Цесарській, Царській, а нині Червоній Слободі пропонується повернути ім’я, дане козаками-засновниками…
Де нині село Червона Слобода під Черкасами – там перше поселення було ще в І-ІІ столітті, – рештки його віднайдено археологами наприкінці 1950-х років.
Перше ж письмове свідчення про існування тут села під назвою Секава – на пожовклих аркушах документа, знайденого під престолом місцевої старовинної церкви. Певний час Секава належала княжій родині Сангушків. До речі, багато представників цього знатного польсько-литовського роду були старостами Черкас і Канева. Найбільш відомим був Дмитро Сангушко, герой походів проти татар, який 1552 року став Черкаським і Канівським старостою. Цікаво, що в історії він пам’ятний більше навіть не політичними і військовими успіхами, а шаленим коханням до юної Гальшки Острозької, з якою одружився попри безліч берешкод, що виникли з-за інтриг, в які були втягнуті королі Польщі і Чехії та імператор Священної Римської імперії. З коханою він оселився в Каневі на Дніпрі, але за непослух з одруженням був позбавлений королем не тільки посади старости Черкас і Канева, а й будь-яких прав. Кожен, хто бажав заробити 200 злотих винагороди, міг вбити князя, тож він таємно виїхав з Канева разом з дружиною – при цьому Гальшка Острозька перевдягнулася хлопцем-слугою. На Сангушка напали, коли він разом з дружиною вже був у Чехії – князя підступно вбили. На плиті його саркофага у церкві Святого Миколая в чеському містечку Яромеж написано латиною: «Тут спочиває прах славного литовського князя зі знаменитого роду Ольгерда, старости Черкаського і Канівського…»
Широко відомий й інший представник цього роду – Юзеф Сангушко, теж староста Черкас і Канева, кавалер ордена Білого Орла, який як «великий маршалок польський» підписав обрання Станіслава Августа Понятовського – останнього короля Речі Посполитої, якого пізніше Москва змусила відректися від престолу…
Так само старостою Черкаським і Канівським був Ієронім Сангушко – генерал, що прославився у війні проти росіян у складі військ Наполеона і був нагороджений Великим Хрестом ордену Почесного Легіону. Одружений на той час вже втретє, Ієронім Сангушко помер у віці 72(!) років верхи на коні(!) – від приступу апоплексії, який стався після того, як старий князь верхи проскакав понад 25 кілометрів, поспішаючи на ділову зустріч…
На честь ще одного з представників роду Сангушків, Євстахія, навіть названий гірський перевал в Карпатах – цей князь теж відзначився у боях проти Москви і навіть урятував життя особисто керівникові польського антимосковського повстання Тадеушу Костюшку…
Сучасним слобідчанам цікаво буде знати, що рід Сангушків не згас – останній з представників по чоловічій лінії, 42-річний Павло Сангушко живе то в Бразилії, то у Франції, де має нерухомість і вважається наслідником королівського престолу Литви, якби ця республіка раптом надумала відновити монархію. Відомий Павло Сангушко з одного боку як меценат, а з іншого – як той, хто судиться за власність своїх предків у Литві. Правда, сучасною Червоною Слободою на Черкащині ніколи не цікавився – мабуть, тому, що тут не залишилося жодної згадки від часів, коли тут було село Сангушків, що мало назву Секава…
1672 року Секава була зруйнована і пограбована разом з Черкасами татарською ордою. Легенда оповідає, що біля спаленого села оселилися 12 козаків-запорожців, а поруч з ними – невелика кількість мешканців Секави, які уціліли після ординського нападу. Нове поселення по обидва береги річки Саги, притоки Дніпра, назвали Слобода – так в Україні традиційно називалися козацькі селища, вільні від феодальних податків і засилля панів.
У який час до назви Слободи додалося слово «Цесарська» – ніхто точно не знає. За переказами старожилів, нібито їхав колись із загоном козаків з Черкас на Чигирин козацький писар, якого називали Цесарем. У дорозі він захворів і помер в селі, де його загін став табором. У 1822 році було знайдено поховання, у якому був козак в одязі з червоного сукна, а поруч з ним – чорнильниця й перо. Це вважали підтвердженням версії про походження нової назви села від імені (чи прізвиська) Цесар.
