У ніч на 8 лютого 1943 року сотня Григорія Перегіняка-”Довбешки-Коробки” напала на районний центр Рівненської області Володимирець, захоплений нацистами.
“Гітлерівська Німеччина остаточно розгромлена і розбита. Не боятися більше українському народові ні винищування у газових камерах, ні масових розстрілів цілих десятків сіл озвірілими гестапівцями.
Не буде вже німець бити по лиці свободолюбивого українського селянина, ні відбирати в його землі, щоб повернути його в раба німецького пана. Не гнатиме тисяч і десятків тисяч робітників і селян у новітній ясир — в Німеччину […].
Великий вклад у перемогу над Німеччиною внесли й Ви, Українські Повстанці. Ви не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі і вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволили йому грабити українського села, не допускали до вивозу в Німеччину.
Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли і палення сіл […]. У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанча Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу”.
Такими словами визначив роль своїх побратимів у розгромі Третього Райху головнокомандувач УПА Роман Шухевич у травні 1945 р.
Що збройний конфлікт між ОУН(б) та німецькими окупаційними силами неуникний — стало очевидно з моменту формування перших стаціонарних відділів українських націоналістичних партизанів на зламі 1942—1943 рр.
Першою масштабною атакою українських повстанців проти німецької окупаційної адміністрації став напад сотні Григорія Перегіняка-”Довбешки”-Коробки” (інші джерела подають псевдо, як “Довбенко”) на районний центр Рівненської області Володимирець вночі на 8 лютого 1943 р.
Сотник Григорій Перегіняк. Фото з кримінальної справи польської поліції, 1935 рік
Сотня “Коробки” була одним із перших більших повстанських відділів. Її перший бій відбувся 20 січня того ж року. Це була акція наступального характеру. Того дня відділ Коробки зробив засідку на колону німецької поліції та власівців поблизу с. Городець Володимирецького району.
Акція принесла успіх: вбито 4 німецьких поліцейських, 1 українського шуцмана, гебітскомісара Сарненського району, а 30 власівців відступили до Володимирця.
Успішна операція окрилила повстанців, і через 18 днів вони вже наважилися атакувати районний центр. Причина атаки на Володимирець лежала на поверхні: на початку лютого німці арештували давнього діяча ОУН на Сарненщині “Діброву”. Було відомо, що його утримують у підвалі будинку німецької жандармерії у Володимирці.
На той момент у цьому райцентрі основні окупаційні сили складалися з 30 німецьких жандармів, 70 російських козаків (колишніх військовополонених Червоної армії) та 80 узбеків (також колишніх радянських бранців).
Попри те, що ні козаки, ні узбеки не визначалися особливо високим рівнем боєздатності, все ж операція була доволі ризикованою з огляду на достатньо чисельний гарнізон. На боці ж повстанців мали бути несподіванка і нічна пора.
Попри те, що сотня Г. Перегіняка складалася з людей недостатньо добре підготовлених і не надто гарно озброєних, завдяки блискавичності нападу акція вдалася. Під час наскоку було захоплено казарми козаків і приміщення жандармерії.
Убито 7 осіб, у тому числі 3 козаків і 4 німців (серед них і коменданта жандармерії), 6 козаків було виведено із собою і після допиту страчено в лісі неподалік Володимирця.
Визволено з ув’язнення “Діброву”, захоплено 20 карабінів, 65 ковдр і доволі багато амуніції. Втрати сотні становили 1 вбитого і 2 поранених. Після блискавичної атаки, користуючись безладом, що запанував у містечку, сотня швидко відійшла з райцентру.
Розуміючи, що німці почнуть переслідування партизанського відділу, Перегіняк, очевидно, віддає наказ рухатися на північ у район поліських боліт — ідеальної місцевості для того,щоб “відсидітися”, перечекати німецьке переслідування.
Німці й справді організували проти повстанської сотні каральну експедицію силою 350 вояків, яка вийшла на табір Перегіняка 22 лютого 1943 р. у лісовому масиві неподалік м. Висоцька на Рівненському Поліссі. Повстанці, обороняючись, почали відступ углиб лісу.
