Лідер африканських проросійських «сепаратистів» мріяв повторити… кар’єру полковника з Умані
“Апчхи-апчхи, Ашинов”, – цю насмішкувату пісеньку-шансонетку наспівували на вулицях Парижа вже після того, як одним залпом корабельних гармат корабля французького флоту було припинене існування “Нової Москви” Ашинова – самопроголошеної “російської африканської держави” з козаком на чолі. Зміст шансонетки зводився до одного: мовляв, усі готові начхати на колишнього кумира…
До того, як французькі снаряди поставили крапку в його кар’єрі, вся Російська імперія славила його як “вільного козака, достойного нащадка Єрмака”.
Знаменитий письменник Валентин Пікуль так писав про нього: “Ця людина сварила між собою великі держави, дипломати писали про нього ноти (протесту. – А.К.), через нього гриміли залпи крейсерів, пеклами африканських пустель крокували цілі армії…”
Микола Ашинов був звичайним міщанином з російської Пензи рівно до того часу, доки не став одним з активних учасників реставрації на Кавказі так званого Чорноморського козацтва, колись створеного замість зруйнованої московською солдатнею Запорозької Січі. Трон під “п’ятою точкою” московських монархів захитався від турецьких набігів з півдня, який Катерина, знищивши Січ, бездарно оголила. Отамани Головатий, Чепіга і Білий зібрали запорожців, які погодилися знову послужити зрадливій Москві. Козакам-чорноморцям дозволили зі стовідсотковою точністю скопіювати військово-адміністративний устрій Запорозької Січі, навіть назви куренів залишили такі, як були на Запоріжжі. А як відомо, на Січі було 38 куренів, з яких 11 мали “черкаські” назви: Конелівський (від Конели на Жашківщині), Канівський (від Канева), Іркліївський (від Ірклієва на Чорнобаївщині), Рогівський (від Рогів на Маньківщині), Корсунський (від нинішнього Корсуня-Шевченківського), Калниболотський (Калниболото – стара назва сучасного Катеринополя), Уманський (від Умані), Нижчестеблівський і Вищестеблівський (від Стеблева на Корсунщині), Тимошівський (від Тимошівки на Маньківщині) та Ведмедівський або Медведівський (від Медведівки на Чигиринщині). Так само назвали і курені Чорноморського козацтва, а потім – і новостворені козацькі станиці Кубані. Зрештою в 1860 році “чорноморці” перестали бути окремою структурою, розчинившись у єдиному Кубанському козацькому війську. Через 20 років реанімувати Чорноморське козацтво в районі грузинського Сухумі запропонував Микола Ашинов. З цією метою він разом з помічниками-українцями, братами-осавулами Савелієм і Ульяном Бойками вербував жителів Полтавської губернії, до якої тоді належали і наші Золотоніщина, Драбівщина, Чорнобаївщина та лівобережжя Канівщини. Саме тоді пензенський міщанин Ашинов і проголосив себе “вільним козаком” – як і решта росіян, які хоча б близько зіткнулися з історією славного українського козацтва. У нього дух перехоплювало від небаченого ним досі прагнення людей до волі і військових звитяг. Пізніше він був зі своїми козаками і в епіцентрі дипломатичного англо-російського конфлікту в Афганістані…
Тож на момент, коли Микола Ашинов загорівся ідеєю колонізації шмату африканської землі для російських царів, він вже називав себе вільним козаком, бо зріднився духом з тим, з ким “повівся”. Причому був настільки “вільним”, що протягом одного дня любив перевдягнутися разів з чотири і виходити на люди в однострої то кубанського, то донського, то терського козака. А міг кремезний блакитно-окий і рудобородий отаман вдягнутися і як запорожець, накинувши для більшої екзотики ще й турецьку одежину…
Таким його й зустріла десь між Одесою та Києвом багата і схильна до авантюр Софія Ханенко. І закохалась, як то кажуть, по самі вуха. Ашинов відповів взаємністю – як не відгукнутися, коли закохана мало не удвічі молодша, багата, та ще й зі знатного і справді козацького українського роду – праправнучка самого Михайла Ханенка, гетьмана Правобережної України! Український козацький гетьман став справжнім кумиром для колишнього пензюка з російської глибинки. Ашинов буквально вбирав у себе історії про народженого в Умані козака Михайла Ханенка, який став спочатку старостою і полковником Уманським, а пізніше – і правителем, який тримав під своєю булавою все Правобережжя великої козацької держави…
Микола Ашинов одружився з Софією Ханенко. У ній він знайшов джерело і морального, і матеріального натхнення для своєї нової авантюри – “козацького походу” в Африку, для колонізації частини її материка під перевалочну базу російських кораблів, які ходили з Одеси в Індію продавати й купувати різноманітний крам.