1913 року село Цесарська Слобода отримав чергову назву – Царська Слобода. Просто за співзвучністю: «Цесарська-Царська», а приурочили це перейменування до 300-річчя «дому Романових» – царської династії, яка століттями правила Московщиною і окупованими нею землями. На маленькій площі перед волосним управлінням тепер вже Царської Слободи ще й пам’ятник імператору поставили – як нагадування про те, що «царське око» з Москви зазирає і в це вільнолюбне українське козацьке село…
Після революції, у жовтні 1917 року в Царській Слободі постала перша національна рада, головою якої став Артем Шевченко. Окрім нього, до складу ради увійшли лікар Герболінський та священик Воронович. У досі темному й затурканому селі почало працювати українське товариство «Просвіта», очолюване Іваном і Степаном Ведулами та Борисом Гребінником. Вони створили бібліотеку української літератури і чудовий драмгурток. На сцені, тимчасово обладнаній у школі, було вперше виконано гімн «Ще не вмерла Україна»…
Та вже наступний, 1918 рік, приніс Царській Слободі багато лиха і часту зміну влади: спочатку її отримали більшовики, потім в село увійшли німецькі війська. Після них у серпні 1919 року Царську Слободу і сусідню Змагайлівку захопили денікінці – прибічники «єдіной і нєдєлімой Росіі», які люто ненавиділи все українське. Зовсім поруч був Холодний Яр, села якого так і не змогли захопити ні більшовики, ні німці. Зламала зуби об чорний холодноярський прапор з написом «Воля України або смерть!» і армія Денікіна. Безсила лють зупинених окупантів втілилася у репресіях до царськослобідчан і змагайлівців – за 4 місяці окупації «вєлікоросси»-денікінці спалили тут 22 двори і розстріляли близько 40 місцевих жителів. А взяти Холодний Яр так і не змогли…
Після повернення в село більшовиків у Царській Слободі просто в приміщенні колишнього монастиря було створено комуну «Муравище» – відтоді цей куток села так і зветься «Комуною». Що цікаво, до перейменування села з Царської на Червону Слободу справа дійшла лише в 1923 році – бо на відміну від пам’ятника царю, який в селі знесли вже давним-давно, сприймали перейменування швидше як формальність. Адже все рівно більшість місцевого населення Слободу як Цесарською не називало, так і Червоною називати не збиралося – нащадки козаків за старою звичкою казали між собою просто – Слобода. Після того, як на початку минулого століття село протягом десяти років тричі змінило свою назву – з Цесарської Слободи на Царську, а потім на Червону – місцеві жителі та мешканці сусідніх сіл і Черкас досі так і називають його частіше Слободою – як назване воно було понад три сотні років тому козаками-засновниками…
У ХХ столітті село ще не раз лихоманило. Під час Другої світової війни до армії у Червоній Слободі і Змагайлівці було мобілізовано абсолютно все чоловіче населення призовного віку – майже півтори тисячі чоловік. Загинули на фронті і розстріляні за опір окупантам в тилу гітлерівців – більше 700 чоловік.
У мирний час відзначилося теж багато слобідчан – лікарів, інженерів, педагогів, журналістів, працівників сільського господарства. Мало хто знає, що гігантський водний канал «Москва-Волга» і Волго-Донський судноплавний канал були збудовані далеко не в останню чергу завдяки самовідданій праці інженера-гідробудівника Івана Мусієнка родом з Червоної Слободи. На замітку любителям точних цифр: довжина першого каналу – 128 кілометрів і будувався він 4 роки 8 місяців, довжина другого – 101 км, споруджувався чотири з половиною роки. Для порівняння: Панамський канал довжиною 81 км будувався 34 роки, а Суецький, довжиною 101 км – майже 11 років. Чому обидва вищеназвані радянські були зроблені менше аніж за 5 років кожен? По-перше тому, що для робіт було масово задіяно величезну кількість ув’язнених радянських концтаборів, а по-друге – бо терміни підганяли щоразу під сумнозвісну «п’ятирічку» – і нікого не хвилювало, скільки людей загине на будівництві…
У жовтні 2000 року слобідський священик взяв до рук кувалду і поперебивав ноги пустотілому монументу Леніна в центрі села – так отець Іларіон хотів продемонструвати, що ера більшовицьких ідолів закінчилася. Ленін впав, але не щезли разом з ним радянські назви у селі, та й сама Слобода по документах досі називається «Червоною».
У вересні 2015 року очільник громадської організації «Вільне Козацтво Холодного Яру» Олег Островський виступив з пропозицією повернути селу його історичну козацьку назву – Слобода.
Як відомо, хто пам’ятає минуле свого народу – той здатний дати йому краще майбутнє. Сподіваємося, слобідська громада підтримає цю ініціативу…
Віктор ВОЛЯ