Під час нападу німців Г. Перегіняк був не в таборі, а на сусідньому хуторі. Почувши шум бою, він спробував дістатися до свого відділу, але натрапив на німців і загинув у перестрілці. Після його смерті командування сотнею перебрав на себе Никон Семенюк-”Ярема”. Так завершився перший етап антинімецької збройної боротьби повстанської сотні “Коробки”.
Некролог у журналі Головної команди УПА "До зброї!"
Відтоді напади оунівських груп на районні центри з метою визволити своїх побратимів із німецьких тюрем продовжилися. У відповідь на перші атаки повстанців проти німецьких сил безпеки й адміністративних установ нацисти розпочали терор проти мирного українського населення. В умовах постійного страху й терору українцям не залишалось нічого іншого, як братися за зброю й У лютому 1943 р. дії націоналістичних повстанських відділів повністю охопили Південну Рівненщину На початку березня 1943 р. повстанський рух почав поширення на південь від автомобільної траси Рівне — Житомир. Напади на німецькі господарчі об’єкти та склади на території між Рівним і Новоград-Волинським стали систематичними.
У районі Сарн — Костополя німці зауважили присутність сильної “банди” чисельністю близько тисячі осіб, яка “в жодному разі не рухає місцеве населення, але спрямовує свою діяльність винятково проти німецьких властей та різних установ”.
Німецька розвідка доносила: “Із вилучених таємних наказів випливає, що концентруються сили для перевороту, який має невдовзі відбутися. Центральне керівництво ОУН наказує всім пропагандистським референтам розпочати нову кампанію, “не припиняючи її доти, доки не буде розпочата революція”.
Антибільшовицькі лозунги, якими послуговувалися раніше, тепер відкинуті. Зараз тільки й говорять про “останній бій” проти “німецьких варварів”. Із надійних джерел відомо, що ОУН Бандери має близько 15 000 гвинтівок, 45 000 ручних гранат і 1 550 пістолетів. Українська поліція в загальній масі не може використовуватися для боротьби проти бандерівських груп, оскільки вона часто сильно засмічена бандерівцями.
В багатьох випадках ці поліцейські переходять до бандерівських банд. В українській школі поліції у Львові українські офіцери-викладачі під час навчання ведуть відкриту пропаганду проти німецької імперії. Українська поліція найвідвертішим чином саботує відправку робочої сили”.
У березні 1943 р. маховик антигітлерівської війни набирав обертів. У квітні 1943 р. повстанці вже охопили територію центральної та північної частин Волинської області, а також Ізяславський, Славутський і Шепетівський райони Кам’янець-Подільської області. Щодня з лісів Острозького, Шумського й Мізоцького районів на антигітлерівські акції виїжджало 60—70 возів із повстанцями.
Німецька карта із позначеними районами діяльності "націоналістичних українських банд". Липень 1943 року
Травень 1943 р. приніс подальші бої і сутички з німцями. Також зафіксовано дошкульні диверсії відділів УПА на залізниці. Удари по німецькій адміністрації і поліції “зірвали” на Волині набір робітників до Райху. Тоді ж відділи УПА почали проводити великі рейди Правобережною Україною.
Нацисти панічно повідомляли, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивозу до Німеччини. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації, коло Рівного спалено всі тартаки й убито близько 400 їхніх керівників і робітників.
Сам райхскомісар Еріх Кох, звітуючи до Берліна, писав, що на Волині лишилося тільки два райони, вільні від “банд”, а німецька адміністрація повноцінно функціонує лише на півдні Поділля. Навесні 1943 р. у своєму внутрішньому листуванні гітлерівці зазначали, що не контролюють на Волині 75 % орних земель і втратили 52 % поставок худоби.
Підсумовуючи весняний період боїв УПА з німцями, повстанське командування вказувало, що за цей час відбулося понад 600 збройних зіткнень різного масштабу. Повстанським відділам, за їхньою власною інформацією, вдалося поширити свою діяльність на гігантських територіях — від Бреста до Сокаля і від Буга до Житомира, охопивши площу близько 300 тис. кв. км.
