В гостях у видання АрміяInform побував керівник українського підпілля на Луганщині у 2014 році, голова Луганської обласного об’єднання «Просвіта», викладач Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка та Київського національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова, головний редактор журналу «Бахмутський шлях» та професійний історик Володимир Семистяга. У 2014-му він потрапив у полон до бойовиків т.зв. ЛНР. Тоді навіть пішов поголос, що патріот загинув. На найвищому рівні заявили, що Семистяга гідний звання Героя України. Однак, на щастя, звістка про загибель провідника луганського підпілля виявилася неправдивою. Більш того, Володимир Федорович зумів самотужки вирватися з полону. Нині він продовжує працю в об’єднанні «Просвіта» й уважно слідкує за подіями на окупованій частині рідної Луганщини.
Володимир Семистяга, керівник українського підпілля Луганщини у 2014 році
Пропонуємо вашій увазі його брифінг (епізод відео) та повний звіт.
Володимир Семистяга:
— Починаючи з 2014 року в ОРДЛО нищать усе українське. Зокрема в самопроголошених республіках ліквідовано державний статус української мови. Особливо турбує ситуація в освіті, зокрема в т.зв. ЛНР. Ворогом номер один тут оголошено… Тараса Шевченка! Відповідно — заклади освіти, науки, культури, які мали його ім’я, перейменовано або ліквідовано. Передусім удар спрямовано на Луганський національний університет імені Тараса Шевченка. Так от, більше немає такого навчального закладу. Його перейменовано на Луганський державний педагогічний університет т.зв. ЛНР. Щодо самого Великого Кобзаря, то чиновники тамтешньої «міносвіти» заявили (даруйте за каламбур), що вони «прямують назад до СРСР», тобто йдуть у минуле, й не мають права виховувати студентську молодь так, як робилося це в Україні, зокрема на прикладах життя і творчості Тараса Шевченка.
Влада т.зв. ЛНР «прямує назад до СРСР», тобто йде у минуле, кажучи, що не має права виховувати студентську молодь так, як робилося це в Україні, зокрема на прикладах життя і творчості Тараса Шевченка.
Ще 2005 року на Луганщині в університеті Даля проросійські викладачі надрукували книжечку «Тарас Шевченко — крестный отец украинского национализма». І нині в окупованому Луганську гарячі голови доводять, що Шевченко — націоналіст-бандерівець, який зробив усе, аби в Україні процвітали націоналістичні погляди. Мов, саме його заслугами в Україні діє «бандерівська агентура», формуються націоналістичні угруповання… Зрештою, мовляв, Шевченко не має жодного відношення до Луганська та його університету!
Засновники Світового конгресу українців… ЦРУ, Держдеп США та Сорос
Показним є круглий стіл, влаштований місцевим телебаченням у рубриці «Голос республіки». У ньому взяли участь філософи з далівського університету. Першу скрипку зіграла особа на прізвище Кисєльов, який представився помічником міністра внутрішніх справ т.зв. ЛНР. Отож, з його слів, народ Донбасу (мовляв, і такий існує) «не став миритися з тими провокаціями, намірами „хунти“, яка здійснила переворот 2014-го та вбиває жителів Донбасу та їхніх дітей». Для ілюстрації «підступу хунти» та світової змови проти «народу Донбасу» він піддав критиці діяльність… Світового конгресу українців. На думку Кисєльова, це — не самоврядна громадська організація, заснована українцями в Америці, а структура, створена Держдепом США та ЦРУ на кошти відомо філантропа Сороса. Його «агентура» нині рулить у Києві. Що ж злого зробила ця організація, на думку учасників круглого столу? По-перше, спорудила пам’ятник Шевченку у центрі Луганська. І де? На майдані Героїв Великої Вітчизняної війни. Як же це робилось? Конгрес українців створив фонд у Луганську, куди вливались кошти з-за кордону…
І дійсно як свідок заявляю, що частково це правда, а отже брехня. Адже за два роки до створення пам’ятника громадськість Луганщини створила фонд. Однак за ним стояла ГО «Луганське обласне Братство шанувальників творчості Тараса Шевченка», а ніяк не Держдеп США. І кошти давав не Джордж Сорос, а самі луганці, дещо додала держава. Створив пам’ятник народний художник та лауреат національної премії Тараса Шевченка Іван Чумак, який народився і прожив все життя на Луганщині.
Чи воював Шевченко у Другій світовій? Так, воював — своїм словом!
