Сучасний український "сімейний підряд": Лариса Устроєва з чоловіком Євгеном - на передовій
Лариса Устроєва знаходиться на передовій між ворожими терористичними військами й мирною Україною. І в тому незаперечному факті, що країна живе в мирі, є й її особистий внесок.
Лариса родом з Черкащини. Одружена, чоловік також військовий. Познайомилися вони з Євгеном під час служби в підрозділі. Побралися. І тепер служать на одному опорному пункті разом.
Лариса має двох дітей — доньку й сина. Донька також військовослужбовець, медик за фахом, але зараз вимушена не лише служити, а й доглядати 12-річного брата, поки батьки захищають країну.
Із самого початку війни на Донбасі Лариса Устроєва прагнула потрапити до війська, та їй відмовляли. Тому вона, щоб допомагати й бути корисною бійцям, стала волонтером. А в грудні 2016-го, завдячуючи матері загиблого героя-кіборга, яку вона випадково зустріла у військкоматі, Ларисі вдалося потрапити до Збройних сил. Зараз вона бойовий медик і знаходиться на передньому рубежі захисту.
Окрім виконання службових обов’язків, Лариса взяла на себе ведення всього господарства, завдяки чому хлопці завжди вчасно нагодовані й на пункті панують повний порядок і дисципліна.
На жаль, саме зараз Лариса потрапила до госпіталю: під час обстрілу зазнала травми й тепер вимушена лікуватися. А її бійці опановують премудрість приготування справжнього українського борщу…
Коли видається вільна хвилинка, ось як зараз, Лариса пише вірші й прозу. Сторінка 92-ї ОМБр у Facebook пропонує увазі читачів написане Ларисою на передовій есе під назвою «За цифрою 200…»
* * *
Знаєте, що таїться за цифрою 200?
Це коли під час бою, ти чуєш крик побратима: давайте сюди, він ще дихає!!! І в найскладніших умовах, забувши про стерильності, брудними, тремтячими руками засипаєш целакс (якщо тобі пощастило і тобі його подарували друзі, волонтери чи медики), накладаєш джут і шепочеш, як молитву:
— Тихо, тихо браток… Ти чого?.. Зараз, зараз все буде… Усе буде добре!!!
Коли напіврозвалений УАЗ вичавлює божевільну швидкість і відчайдушний шофер під пострілами виводить машину з під обстрілів. А медики під божевільний танець старої швидкої намагаються створити диво. І, поклавши руку на плече, кажуть водію:
— Не метушися… Ось і все…
Напевно в цю тривожну ніч ніхто не спав, а в голові мільйон питань. І наче дзвін, гуде страшна новина й сумна, мов хижий звір: «Його вже більше нема!» А мозок шепче: «Цього не може бути… Ти не вір…»
Коли в холодні стіни моргу, приїжджає командир із побратимом… І дають нову форму… «Так положено…» І палять сигарету за сигаретою, аж кадик ходором ходить… А треба рідних повідомити. І, знаєте, чоловіки плачуть…
Це довга дорога додому — назавжди, навіки. І мати на колінах біля порогу… І божевільне виття… А ти мовчиш, й лише як мантру крізь зуби повторюєш:
— Пробачте… вибачте… не вберегли…
«Іще учора був живий,
сьогодні тисну мерзлу руку.
І хто ж дозволив цій війні
принести нам гірку розлуку?
Молилась Богу — він не чув,
кричала вслід нещасній ночі.
Неначе вчора ти ще був,
сьогодні вже закриті очі.
Я проклинала всіх людей,
Не їла, сину, і не спала.
І фото з біллю до грудей
я сильно-сильно притискала!»
І дитина з переляканим поглядом ще не розуміє, що тата більше немає… І осудливий погляд удови, — вона така молода… їм би жити й жити… сука війна!!!
Це стукіт землі по домовині й горілка на поминках. Вона не бере! А перед очима стрічка на фото. А в пам’яті — він перед виїздом так завзято сміється…
Це цифра 200, а за нею долі, за нею життя… Просто цифра, а за нею мертві номери. Номери тих, кому вже ніколи не зателефонуєш і від кого марно чекати на дзвінок. Та видалити їх не підіймається рука. Із кожним роком цей список мимоволі росте, і в певний момент втрачаєш їм лік, але пам’ятаєш — усіх і кожного. З дотепними позивними, зі збереженими СМС-ками. З підколами, образами, суперечками, останніми (уже не «крайніми») новинами та планами. Так само й акаунти в соцмережах.
З кожним новим етапом більшає якорів, які доводиться підіймати, щоб рухатись далі. Мікро- й макрокосмос війни — це співвідношення втрат, про яке щоденно сухо звітує штаб ООС. Та ці самі номери ниють наскрізними ранами глибоко всередині.
А іноді змусять посміхнутися, бо відчуваєш, що вони, твої абоненти, десь поруч… за спиною… над тобою… як янголи-охоронці…
