На могилі золотоніського унсовця, в’язня у “справі 9 березня”, встановили козацького хреста

“У 2010 році була спроба поновити репресії на основі “справи 9 березня 2001 року” щодо Андрія Шкіля. Тоді ГПУ активно почала викликати на допити політв’язнів цієї справи.
Декого опитали, а дехто, як мій брат Микола Ляхович, не зважаючи на тиск і погрози, навіть не приймав виклики. Зрештою, коли інформація просочилася у ЗМІ, запал прокуратури зменшився, і справу офіційно так і не поновили.

Проте, в ГПУ тим політв’язням, які відвідали їх, повідомили, що частина наших посправників уже померла.

У списку померлих були імена Дениса Андрусенка й Андрія Косенка із Золотоноші та Василя Назара із Львівської області. У 2011-му від тяжкої хвороби помер іще й Руслан Зайченко, що походив із Черкас.

Про обставини і час смерті Андрія Косенка нам було достеменно відомо і без ГПУ, адже майже до останніх днів він спілкувався з моїм братом. А от щодо скромного нашого посправника Дениса Андрусенка і художника Василя Назара жодних відомостей ніхто не мав.

Не зважаючи на розвиток сучасних комунікацій, це було не так просто. Адже деякі політв’язні, пройшовши репресії, фактично дали обіцянки своїм рідним, що більше не створюватимуть їм подібних проблем, і обірвали зв’язки з громадсько-політичним життям.Ми з Миколою вирішили обов’язково розшукати, де поховані наші посправники, і допомогти їхнім сім’ям у випадку такої необхідності. Я взяв на себе черкащан (Андрусенка, Косенка і Зайченка), а Микола взявся за пошук Василя Назара з Львівщини.

Протягом декілька місяців ми не могли додзвонитись у сільраду, де останній час був прописаний Василь Назар. Там просто ніколи не брали слухавку. Зрештою, знайшли номер мобільного сільського голови, і з’ясувалось, що Василь Назар живий!

Голова дав номер телефону Василя, і з ним Микола поговорив особисто. Щоб розвіяти остаточно всякі сумніви, Василя Назара відвідав інший наш львівський посправник Сергій Гальчик.

З часом, завдяки доньці Руслана Зайченка Марині, вдалося отримати фото могил політв’язнів “справи 9 березня”, що поховані на Черкащині. Найгарніший, на мою думку, пам’ятник у Руслана Зайченка і його сина Євгена, який трагічно загинув трохи раніше.Приємно було дізнатися і нам, і Василю, що чутки про його смерть передчасні і перебільшені. В житті у Василя теж усе гаразд, живе з батьками і отримує пенсію по інвалідності. Нагадаємо, що на момент ув’язнення, Василь Назар вже був інвалідом другої групи, що не врятувало його від репресій.

Пам’ятник споруджений коштом і зусиллями родичів Зайченків. А Євген Зайченко був теж активним учасником антикучмівських протестів, патріотом і дуже скромним та чуйним юнаком.

Могила Андрія Косенка, на цвинтарі у Золотоноші, теж виявилась доглянутою. Але надгробок нічим не виказує, що тут похований один з учасників відомої політичної розправи.Саме таким Євген запам’ятався нашим батькам, коли деякий час разом з сестрою Маринкою гостював у наших батьків, коли ми з Русланом перебували ще в ув’язненні. Хто не побував в шкурі родичів політв’язнів, навіть не може уявити, наскільки складно було дружині Руслана Петровича Вірі – з двома неповнолітніми дітьми і ув’язненим чоловіком.

Андрій Косенко, помер від зупинки серця прямо на очах своїх рідних 22 травня 2009 року, не доживши навіть до 30-ти років. “Загострення ішемічної хвороби”, - сказали мамі Андрія Косенка лікарі “швидкої”.

Звільнив лише одного Дениса Андрусенка, і то під шаленим тиском депутатів БЮТ, а також через насмішки представників ЗМІ. Кепкували з Воліка тому, що Денис був не лише дуже юним, але й мав невеликий зріст, через що його навіть розгледіти в клітці не завжди було можливим.Безсумнівно, що ця трагедія сталась і через втрату здоров’я під час кучмівських репресій у 2001-2003 рр. Коли суддя Іван Волік, володіючи повною інформацією про тяжкий стан здоров’я політв’язнів, під надуманими приводами відмовлявся звільнити їх на підписку.

Пригадую випадок, коли суддя Волік щось запитав у Дениса. Денис устав і почав відповідати. Волік рознервувався, і як закричить:
- Андрусенко, коли відповідаєте суду, треба вставати!
- А я і стою – тихо відповів Денис.

Через свій невеликий зріст Денис – навіть стоячи – був майже в рівень посправникам, які поруч сиділи, тому нешанований суддя Іван Волік, не розгледівши, в черговий раз осоромився.

