З хрещенням Русі християнські традиції Різдва тісно переплелись з язичницькими обрядами. Чимало старих символів набули нового значення.
Традицій святкування Різдва чимало і вони дещо різняться в регіонах України. Незмінним залишались колядки, вертеп та приготування Святої вечері (хоч регіонально кількість страв завжди різнилась: в основному, 12, а подекуди 7, 13, яка не обходилась без куті та узвару – страв богів). Таким же незмінним атрибутом завжди був і “дідух”…
Дідух до хати — біда з хати
Різдву за церковною традицією передує чотиритижневий піст. У цей час виконували всі хатні роботи: білили світлицю, вивішували найкращі рушники. Покуття – місце у східному кутку оселі, де була ікона, – оздоблювали особливо урочисто. Саме тут було місце для одного із найважливіших символів усіх трьох зимових свят, що називається “дідух”, “дід”, “коляда” на Волині, “кріль” (король) на Холмщині, “зажин” на Чернігівщині, який вважався символом сімейного добробуту, зв’язком між поколіннями роду.
У дохристиянські часи “дідух” був уособленням божества – опікуна людської спільноти, прадіда. “Дідух” – із старослов’янської мови “дух предків” – це перший зажинковий сніп, або останній (обжинковий) у деяких регіонах.
На перший Святвечір (тобто 6 січня), коли сходила зоря, господар заходив до хати із “дідухом” із словами: “Святий вечір! Здоровлю з Колядою” (Різдвом Христовим, бо його так часто називали).
“Колядою” називають і пісні, що виконують під час Різдва, і обдарування за хороші побажання, і різдвяний калач, і “дідуха”, внесення в хату якого означало початок Святої вечері. На Східній Україні, входячи в хату батько говорив такі слова: “Святки йдуть!” “Святки прийшли!” – відказував після батька син. “Шануємо і просимо “дідуха” й вас завітати до господи!”, – відповідала мати.
На Галичині ґазда промовляв такі слова: “Дай Боже, добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многая літа”. Після цього ставили “дідух” у Красний кут на сіно. Вважалось, що саме на цей сніп (Символ прапредка) злітаються душі, яких запрошують у ці святкові дні до Святої вечері.
Уявне, або символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їх своєрідне “частування” на Святвечір, а також сприйняття колядників як живого втілення покійних предків та щедре їх обдаровування, говорить про стале уявлення “культу предків”, з яким пов’язані більшість обрядових дійств, обереги.
“Традиція вшанування предків дуже велика, чи то взяти Різдвяні свята, чи то Великдень. Тобто відбувається єднання всіх живих і ненароджених, і тих, що вже відійшли. Існує різна інтерпретація “дідухів” – сьогодні їх можуть, наприклад, прикрашати солом’яними витворами, – наголошує заступник директора із просвітницької роботи Музею Івана Гончара Тетяна Пошивайло, – Тоді як традиційно в східних регіонах України переважали “дідухи” снопом, а на заході на триніжках.”
У деяких місцях із частини “дідуха” робили перевесла на дерева, щоб добре родили, зерно ж зберігали до весни, додаючи його до посівного. Залишки “діда” спалювали, відпускаючи душі, після Різдва, а в деяких регіонах після Водохреща, подекуди ж спалювали тільки сіно, на якому стояв “кріль”, але кожного року “зажин” робили новий.
Сіно, яким часто встеляли долівку на Святвечір під столом (саме там дітвора кудкудакала: “Кво-кво, завтра Різдво”. Робилось це для того, щоб кури неслись на наступний рік) символізує ясла, де народився Ісус Христос. На сіно ложили і обрядовий хліб.
Хліб для Різдва
Для святкування Різдва випікали декілька різновидів хліба. Це був і звичайний хліб, який споживали під час вечері, і обрядовий, що зберігався протягом всіх Різдвяних свят.
Різдвяний хліб був символом новонародженого Христа, і подекуди під час замішування тіста додавали свяченої води. Обов’язковим був книш – кругла паляниця із маленьким хлібенятком зверху – для душ померлих.
Подекуди перед випіканням такий хліб позначали голівкою маку, або відтиском склянки із змоченими в олії краями. На Поділлі такий знак називали “душею”. На Підгір’ї такі книші називали “настільниками”, “василіниками”, “васильками”, “щедриками”. Цей хліб символізував єдність поколінь роду та заступництво предків.
На Поділлі випікали три обрядові хліби та клали один поверх одного: нижній (прісний, житній) – “Хазяїн” чи “Святе Різдво”, другий (більший, гарно прикрашений, пшеничний) – “Василь”, верхній (менший, теж пшеничний) – “Йордан”, та їли їх на відповідні свята.
Обов’язково пекли калачі - круглі обрядові хліби із білого пшеничного борошна на молоці із додаванням яєць. Їх випікали спеціально для дітей, які понесуть вечерю до дідусів та бабусь, хресним батькам.
На Поділлі пекли “голубків”, якими обдаровували дітей та колядників. На Черкащині – прямокутний хліб, що називається “Господар”. Пекли і пиріжки із різною начинкою, які бабусі роздавали внукам, а ті мали запам’ятати, із чого була начинка. Це могло врятувати, якщо дитина заблукає. Вважалось, що, пригадавши, з чого були пиріжки на Святвечір, Господь зразу допоможе пригадати дорогу.
Подекуди пекли хліб для покійних родичів, який називали “помана”. Окремо випікали хліб і для худоби, адже вважалось, що в цей день вона говорить із Господом. На Поділлі цей хліб називали “Рожество”, виробляли його з двох валків тіста, які скручували джгутом, надавши йому форми підкови, клали на горщик з кутею. Символізм звичаю годувати худобу хлібом у тому, що вона своїм диханням зігрівала новонародженого Ісуса…
Ірина ДЕМКІВ