Попри все, в т.зв. ЛНР наполягають: пам’ятник Шевченку вносить розбрат у народ Донбасу. Мовляв, подивіться, на якій площі його встановили! Як це можливо, адже Шевченко… не воював! Зазначу: це — неправда, воював, і ще й як! Наведу лиш один приклад: 1942 року у Луганську (тоді Ворошиловграді), який ще не окупували нацисти, відбулося березневе свято Тараса Шевченка у найбільшому приміщенні міста. Тут зібралося близько 1,5 тис. осіб, здебільшого військових. Було присутнє вище державно-політичне керівництво Української РСР, щоправда, без секретаря ЦК Хрущова, який проводив аналогічний захід у російському Воронежі. Прибуло близько 30 українських письменників та поетів. З яскравою промовою виступив Олександр Довженко. Всю сцену уквітчали українські вишиті рушники і великий портрет Тараса Шевченка. Звідси воїни йшли на фронт. Ці святкування висвітлила газета «Правда», отож цей факт неважко перевірити. Окрім того, зі складу викладачів та студентів Луганського (тоді Ворошиловградського) педінституту створили пропагандистську групу, яка на передовій розповідала про Шевченка і його діяльність. Це надихало українців на борню з нацистськими загарбниками.
Аби використати Тараса Шевченка у своїй ідеологічній парадигмі й ще більше уярмити Україну і українців, Сталін із поплічниками зробили з нашого поета-пророка революціонера-демократа, говорили про нього, як про видатного художника, й не більше того.
Наголошую: ім’я Тараса Шевченка Луганський національний університет отримав у 1939 році, а не під час українізації на початку 30-х, про що вчергове збрехав одіозний круглий стіл. До речі, ту українізацію брутально зупинили масові розстріли та репресії її керманичів (радянська влада не змінювала собі). Однак, що спонукало її надати Луганському педагогічному інституту імені Шевченка у 39-му? Це — 125-річчя з Дня народження Великого Кобзаря. Аби використати його у своїй ідеологічній парадигмі й ще більше уярмити Україну й українців Сталін з поплічниками зробили з нашого поета-пророка революціонера-демократа, а ще говорили про нього, як про видатного художника, і не більше того. Про те, що у творчості він показав, як українцям вирватися з пекла Російської імперії — ані слова! І загалом за рік про шевченківські відзначення в СРСР забули. Позаяк у Луганську створено Шевченківський комітет, пройшли шевченківські зібрання, збиралися встановити пам’ятник… Ім’я Шевченка, окрім вишу, в Луганську отримали педагогічні інститути в Чернігові й Тирасполі.
Росія прагне під різними приводами русифікації, аби ці території стали ментально ближчими до росіян. По науковому це — політика повзучої інкорпорації.
Серед луганчан, які любили й пропагували Тараса Шевченка — ректор того ж луганського університету Віталій Курило. Він та я як колишній керівник Українсько-Канадського центру Відродження (створений у 1993 році) зараховані (і сміх, і гріх) до… «агентів» ЦРУ.
Чи стане педагогічний університет «катерининським»?
Вандалізм у Луганську набирає обертів. Збито барельєф Шевченка на вході в університет, такі ж барельєфи знищено всередині приміщення. З Українсько-Канадського центру вивезено у невідомому напрямку дереворит Тараса Шевченка роботи визначного українського скульптора, художника, заслуженого діяча мистецтв Миколи Щербакова. Студентів налаштовують, аби не їхали навчатися в Україну, мовляв, для цього маєте… російські виші.
Водночас у самій Росії є близько 30 пам’ятників Тарасові Шевченку. І встановлені вони до 1967 року, тобто ще до заснування Всесвітнього конгресу українців! То хто ж, пане Кисєльов, зробили цю «лиху справу»? Невже ЦРУ і Держдеп? У 1918-му пам’ятники Шевченку спорудили в Санкт-Петербурзі та Москві. В цих та інших містах Росії встановлено численні пам’ятні дошки на будинках, де жив і працював Шевченко, названі його іменем вулиці та площі. Аби не ходити далеко, у 2014 році (!) у столиці РФ повернули на своє місце відреставрований пам’ятник Шевченку над рікою Москва. У 2015 році українці Новосибірська відкрили сквер Шевченка з пам’ятником Кобзарю. Домоглися, аби російська пошта випустила конверти з маркою Шевченка. Тобто, у РФ, попри очевидну напругу, пам’ятники Тарасу Шевченку не руйнують, на противагу окупованому Донбасу — тримають репутацію. Бо міжнародна спільнота не зрозуміє… У невизнаних республіках можна все, адже такі дрібниці, як міжнародне визнання, тут нецікаві. Отож у Луганську все жорсткіше ставлять питання про демонтаж чи знищення пам’ятника Шевченку на площі Героїв Великої Вітчизняної війни, а педуніверситет найменувати «Катерининським», тобто на честь російської імператриці Катерини II. Яке вона має відношення до Луганська, мабуть, почуємо згодом…
Навіть у Росії пам’ятники Тарасу Шевченку не руйнують, на противагу окупованому Донбасу — тримають репутацію, адже позаяк міжнародна спільнота не зрозуміє… ОРДЛО міжнародне визнання не турбує.
Наведу кілька контраргументів тамтешнім «експертам»-сепаратистам. Зокрема до закиду, що Шевченко ніколи не перебував на Луганщині. Проте тут мешкали родичі поета. І нині його нащадки живуть у прикордонній зоні між Україною й Росією (м. Россош, РФ). Можна згадати, що у свято «В сім’ї вольній, новій», яке відбувалось під час відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку 1998-го, до Луганська приїжджали родичі поета з П’ятигорська. Вони побували не тільки в обласному центрі, а й у Ровеньках, Антрацитівському районі тощо.