Проте, незважаючи на перебільшення, які командування робило, очевидно, з пропагандистською метою, молода Повстанська армія зуміла досягнути протягом весни чималих успіхів і змусила гітлерівців рахуватися з українським повстанським рухом як серйозною загрозою для свого панування в регіоні.
У червні ситуація для німецького окупаційного апарату та поліції на Волині і Поліссі ставала щоразу нестерпнішою. На півночі Рівненської області повстанці на початку червня поставили під свій контроль цілі сільські райони й головні дороги.
Провалившись у бойових діях проти УПА та не вгадавши з ідеологічною “обробкою” населення, гітлерівці традиційно широко застосовували масовий терор проти мирних громадян.
Звіти повстанського запілля за літо 1943 р. створюють відчуття, що йдеться не про глибокий тил, а про передові позиції воюючої армії: німці спалювали й вирізали цілі села, проводили бомбардування й масові розстріли.
Ведучи вперті бої з німецькими каральними експедиціями, упівські сотні одночасно просувалися на Волинське Полісся, де потіснили більшовицьких партизанів на територію Білорусі, а також вдавалися до тактики глибоких рейдів на територію Житомирщини й Київщини.
Улітку 1943 р. керівництво ОУН(б), користуючись рейдом з’єднання радянських партизанів під командування С. Ковпака, активізує створення на території Галичини (в Карпатах і на Прикарпатті) відділів Української народної самооборони (УНС) й антинімецька боротьба поступово розгортається на цих теренах.
Від липня окупаційні власті в дистрикті Галичина відзначають численні факти нападів націоналістів на державні сільськогосподарські підприємства, лісопереробні заводи, молочарні.
Також з’являються згадки про перші атаки оунівських бойовиків на невеликі німецькі опорні пункти, дільничні відділи поліції тощо. Прагнучи запобігти поширенню українського повстанського руху на Галичину, в середині літа 1943 р. гітлерівці перейшли до наступальних дій. І вже на початку вересня УНС вступила в масштабні бої з карателями.
Загалом під час боїв і сутичок з окупантами у червні — вересні 1943 р. загинуло 1 237 українських повстанців і понад 3 000 гітлерівців та їхніх союзників. Націоналісти намагалися взяти під свій повний контроль суцільні території, в тому числі захопити районні центри.
Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровиця, Людвипіль, Мізоч, Камінь-Каширський, Деражне по черзі побували під контролем загонів УПА, але для утримання їх на довший час сил у командування Повстанської армії не вистачало.
Тому “повстанські республіки” здебільшого виникали в сільській місцевості — там, де поблизу були великі лісові масиви (Кременеччина, Ковельщина, Степанщина, Деражненщина, Кореччина, район Володимира-Волинського тощо). На підконтрольних УПА територіях із липня 1943 р. вся повнота влади належала місцевим командирам збройних відділів і керівникам мережі запілля.
Так само доволі впевнено повстанці почували себе в серпні — вересні 1943 р. на Рівненщині. Повстанська цивільна адміністрація функціонувала дуже часто цілком повноцінно.
Проте масштабні плани командування УПА щодо державного будівництва були дезорганізовані наближенням німецько-радянського фронту. Німецькі фронтові частини буквально затопили Волинь, відступаючи під ударами Червоної армії.
Успішні бої УПА проти німців на Волині та Поліссі у вересні 1943 р. та невтішна для Вермахту ситуація на німецько-радянському фронті провокували дезертирство й перехід до повстанців цілих національних відділів, які перебували на німецькій службі. Причому в УПА тікали не тільки азербайджанці, грузини, вірмени, узбеки, татари, але також російські донські козаки і навіть окремі німецькі солдати.
У жовтні — листопаді відділи УПА й УНС провели 47 боїв із німцями. У важких боях із переважаючим ворогом протягом того часу повстанці знищили понад 1,5 тис. німців і їхніх союзників. Втрати упівців та УНС сягнули 414 осіб убитими.