Софія ж від Ашинова отримала екзотику відчуття бути “половиною” великого отамана новітньої епохи, як тоді вважала чимала частина пітерської і московської еліти, газетники й інтелігенція (окрім вищезгаданого Пікуля, Ашиновим захоплювалися і такі відомі письменники, як Успенський та Аксаков). Софія і вдягатися намагалася так само вражаюче, як її “кубансько-донсько-терсько-запорозькокозацький” коханий. На балах і прийомах дворянка з’являлася поруч з ним у схожому на чоловіче вбранні для верхової їзди, через що необізнані іноді вважали, що поряд з отаманом ходить його паж або зброєносець. А сам “вільний козак” після першого походу-розвідки до Африки не соромився дружини, розповідаючи про всі переваги тропічної місцини і залишений там перший невеликий козацький десант в інтерв’ю одеській газеті: “Козаки живуть непогано. Кавунів посіяли, капусти. Ну, скотина у нас різна – барани та інша живність. Рибу ловимо. З моря навіть часто перлини дістаємо. Живемо без дружин, їх потім привеземо. Поки ж що обходимося баришнями, причому дуже непоганими…”
…Корабель “Амфітріда”, який у єгипетській Александрії підібрав транзитних різношерсто одягнених “туристів”, завербованих Ашиновим у Одесі та її околицях, прибув у порт Таджирської затоки на сході Африки в січні 1889 року. Цього разу отаман вже був під наглядом дружини Софії і в супроводі 150 козаків та понад 50 священиків. Місією останніх було налагодження місіонерства на новій “російській території” та контактів з сусідньою Абіссінією (нині вона називається Ефіопією і залишається єдиною православною державою Африки).
У колонії Джибуті подружжя Ашинових було вражене зовнішньою схожістю місцевого вождя на ймення Магомет-Лейту з… Олександром Пушкіним, який, як відомо, мав предка-”арапа” з Африки. Дружба з “темношкірим Пушкіним” принесла Ашинову несподіваний подарунок. Розщедрившись, вождь подарував козакам стародавню єгипетську фортецю Сагалло на землях свого племені – і то нічого, що раніше він вже дозволив французам підняти над фортецею свій прапор…
Ашинов влаштував гучне свято у перейменованій на “Нову Москву” фортеці Сагалло, правителем якої проголосив себе. Французький прапор з фортечної башти скинув, натомість вчепивши російський. На що сподівався – невідомо, бо рівно через місяць на тому ж флагштоці замість російського імперського триколора довелося вивішувати білу спідню сорочку – як прапор капітуляції…
Французький крейсер у супроводі трьох канонерських човнів з’явився на рейді Сагалло вранці 5 лютого. Ашинов оголосив своїм козакам, мовляв, “сусіди прибули знайомитися”. Та французи гепнули з гармат… Загинуло семеро ашиновців, після чого й довелося чіпляти білу сорочку над фортецею…
До Росії, яка в одвічних своїх традиціях поспішила заявити, що нічого спільного з Ашиновим не має, авантюристів випровадили на рідних російських кораблях з символічними назвами – “Забіяка” та “Чіхачьов”. З того часу у Парижі й почали співати “Апчхи-апчхи, Ашинов…” – насміхаючись над тим, як швидко Росія відвернулася від своїх невдах-”завойовників”.
Останні роки життя Ашинов провів у дарованому йому помісті в українському селі Кременчуківка Чернігівської губернії – суперечливій натурі хотілося бути таки поближче до козацької, а не московської історії…
1977 року на території, де Ашинов намагався створити “Нову Москву”, – “схожу на Запорозьку Січ, тільки на Червоному морі”, з’явилася незалежна Республіка Джибуті. Так вже дивовижно збіглося, що її герб схожий на український тризуб не менше, аніж колишній вождь цієї землі був схожий на Пушкіна…
Андрій КРАВЕЦЬ