Чи можуть пам’ятники Леніну конкурувати з пам’яттю про Великого Кобзаря?
Не секрет, що на Луганщині завжди шанували Великого Кобзаря. Не можу не сказати про знаного геолога-інженера, а потім і директора Луганського ливарного заводу Євграфа Ковалевського, який пропагував творчість Тараса Шевченка, а бувши міністром освіти Російської імперії підписав Указ про друге видання «Кобзаря». Згодом книгу широко поширювали на Слобожанщині й Луганщині. Відоме ім’я уродженця Луганщини Петра Буткова, який був не лише генералом, а й академіком Санкт-Петербурзької академії наук і консультував Тараса Шевченка, як малювати офорти «Квітуча Україна».
Ще один факт: перша вулиця на Луганщині, яку названо ім’ям Шевченка, у Старобільську. І було це у 1918 році. Окрім цього, його ім’я присвоїли місцевому театру. Чи випадково? Ні! Бо звідси походили молоді митці, які навчалися малювати у Тараса Шевченка. На жаль, про це мало відомо.
Постать Тараса Шевченка займає друге місце в світі за кількістю пам’ятних місць, знаків, меморіалів, поступаючись лише Будді, а не Леніну, як доводять «знавці» з т.зв. ЛНР
У т.зв. ЛНР закидають Україні, що у нас кількість пам’ятників Шевченку конкурує з пам’ятниками Леніну. Мовляв, Україна дійшла вже до крайнощів. По-перше: не в кожному населеному пункті у нас є пам’ятник Шевченку і цього ні влада, ні народ не домагаються. Але зауважимо інше: нині постать Тараса Шевченка займає друге місце в світі за кількістю пам’ятних місць, знаків, меморіалів, поступаючись лише Будді, а не Леніну, як доводять «знавці» з т.зв. ЛНР. Годі казати, що увічненням пам’яті Володимира Ульянова займались комуністи передусім з ідеологічних мотивів. Чому ж ставлять пам’ятники Тарасу Шевченку? Його знають у світі як поета, прозаїка, визначного художника, філософа. І це теж правда. Його головна заслуга у тім, що він показав вихід із того зачарованого кола, в якому перебували українці за часи російського царату, як добитися свободи, розбудувати вільну й незалежну державу. І це приклад для інших народів. Він вимріяв, вистраждав, власне, створив Україну. Таку, до якої ми прагнемо. Тобто, він ідентифікував нас як європейську українську націю. Дав те, що мають усі народи — розуміння, що вони французи, німці, канадці…
Синдром недочитаного Шевченка
На превеликий жаль, нині в самій Україні процвітає синдром недочитаного Шевченка. Чи може наша молодь ознайомитися з усією спадщиною Тараса Шевченка? Ні! І це використовують неуки типу т.зв. ЛНР, які заявлять, що, мовляв, Шевченко писав тільки російською. Якою ж мовою він мав писати, коли перебував на теренах Російської імперії або в її столиці, та ще й під наглядом? Це ж саме собою зрозуміло! Однак себе Тарас Шевченко знайшов в українській поезії, у творчості не поета-демократа, як його характеризувала радянська влада, а поета-націоналіста (у сенсі творця нації), який любив свій народ і бажав йому добра. Він дав йому дороговказ, яким чином здобути омріяну Україну. Пам’ятаєте слова його «Заповіту»: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і злою вражою кров’ю волю окропіте!» Наразі йде війна, і Тарас Шевченко також воює. Про це потрібно знати і це потрібно розуміти! Воює передусім своїм словом. І це слово Шевченка як ніколи актуальне. Отож, повторюся: «Чи є сьогодні повне зібрання творів Шевченка? Ні! Чи можемо говорити, що знаємо про всю його творчу спадщину? Ні! Чи культивуємо Шевченка та його мову? Ні, адже знаходяться ті, хто не знають, хто це такий й що він означає для українців. Як і затяті противники існування України та українського народу.
Чи культивуємо Шевченка та його мову? Ні, адже знаходяться ті, хто не знають, хто це такий та що він означає для українців. Як і затяті противники існування України і українського народу.
Дві великі гілки переплелись в історії нашого народу: Тарас Шевченко і Михайло Грушевський. І якщо звернемося до великого поета й до великого історика, то ясно побачимо той дороговказ до вільної, сильної, незалежної Української держави, тієї країни, яку любить, цінує та поважає світ.
P.S. На завершення брифінгу голова Міжнародного благодійного фонду «Волонтер.Фонд», ексрадник заступника Міністра оборони України Ігор Куракса нагородив Володимира Семистягу як керівника українського підпілля на окупованій Луганщині (2014-2015 рр.) відзнакою народної пошани — орденом «За мужність та відвагу».
