Колись давно,у далекому заполярному Мурманську, ми, p нашим українським товариством, вирішили поколядувати на Різдво.
Готувалися, репетирували, вчили колядки і щедрівки. Навіть костюми пошили. Зробили гарну велику Звізду з дзвіночками і лампочками.
Але, коли пішли колядувати і вітати людей по квартирах і під’їздах, то “російські брати” нам не відчиняли.
Тільки перелякано питали з-за дверей : “А што єто? А чаво єто? А хто єта? ”
Ну не їхнє це, не їхнє. Яка ластівочка? Який щедрик? Який такий “добрий вечір” ? Яка Звізда і вишивка?
Наші дівчата плакали від образи.
А потім ми вирішили все-одно заколядувати. Для всіх. Адже Різдво для всіх.
Навіть для заляканих совком нещасних безрідних і бездольних безбатченків.
І в центрі великого кола із замерзлих довгих будинків, які так ставлять щоб не дошкуляли крижані вітри з Льодовитого океану, під спалахами полярного сяйва ,залунали українські колядки і щедрівки.
На тріскучому морозі ми співали і гарно у нас те получалося !
Раптом в похмурій темній стіні багатоповерхівки засвітилось віконце. Потім ще одне, потім ще і ще.
І з під’їздів почали вибігати люди, в накинутих кожушках, волохатих шапках, пуховиках і валянках на босу ногу.
І кожен ніс в руках грудочку кашки, або кільце ковбаски.
Наші українці. Ті, які вже давно забули хто вони. Ті, які раптом прокинулися від летаргічного сну “уззкого міра”.
Із дітьми і варениками, із вудженою тріскою, мисками холодцю і пляшками.
Залишивши в квартирах своїх здивованих і перепуджених російськомовних дружин і чоловіків.
Нас ставало все більше і більше. Пісня гучнішала і ширилась. Я навіть не міг здогадатися скільки нас багато є в цьому північному світі. Та і у всьому світі.
І був добрий вечір, і пан господар вийшов і подивився на свою волохату кошару, і ягнятка з телятками народилися, і жінки моргали своїми чорними бровами, і гроші стали половою, як і має бути.
І серед полярної ночі прилетіла ластівочка.
І стала щебетати.
Найвідоміша і найкрасивіша мелодія у світі.
Найтепліше свято.
Свято народження.
Свято любові.
Вперше в житті сценарій цього мультику народився миттєво.
У всій багатогранності і з усіма потаємними смислами.
Просто з’явився.
Як народився. Як і треба. З любові. З прадавнього роду.
Ніби весь довгий ланцюжок дідів-бабусь, мамів-тат стояли перед моїми очима і підказували що і як робити. Гладили по моїй сивій голівці і розказували про те, що я і так знав, але забув.
Про те, що ми всі забули.
Про справжнє і вічне, про те, що дрімає в наших душах і сниться нам по ночах,про те ,що не можна продати чи купити, про те, що найдорожче і найтепліше.
Про те, що тримає нас на світі.
Насправді цей Щедрик не просто про свято, а про відродження України.
Про вижудування і лікування, про те, як з попелу чужинецького “міра” пробивається і розквітає наше, рідне, українське.
Найдивовижніше, що це було передбачення. Навіть не знаю як.
І про Майдан, і про останній рубіж, і про відродження і перетворення, і про все що трапилося і трапиться…
І в цьому велика радість, бо весь сірий, похмурий і холодний світ розквітне для українців красою і любов’ю, як і розказали мені наші бабусі-дідусі.
З Різдвом вас, українці!
Створював це з Божим Духом і любов’ю до вас!
Христос народився!
Народжується Україна!
Сашко ЛІРНИК
