Портрет повстанця на псевдо "Олекса" художник УПА Ніл Хасевич намалював влітку того ж, 1944-го року
21-28 квітня 1944-го кипіла наймасштабніша битва між УПА та більшовицькими карателями
У квітні 1944 року командування південної групи УПА виділило значну кількість відділів на формування з’єднання УПА-Південь під назвою “Холодний Яр”. Цією назвою вояки УПА віддавали данину центральноукраїнським повстанцям 20-х років, засвідчували те, що продовжують їхню справу.
Після переходу фронту на захід, з’єднання УПА-Південь опинилося в лісових масивах на півдні сучасної Рівненської – півночі Тернопільської і Хмельницької областей. Там сконцентрувалося до 4 тис. бійців УПА-Південь і ще близько 1,5 – 2 тис. новомобілізованих, щойно призваних до УПА бійців, які були неозброєними та непідготовленими до бойових дій. Крім того, в лісах була велика кількість біженців – селян, які тікали від фронту та переховувалися у великих лісових масивах.
Судячи зі звітів, які зараз є доступними історикам, радянські війська розраховували оточити групу УПА-Південь в лісах на території Кременецького, Шумського, Мізоцького районів – для того, щоб її повністю ліквідувати.
З початку квітня війська НКВС почали оточувати відділ південної групи УПА-Північ (Військова округа “Богун” під командою Петра Олійника – “Енея”) та з’єднання УПА-Південь під командуванням Василя Кука – “Леміша”.
Загалом сили повстанців разом з мобілізованими неозброєними селянами становили неповних 5 тис. бійців. Чисельність бойових відділів не перевищувала 3 – 3,5 тис. вояків у складі куренів “Сторчака”, “Мамая”, “Вира” або “Докса”, “Непитайла”, “Бувалого”, “Довбенка”, “Залізняка” і сотень “Панька”, “Яструба”, “Андрія”, чоти “Чорногори” і відділу охорони штабу під командуванням “Гармаша”. В арсеналі південної групи УПА було 2 батареї гармат різних систем і кілька мінометних ланок, окремі курені мали на озброєнні протитанкові рушниці.
Сили Внутрішніх військ НКВС виглядали значно серйозніше, за різними даними – від 20 до 35 тис. чоловік. Сюди входили 4 бригади, частини Червоної Армії, авіація, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА.
Отже, порівняно з кількістю бійців УПА, сили внутрішніх військ НКВС мали семикратну перевагу.
Наступ більшовиків розпочався 21 квітня. Удари наносилися з півночі, сходу та півдня. Вранці 23 квітня радянські війська, озброєні гарматами, танками та літаками, зайняли позиції навколо гурбенських лісів. У підлісних селах відбулися запеклі бої, внаслідок чого відділи УПА змушені були відступити, зайнявши оборонні позиції вздовж лінії: Майданські гори-Гурби-Мости-Святе-Мощаниця-Обгів.
Наступного ранку почався генеральний наступ радянських військ. Найбільший удар припав на північно-східний відтинок оборони, що його займав курінь “Сторчака“. Після сильного гранатометного і гарматного вогню радянські війська кинулися в атаку. Сторчанівці підпустили ворога на 150 метрів й засипали вогнем кулеметів, мінометів та гармат. Не витримавши вогневого шквалу, ворог панічно втік. Перший наступ було відбито.
Після короткої перерви радянські війська за допомогою танків, піхоти та кавалерії почали нову атаку вже на усіх відтинках оборони повстанців. Відтинок командира Яструба, не витримавши натиску, почав відступати, при цьому не маючи змоги повідомити бійців “Сторчака”. Слідом за “яструбцями” почали відступати й відділи “Залізняка”, які були запасною лінією ”сторчанівців”. Внаслідок чого ворог прорвався на південний відтинок та оточив бійців “Сторчака”. Ось як описує події учасник гурбенських боїв майор Костенко: “Вони, сторчанівці, бачать, що прорватись вже неможливо і рішають якнайдовше відтягувати сили ворога на себе, щоб друга лінія мала час зорієнтуватись і стати до бою, рішають битись до загину”. Тут у нерівному бою загинули курінний Сторчан, четверо старшин та 60 повстанців.
Тим часом повстанцями було створено другу лінію оборони. Бій тривав на всіх відтинках оборони і тільки ввечері радянським військам вдалося оточити понад 1,5 тис. повстанців у так званий “Гурбенський котел” та захопити Гурбенську Гору.
Під умілим керівництвом командира Василя Кука, бійці УПА почали в трьох напрямах прориватися до Дерманського лісу. Ціною неймовірних зусиль та втрат, передусім серед неозброєних і цивільних мешканців з навколишніх сіл, повстанці витримали натиск ворога й зуміли прорвати “мертве” кільце оточення. Курені “Довбенка” та “Бувалого” відійшли в Суразькі ліси; курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів-Шепетівка; відділи “Ясеня” і “Дока” пішли у напрямі на Клевань.
І хоча радянські війська відтіснили відділи УПА з лісового масиву, вони так і не змогли досягнути своєї основної мети – ліквідувати оточені групи УПА. Повстанці не лише дали бій досвідченим регулярним частинам Червоної армії та НКВС, гідний подиву та слави українських традицій боротьби часів гетьмана Богдана Хмельницького, але й зберегли основні збройні сили. Командири частин УПА-Північ та УПА-Південь зуміли врятувати найбільш досвідчений елемент повстанської армії, вивівши його з “Гурбенського котла” й двома великими групами з боями пройти сотні кілометрів однією колоною аж до Полісся, іншою – в напрямку Сходу.
Питання втрат й досі залишається дискусійним, тому що обидві сторони подають абсолютно різні дані. Так, у звіті ВВ НКВС йдеться про те, що “в районі лісів Крем’янеччини від 21 до 28 квітня 1944 року ліквідовано 1076 вояків УПА, власні втрати – 11 вбито, 46 поранених”. Повстанські ж джерела подають кардинально протилежну картину. Командир південної групи УПА-Північ Петро Олійник (“Еней”) у загальному огляді бойових дій за І півріччя 1944-го року подає, що “в тих боях вбито понад 990 більшовиків і понад 900 ранено. Наші втрати – 150 вбитих і 60 ранених. Виведено з ладу 4-5 ворожих танків”. Така серйозна розбіжність кількісних даних про втрати засвідчує те, що війська НКВС намагались перевищити втрати УПА, а керівництво повстанців замовчало втрати серед новомобілізованих.
Ховали тіла повстанців селяни із сусідніх сіл вночі, таємно. Могили позначали гіллям та камінням, а на Великдень та на Провідну неділю приносили туди крашанки та висаджували барвінок. Згодом на могилах повстанців було поставлено хрести та збудовано капличку.
Нині в урочищі Гурби побудовано чоловічий Свято-Воскресенський монастир, де щороку вшановують пам’ять полеглих у гурбенських лісах воїнів, які віддали своє життя за свободу та незалежність України.