На зламі 1943—1944 рр. фронт прийшов безпосередньо на територію діяльності УПА-Північ та УПА-Південь, бої йшли в Житомирській, Вінницькій та Рівненській областях. Повстанські відділи опинилися у фронтовій смузі.
Важкі бої відділів УПА з німцями, козачими частинами при німецькій армії та поліційними загонами, складеними з різних народів СРСР, відбувалися на зламі 1943—1944 рр. у лісах коло Маневичів, Кудрина, Кременця, Дубна, Острога та Кам’янця-Подільського. Місцями повстанцям вдавалося навіть переходити до більших атак і захоплювати районні центри.
У січні 1944 р. розпочався великий наступ Першого та Другого українських фронтів Червоної армії на Правобережній Україні. Просування радянських військ, а за ними й більшовицької влади на Захід було таким стрімким, що не залишало ілюзій щодо здатності Вермахту на довший час їх затримати.
Перед командуванням Повстанської армії постала проблема не лише підготовки до переходу фронту, але й до діяльності в умовах реставрації тоталітарного сталінського режиму.
У підписаному 6 січня Дмитром Клячківським-”Климом Савуром” наказі № 29 йшлося про збереження сил, перехід у глибоке підпілля й ретельне запобігання проникненню у ряди агентів НКВД. Наголошувалося на небезпеці “не дати себе спровокувати на боротьбу з Червоною армією”.
Одночасно з цими завданнями ГК УПА вимагала від підлеглих у момент відступу Вермахту й до приходу Червоної армії закріпитися на чітко вказаних територіях, щоб здійснювати роззброєння німецьких і союзних німцям частин та максимальне знищення засобів комунікацій.
У Галичині зима 1943—1944 рр. була позначена невеликими акціями проти німців переформованих в УПА-Захід підрозділів УНС. Холодна пора року традиційно не сприяла масштабним партизанським операціям, тому звіти фіксують лише поодинокі напади на німецькі господарські об’єкти, поліцію, конвої в’язнів, а також на невеликі групи або поодиноких солдатів.
Окрім того, на початку 1944 р. повстанське командування повністю усвідомлювало скороминучість нацистської окупації, а тому намагалося економити сили, утримуючись від активних дій проти німців.
І вже на початку літа 1944 р., виходячи з наявної ситуації на фронтах світової війни, командування УПА видало спеціальні інструкції у справі стосунків із німецькою армією та її союзниками, у якій вимагалося “у відношенні до німців стояти строго на становищі самооборони”.
Утім, попри намагання дотримуватися інструкцій командування, місцеві командири повстанських відділів часто змушені були застосовувати зброю стосовно німців та їхніх союзників, виходячи з обставин, що складалися.
Питання боротьби підпілля ОУН і УПА проти німців та їхніх союзників є доволі цікавою і багатогранною темою. Однак коли обставини вимагали боротьби з Райхом, УПА вела цю боротьбу жорстоко, масштабно й безкомпромісно.
Документи однозначно свідчать, що повстанський рух, організований та очолюваний бандерівською ОУН, довгий час мав антинімецький характер, що нацисти з 1942 р. саме в українських націоналістах бачили найбільшу загрозу своєму пануванню в краю. УПА зробила максимум, що в такій ситуації могла зробити партизанська армія, яка не мала зовнішньої підтримки.
Від гітлерівців було визволено значні території, на яких не функціонувала окупаційна адміністрація, зривалися поставки сільськогосподарської і промислової продукції, сировини, визволялися люди, призначені до вивезення в Німеччину, знищувалися засоби комунікації, вбивалися представники цивільної адміністрації, дезорганізовувалася місцева поліція тощо.
За найповнішими у вітчизняній історіографії підрахунками сучасного українського дослідника О. Денищука, УПА та збройні відділи ОУН(б) в 1942—1944 рр. провели 2 526 антинімецьких акцій, в яких загинуло 12 427 німців та їхніх союзників, 2 047 — поранено, 2 448 — захоплено в полон. Повстанці втратили в боротьбі з німецькими окупантами 2 251 побратима убитими, 475 — пораненими, 536 — полоненими.
www.istpravda.com.ua
