (24 травня 1742 року) гетьмана Пилипа Орлика – патріота української незалежності, автора першої Конституції України…
У 1710 році радою в Бендерах замість померлого Івана Мазепи обрано на гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів ХVІІ-ХVІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі зі незалежність України. Він походив із чеського роду, одна лінія якого подалася до Польщі. Народився 1672 року на Віленщині, вчився в Києво-Могилянській колегії і був учнем славетного вченого Стефана Яворського, що був пізніше «місцеблюстителем» патріаршого престолу в Москві. Орлик працював у Генеральній Військовій Канцелярії, де його пізнав й оцінив Мазепа. З 1700 року став він генеральним писарем і одним із найближчих і найбільш довірених людей гетьмана. Він належав до нової формації Мазепиних співробітників, не зв’язаний з родовою старшиною (крім шлюбу з дочкою Полтавського полковника Герцика) і всім був зобов’язаний своїм здібностям та гетьманській довірі. Довгий час він єдиний був утаємничений в політичні плани Мазепи й залишився вірним йому до смерти.
В день виборів Орлика схвалена була державна конституція під назвою «Конституція прав і свобід Запорізького Війська». Основний пункт її — проголошення незалежности України від Польщі та Москви. Другим пунктом було встановлення козацького парляменту, який мав скликатися тричі на рік; крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку.
Козацький парлямент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу. Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став Гарантом незалежности України Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України, та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була «вікопомним пам’ятником української державно-політичної думки», — так характеризує Бендерську конституцію О. Оглоблин.
Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користатися гетьман. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків — «людей убогих». В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом.
Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність. Перші роки після Полтавської катастрофи Карл XII і Орлик присвятили широкій дипломатичній діяльності: Карл XII — у Царгороді, Орлик — в Криму, переконуючи Схід, що Москва — спільний ворог. 1710 року був підписаний союзний договір між козаками і кримським ханом, яким він визнавав незалежність України і зобов язувався не припиняти війни з Москвою без згоди гетьмаяа. Донські козаки мали залежати від гетьмана. Григорій Герцик, генеральний осаул, їздив на Кубань, до султана Кубанського та донських козаків-ребелянгів з Некрасовим на чолі. Гірші наслідки мали переговори з поляками, які не погоджувалися передати Правобережжя Україні.
В листопаді 1710 року Туреччина проголосила війну Московщині. В поході брали участь великі сили. Крім кримського хана, йшов його син. Метою походу було заволодіти Воронежем, де були корабельні, але цієї мети не досягнено. Татари забрали ясир і повернулись до Криму.
Пізніше вийшла на Правобережну Україну нова коаліція: Орлик, Гордієнко з запорожцями, польське військо під проводом Понятовського та Буджацький султан, також син Кримського хана. Союзники досягли Білої Церкви, але здобути її не змогли: буджацькі татари зрадили і, забираючи ясир та плюндруючи міста й села, пішли на свої землі. Орлик і запорожці примушені були повернутися до Беядер, до своєї штаб-квартири.
1711 року Петрова армія досягла Прута, але там її оточили татари, турки, поляки й українці. Становище Петра, здавалося, було безвихідне, але йому вдалося відкупитись. На підставі мирового договору Туреччина дістала Азов, а Петро І зрікся Запоріжжя та Правобережної України. Шведи не дістали нічого. Неясні вирази договору дали можливість по-різному його тлумачити, і Орлик доводив, що Москва повинна була уступитися з Лівобережної України. Туреччина розпочала нову війну з Москвою, але Петро знову відкупився, заплативши 100.000 «червоних» за те, що Туреччина признала йому права на Лівобережну Україну. Визнання Туреччиною в 1712 р. Орлика володарем Правобережної України не дало нічого: Правобережжям заволоділа Польща.
Року 1714 Орлик виїхав з Карлом XII до Швеції. Після того жив він то в Німеччині, то знов у Туреччині, в Салоніках. Все своє життя присвятив екзильний гетьман Україні, намагаючись переконати європейських діячів, яку велику небезпеку несе для Европи зміцнення Москви. Після закінчення Північної війни Московське царство перетворилося на Російську імперію із столицею на берегах Неви, Санкт-Петербургом. Ця держава від самого початку виявляла імперіалістичні нахили, і жертвою їх стала Україна. Орлик намагався створити коаліцію європейських держав проти Росії — із Швеції, Туреччини, Криму. Особливі надії покладав він на Францію, король якої, Людвик XV, одружився з дочкою Станіслава Лещинського. В проектах коаліції Орлик брав до уваги Гетьманщину, Буджацьку Орду, Січ, Донське козацтво, астраханських та волзьких татар.
30-річна діяльність екзильного гетьмана не мала реальних практичних наслідків для здобуття Україною волі, але він багато зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Европі ідею незалежної України – потрібної для Европи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була важлива і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську імперію.
