Громадський комітет “Примирення між народами” пропонує встановити спільний День пам’яті та примирення українського і польського народів. Аби щороку згадувати не лише про загиблих по обидва боки кривавої війни, але й про мир та співпрацю.
У Радянському Союзі дуже прискіпливо ставилися до творення власного історичного календаря. Так звані червоні дати були не просто додатковим вихідним днем, а й нагодою для влади вкотре наголосити на власній інтерпретації подій. Створена в ті часи система свят та відзначень пережила СРСР і частково побутує досі.
Наявність власного історичного календаря є елементом не лише тоталітарної політичної культури. Важливі дати, які щорічно відзначаються на державному рівні (День Незалежності, День Конституції тощо), притаманні й розвинутим демократичним державам, вони є частиною їхньої історичної політики. До прикладу, в Литві як спеціальний орган влади діє Центр досліджень геноциду та резистансу, який щорічно готує для різного рівня органів влади країни підбірку дат, що їх слід відзначити протягом року. Таким чином актуалізуються найважливіші історичні події: вони виводяться зі сфери, якою займаються виключно дослідники минулого, і стають частиною теперішньої свідомості суспільства.
В Україні, де послідовна історична політика практично не проводилася, календар урочистих дат є безглуздою мішаниною радянських, національних та релігійних подій і свят, чудовим відображенням еклектичної свідомості української політичної еліти.
Але сьогодні хочу говорити не про Україну, чи принаймні не лише про неї. У сусідній із нами державі Польщі вже багато років послідовно втілюється державна історична політика, метою якої є подолання тоталітарного комуністичного минулого. Для цього тут, подібно як і в Литві, створено спеціальний державний орган – Інститут національної пам’яті (дуже не схожий на його сучасний український аналог). Саме стараннями цього інституту проведено величезну роботу з відкриття архівів комуністичних спецслужб, серйозну інформаційну роботу про трагічну та героїчну історію Польщі в минулому столітті. Проте, схоже, як і в Україні, польські політики не здатні встояти перед спокусою заробити додаткові дивіденди на проблемах минулого. Тому час до часу з їхнього боку помітні певні ініціативи, спрямовані на “доповнення” діяльності ІНП.
Нещодавно мас-медіа активно обговорювали зареєстрований у сеймі законопроект з ідеєю засудження структур українського визвольного руху ОУН та УПА як злочинних. Чи вистачить у польському суспільстві сил, аби стримати подібні політичні провокації, поки сказати важко. На жаль, голоси тих поляків, які розуміють, що таким чином буде не вшановано пам’ять жертв конфлікту в минулому, а закладено фундамент для конфліктів у майбутньому, поки дуже невиразні.
Але в цій статті хочу звернути увагу на іншу законодавчу ініціативу, яка з’явилася навіть трохи швидше за пропозицію засудження УПА, але опинилася цілком у її тіні, тому не помічена принаймні українськими медіа. Мова йде про проект постанови сенату Польщі про встановлення 11 липня Днем пам’яті мучеництва кресов’ян (поляків-мешканців тих регіонів, які після 1939 року були приєднані до СРСР). Це не перша ініціатива такого роду. У червні 2011 року аналогічну пропозицію на засіданні сейму озвучив депутат Францішек Єжи Стефанюк. Обґрунтовуючи свою пропозицію, депутат наголосив: мова йде про вшанування пам’яті 200 тисяч (цифра, яку не підтверджують навіть радикальні історики) жертв злочину, який мав ознаки геноциду. Політик у своїй заяві пішов навіть далі і порівняв цей конфлікт із нацистськими та радянськими злочинами, а українських повстанців – із сучасними терористами: “Цей третій злочин проти польського народу – поруч із радянським і німецьким геноцидом – досі не залишився покараним або засудженим. Натомість за океаном, в Україні і навіть у Польщі поставлені сотні пам’ятників, котрі прославляють злочинців-терористів. І це діється в часи, коли цивілізований світ бореться з тероризмом”.
Цьогорічний проект постанови сенату наводить скромніші (втім теж історично не обґрунтовані цифри) – 100 тисяч вбитих поляків. Ще дальшим від історії є пояснення, чому саме 11 липня має стати днем пам’яті про конфлікт. Політики пишуть, що 11 липня 1943 року відділами УПА водночас було атаковано 99 польських сіл. У своїй книзі “Друга польсько-українська війна 1942-1947″ я пишу про те, що в документах про 1943 рік є згадка лише про кільканадцять (між 11 та 19) сіл. Натомість у польській історіографії за останні роки ця цифра зросла спочатку до 60, згодом до 99 і навіть 167 сіл. На жодні нововіднайдені матеріали це постійне зростання не опирається і, очевидно, є лише спробою роздути масштаби й без того трагічних подій.
Але я хочу писати тут не про минуле, а про майбутнє. Якщо в сусідній з нами державі кожного року в один день згадуватимуть жертв лише з одного боку конфлікту, чи сприятиме це тому, щоб загоювати рани минулого? Гадаю, що ні. Утвердження домінування однієї пам’яті про конфлікт за рахунок ущемлення іншої може породжувати непорозуміння в майбутньому. Така одностороння модель пам’яті легко запозичується іншою стороною, яка відтак теж не хоче чути жодної іншої правди, окрім своїх страждань. У результаті запевняння з обох боків про те, що пам’ять про пережиту трагедію об’єднає два народи, перетворюється в нещиру балаканину.
Тому політики, які розуміють, що для майбутнього України і Польщі значення матимуть не обвинувачення, а порозуміння, мають шукати інші моделі вшанування пам’яті загиблих. Одну з таких моделей пропонує створений в Україні громадський комітет “Примирення між народами”. Його учасники закликають встановити спільний для двох країн День пам’яті та примирення українського і польського народів. Аби кожного року згадувати не лише про загиблих по обидва боки кривавої війни, але й про мир та співпрацю між нашими народами, досягнуті дуже важкою ціною. Сподіваюся, що конструктивна українська пропозиція знайде відгук у польському суспільстві і 2013 рік стане переломним у розумінні трагедії минулого конфлікту між нашими народами. Розумінні того, що найкращим пам’ятником загиблим у страшні 1940-і стане плідна співпраця між їхніми онуками у ХХІ столітті.
Автор — Володимир В’ЯТРОВИЧ. Джерело: ТСН.ua