Листівка з закликом підтримати політв'язнів у "залі суду" кінотеатру "Загреб". Косенко і Андрусенко - крайні праворуч

Наскільки це тяжко, я знаю на власному досвіді, адже сам довгий час перебував на підписці по цій справі, і щодня відвідував судилище у кінотеатрі “Загреб”. А щоб мати за що жити, вночі працював на будівництві, а з часом влаштувався нічним сторожем в один з офісів.Звільнив Дениса Волік іще у 2002 році, але хлопець залишався на підписці про невиїзд і змушений був ледь не щодня відвідувати судові засідання.

Денису, як і мені, тоді було 19 років, і його десь прилаштували працювати побратими по боротьбі.

Коли ми отримали фото могили Дениса на новому цвинтарі у Золотоноші, то були неприємно вражені. На табличці навіть ім’я було написане з помилками. Похований Денис був поруч із могилою батька, який загинув від нещасного випадку на виробництві ще на початку 90-х.

Побачивши фото могили, ми з Миколою прийняли рішення, негайно поставити новий пам’ятний знак. Микола взявся за проект, і домовленості з майстрами, а я вирішив спробувати знайти жертводавців.

Я пригадав, що якось мені особисто (як політв’язню) пропонував допомогу народний депутат від БЮТ Андрій Павловський. Я допомоги не потребував, і тоді відмовився. А тепер звернувся з проханням допомогти на встановлення пам’ятника на могилу Дениса.Перший же народний депутат від БЮТ, до якого я звернувся, Олександр Бригинець одразу пожертвував тисячу гривень. За той час Микола дізнався, що комерційна ціна хреста з табличкою, який ми вирішили встановити на могилу Дениса, складає 2800 грн. Разом із матеріалами для встановлення потрібно було мінімум 3000 грн.

Павловський пожертвував 2000 грн на хрест Андрусенкові і ще стільки ж на допомогу дітям померлих політв’язнів справи “9 березня 2001року”. Таких дітей четверо, вийшло по 500 грн на кожну дитину.

Варто зазначити, що батько Андрія Павловського, світлої пам’яті Михайло Антонович Павловський, будучи народним депутатом БЮТ, майже ніколи не пропускав судових засідань по “справі 9 березня 2001 року”, і завжди намагався особистою участю підтримати батьків політв’язнів.

За той час Микола через благодійну ініціативу “Героїка” домовився з майстром із Корсунь-Шевченківського Олегом Собченком, який виготовляє хрести для могил і пам’ятних знаків воїнам Армії УНР і УПА.

Коли майстер дізнався, для кого треба виготовляти пам’ятник, то відразу відмовився від власного гонорару за роботу. Так само від свого гонорару відмовився художник Сергій Моргунов, який виготовляв табличку з портретом. Ба більше, Олег Собченко погодився довезти пам’ятник в Золотоношу і власноруч встановити.

Поки встановлювали хреста, Микола записав на відео розповідь мами Дениса Тетяни Миколаївни.Тому виготовлення і встановлення хреста обійшлося всього в 2400 грн., а решту ми вирішили віддати рідним Дениса. Сам хрест був встановлений 18 квітня, куди ми приїхали з Миколою, щоб допомогти майстру.

З розповіді ми дізналися, що 5 жовтня 2006 року, Дениса Андрусенка знайшли мертвим на вулиці у Вишневому, під Києвом. За офіційною версією, смерть настала через серцеву недостатність. Проте рідні підозрюють, що Денис міг померти після побиття під час грабунку, позаяк в той день він отримав зарплатню у фармацевтичній компанії, де працював комірником.

Тетяна Миколаївна також розповіла, що Денис був одружений. Людмила Денисенко в той час була вагітною – і народила сина Дмитра через місяць після смерті батька. Не має нічого дивного, що таке тяжке горе під час вагітності відбилось і на дитині.

Коли Дмитрик почав підростати, виявилось, що він хворий на ДЦП. Людмилі пропонували віддати сина у спеціалізований дитячий будинок, проте материнське серце не змогло залишити дитину. Пенсію по інвалідності на Дмитрика Людмила почала отримувати лише нещодавно, а йому потрібна операція, щоб він міг хоча б сидіти. Ось тут - розповідь удови Дениса Людмили.

Порадившись із мамою Дениса, відкриття і освячення нового хреста призначили на 2 травня 2013 року – в день, коли Денису мало виповнитися 32.Мама Дениса також має певні фінансові труднощі. Адже коли ув’язнили Дениса, вона продала квартиру, щоб звільнивши сина з в’язниці, виїхати з кучмівської України у Росію до родичів. Проте Тетяну Миколаївну пограбували, і вона лишилася ні з чим. Проживає наразі мама політв’язня в одному з гуртожитків Золотоноші і працює сторожем в інтернаті.

Коли настоятель Свято-Успенського собору УПЦ МП в місті Золотоноша отець Ярослав побачив, кому освячує хрест на могилі – то теж відмовився від пожертви за його освячення.

Наразі бачимо ще одну невідкладну справу – це допомога в зборі коштів на операцію для сина Дениса Андрусенка, хворого на ДЦП. Маємо надію, що й на цю шляхетну справу вони будуть знайдені найближчим часом.

Григорій ЛЯХОВИЧ, www.istpravda.com.ua