Народився Симон Петлюра 10 травня 1879 р. в Полтаві, де провів молоді роки, навчаючись у місцевій школі, а відтак у духовній семінарії, з якої був відрахований за те, що став членом таємної української громади.
У 1900 році Петлюра увійшов до керівного складу Революційної Української Партії (РУІІ), що своєю головною метою ставила боротьбу за українську державну самостійність. Два роки пізніше цей національно-політичний активіст нав’язав контакти з редакцією „Літературно-Наукового Вісника”, що виходив у Львові з ініціативи Івана Франка. Михайла Грушевського й Володимира Гнатюка, і почав з нею співпрацювати.
Царська поліція узяла його на облік, вважаючи небезпечною для російської імперії особистістю.
Рятуючись від арешту, Петлюра переїхав на Кубань, де вчителював і працював над вивченням архівів Кубанського Війська.
У 1903 році Петлюра був арештований за діяльність у Чорноморській Громаді, що була філією Революційної Української Партії. Випущений „на поруки”, два рази приїздив до Львова. Амністований, на деякий час виїхав до Петербургу, працюючи там у редакції місячника „Вільна Україна”, згодом, повернувшись до Києва, співпрацював у виданнях „Слово” і „Україна”.
У 1909 році Симон Петлюра переїхав до Москви, де згодом став редактором журналу „Украинская жизнь” і залишився на тому посту до вибуху Березневої революції 1917 року.
В тому ж році був мобілізований до армії. Український Військовий Комітет Західного Фронту делегував у травні С.Петлюру на Перший Всеукраїнський Військовий З’їзд до Києва, там його обрано головою Українського Генерального Військового Комітету, а вже в наступному місяці – генеральним секретарем військових справ УНР.
Симон Петлюра виявився добрим політичним прогнозистом: у вересні 1917 року на З’їзді Народів у Києві він обстоював необхідність націоналізації армії, як останній порятунок для України, окреслив безнадійне становище російської імперії, яка неминуче загине.
Наприкінці 1917 року, не погоджуючись із політичним курсом голови Генерального Секретаріату соціаліста Володимира Винниченка, Петлюра вийшов з уряду, приступивши до організування Гайдамацького Коша, що в боях із московсько-большевицькими загарбниками на початку 1918 року відіграв вирішальну роль.
Після повалення гетьманату Симон Петлюра увійшов до складу Директорії як Головний отаман (це є генеральське звання) військ Української Народної Республіки, а згодом став і Головою Директорії, очолюючи протягом десяти місяців збройну боротьбу українських об’єднань армій УНР і УГА проти большевиків і Денікіна.
Визвольні змагання завершилися трагічним для України результатом. Скінчилася збройна боротьба, але живою залишилась Національна Ідея, що освітлювала шляхи дальших змагань за національне і соціальне визволення, за Українську Самостійну Соборну Державу.
Переїхавши до Парижу, Симон Петлюра й далі залишився символом боротьби за українську державну суверенність. Після трагічної для України Полтавської битви московські імперіалісти називали українських самостійників мазепинцями, а після Визвольних Змагань – петлюрівцями… Головним ворогом червоної Москви залишився Симон Петлюра. Під приводом зфальсифікованих звинувачень в організації протиєврейських виступів большевицький агент Шльома Шварцбард 25 травня 1926 року вбив Симона Петлюру на вулиці Парижу.
