23 лютого 1901 року в селі Ладижинка (нині Уманського району Черкащини) народився Леонід Перфецький, командир кінної сотні 8-го пішого Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, військовий кореспондент-маляр дивізії “Галичина”, викладач рисунку Української мистецької школи.
У нормальній європейській державі талановитий хлопчина, який змалечку мав хист до наук, іноземної мови та малювання, міг би зробити чудову кар’єру. Такою державою власне могла б стати рідна Україна, але йому судилося скитатися світом…
На час, коли скинутий революцією цар полетів з престолу, Леонід вже мав за плечима досвід навчання в університетах Москви і Казані, а з початком Першої світової – ще й у школі прапорщиків у Петергофі. І це – у неповних 17 років! Коли ж імперія почала розвалюватися під натиском революційної стихії, Перфецький повернувся до рідної України і з головою поринув у вир визвольної боротьби – зокрема воював у складі Залізної дивізії. Із шаблею і в мундирі кіннотника Дієвої армії УНР – таким хлопця, чиє ім’я у перекладі з грецької означає “нащадок лева”, зафіксував фронтовий фотограф десь через кілька років його служби в українському війську. Око юнака вбирало в себе картину кожного бою, і коли в часи затишшя бойові побратими відпочивали, Леонід діставав олівця і починав малювати те, що тільки що побачив і пережив…
Зрештою, під натиском червоних полчищ Україна втратила свою незалежність – разом із Армією УНР перейшов кордон Польщі і Перфецький. Для нього розпочиналися роки еміграції, про яку ще не знав, що вона – довічна…
У Польщі молодому художникові пощастило на вчителів. Спочатку це було навчання в майстерні живопису Олекси Новаківського, який очолював факультет мистецтв Львівського (таємного) українського університету, а згодом став студентом Краківської академії мистецтв. Перфецький був серед перших, хто увійшов до створеного у Польщі 1922 року “Гуртка діячів українського мистецтва”. У червні того ж року 21-річний художник вже мав серйозний успіх на першій виставці робіт гуртка у Львові – галицька публіка захоплено сприйняла його батальні картини – “Чорні запорожці”, “Наліт мазепинців”, “Батарея в небезпеці” та інші. До речі, сюжети для цих полотен Перфецький черпав зокрема і з боїв проти більшовиків на Черкащині.
1925 року колишній уманчанин отримав змогу переїхати до Парижа і продовжити навчання живопису у Андре Льота, одного з найкращих художників тогочасної Франції, який пізніше став президентом Міжнародної асоціації художників, граверів та скульпторів при ЮНЕСКО. Приватна студія живопису, де навчався Перфецький, була на знаменитому бульварі Монпарнас, де збиралася творча богема Парижа і любили бувати імениті туристи з усього світу.
До речі, саме на Монпарнасі жив тоді у еміграції й колишній очільник української Директорії Симон Петлюра. Наступного, 1926 року, Перфецький, як і всі українські емігранти, буде шокований, коли Петлюра буде вбитий просто посеред паризької вулиці сімома кулями, випущеними кілером. Проте в цілому життя художника було спокійним і розміреним. Він малював картини тоді, коли на рідній Уманщині чекісти добивали загони останніх повстанських отаманів. Малював і коли настали страшні 1930-ті роки і в Україні винищували усіх, стосовно кого була хоч найменша підозра у “буржуазному націоналізмі” – включно з творчою інтелігенцією і навіть священиками. Леонід був десь за мольбертом на Монпарнасі чи на березі Сени, коли 1934 року у рідній Ладижинці більшовики руйнували храм, де колись його хрестили – церкву Різдва Богородиці…
Здавалося, весь той жах тоталітарної сталінської системи до Парижа міг докотитися тільки новинами зі сторінок ранкових газет. Та зовсім поряд була держава іншого тирана, і коли гітлерівські війська вторглися на територію Франції, заледве більше, аніж через місяць вони увійшли до Парижа – в червні 1940-го. Для Монпарнаса настали найгірші часи. Так само, як і з решти окупованих територій, французів вивозили на примусові роботи до Німеччини. В одну з груп, посаджених до залізничного вагона і відправлених на сільськогосподарські роботи, потрапив і Перфецький. 1942 року його розшукали у Німеччині земляки з Українського координаційного комітету, очолюваного Володимиром Кубійовичем. Відтоді Леонід Перфецький працює художником-ілюстратором щомісячника “Наші дні”, який випускався “Українським Видавництвом” у Львові. Жив у свого львівського родича, професора Євгена Перфецького. Як художник “Українського Видавництва”, мав змогу першим знайомитися з чудовими творами українських літераторів та спілкуватися з частиною з них. Серед авторів, чиї твори готувалися тут до друку, були Богдан Лепкий, Іван Крип’якевич, Михайло Орест, Євген Маланюк та інші. Друкувався тут тоді, до речі, і знаменитий Тодось Осьмачка, родом з Куцівки Смілянського району Черкащини. Паралельно з роботою у видавництві Перфецький викладав живопис у дитячій художній школі.
1944 року, коли до Львова наблизилася лінія фронту і він мав от-от опинитися між жорнами армій двох імперій, Перфецькому стало зрозуміло, що час робити вибір. По вбивству Петлюри і з хроніки паризьких газет пам’ятав, як “люблять” більшовики тих, хто воював за незалежність України. До того ж, хотілося вірити у обіцянки агітаторів про те, що дивізія “Галичина”, якій саме змінили статус, давши більше повноважень українським командирам, стане основою армії самостійної післявоєнної України. Перфецький зголосився до дивізії добровольцем – щоправда, не воювати, а знову малювати. Він став дивізійним художником-кореспондентом і знову фіксував бойові будні – як колись в часи УНР. Ось як його прихід у підрозділ описує дивізійник Олег Лисяк, який пізніше став відомим письменником: “В нашій обителі появилася людина в уніформі, хоч без зброї. Зі шляхетними рисами обличчя – вона зовсім не “пасувала” до того цілого нашого товариства. Виявилося, що це приділений до нас славний маляр-баталіст Леонід Перфецький. Він ніяк не хотів одягати на себе цілого приписового виряду: шолома, газової маски і навіть карабіна. Всі, навіть німці, його дуже шанували і зверталися до нього через “гер професор”. Показуючи мені маленького пістоля, якого носив у кишені, просив, щоб все решту від нього забрав, кажучи: “Як мене, кіннотника “Залізної дивізії”, большевики без шолома не вбили, то я і тепер дам собі раду…” І справді завжди повертався живим”. До речі, Перфецький був далеко не єдиним у підрозділі родом з Черкащини. У той самий час 30-м гренадерським полком дивізії “Галичина” командував уродженець Грищинець, що на Канівщині, колишній старшина Армії УНР Борис Барвінський. А дивізійним поетом був корсунчанин Андрій Ворушило (Легіт)…
У травні 1945 року, коли рештки дивізії “Галичина” з боями прорвалися до англійсько-американської окупаційної зони і склали зброю, Перфецький потрапив до фільтраційного табору в австрійському Зальцбурзі. Звідти перебрався до Канади, де вже назавжди оселився у місті Монреаль провінції Квебек. Найбільший успіх твори художника мали 1962 року під час персональної виставки Перфецького в Едмонтоні. Помер він у жовтні 1977 року і похований на монреальському цвинтарі Маунт-Рояль (“Королівська гора”).
Повернення імені Леоніда Перфецького в Україну було гучним. У червні 2007 року Тернопільщина готувалася широко відзначити 100-річчя від дня народження Романа Шухевича та 65-річчя створення УПА. У рамках святкування було перевидано одні з перших українських коміксів – “Україна в боротьбі”, створені Леонідом Перфецьким. Вперше їх було опубліковано 1953 року в журналі “Америка”, вдруге, на початку 1970-х, у журналі “Крилаті” – так само за кордоном. В Україні ж тоді вони “мали дебют” і викликали фурор не стільки в нашій країні, як у… Росії. Тамтешні видання жалілися, що в підписах до малюнків Перфецького надто багато про “москальських душогубів”. Коли Світлану Вербову, редакторку журналу “Крилаті”, який від 1999 року виходить в Києві, запитали, як вона оцінює цю реакцію, то почули у відповідь таке: “Треба зважати на те, що Леонід Перфецький малював ці комікси до 1952 року, коли в українських лісах ще тривала боротьба. Природно, що він не міг по-іншому реагувати. Погляньте, цикл навіть не має логічного завершення. Останній підпис під коміксом: “З Його (Божою) допомогою і з ласки Пречистої Діви Марії українське військо здобуде волю і незалежність України”…
Світлана КРАВЕЦЬ
