Політична карикатура Олексія Кустовського
Під враженням від недавніх заяв російських чиновників про війська інформаційних операцій російської армії вирішила поділитися своїми спостереженнями з цього приводу та думками, якою може бути відповідь України на нові приготування противника.
Реформувати чи створювати?
Чи є в Україні аналогічні структури для ведення інформаційного протиборства у складі сектору безпеки та оборони держави? Безумовно є і не в одній структурі. Але детально говорити про них публічно – здається ще не на часі.
Причини очевидні. По-перше, проти таких підрозділів активно працюють спецслужби Російської Федерації та їхні маріонетки в угрупованнях «ДНР»/«ЛНР». Підставляти наших хлопців, у тому числі на передовій, я не буду.
По-друге, деякі наші «борці за справедливість», вирішуючи публічно свої іміджеві або бізнес-питання, і так достатньо оприлюднили в цілому закритої інформації про дії українських силових структур, у тому числі за напрямом інформаційного протиборства, включаючи дані про їхній персональний склад. За що наш противник, безумовно, їм дуже вдячний.
По-третє, цитувати сумнівні або провокаційні речі, особливо з російського сегменту інтернету – є просто ознакою непрофесіоналізму та поганого виховання.
Отже, звернемося до офіційних джерел на тему того, що в нас має бути, і, як воно повинно працювати.
Закон України «Про розвідувальні органи України» до основних завдань розвідувальних органів відносить «здійснення спеціальних заходів, спрямованих на підтримку національних інтересів і державної політики України в економічній, політичній, воєнній, військово-технічній, екологічній та інформаційній сферах, зміцнення обороноздатності, економічного і науково-технічного розвитку, захисту та охорони державного кордону».
Додатково в Законі України «Про Службу зовнішньої розвідки України» в статті 3 окремо визначені завдання Служби зовнішньої розвідки України, в тому числі щодо «здійснення спеціальних заходів впливу, спрямованих на підтримку національних інтересів і державної політики України в економічній, політичній, військово-технічній, екологічній та інформаційній сферах, зміцнення обороноздатності, економічного і науково-технічного розвитку».
Закони України «Про Службу безпеки України» та «Про боротьбу з тероризмом» покладають на Службу безпеки України цілу низку завдань щодо забезпечення інформаційної безпеки держави, особливо в умовах проведення антитерористичної операції.
У Законі України «Про Збройні Сили України» (у зв’язку з ухваленням Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо Сил спеціальних операцій Збройних Сил України») частини четверта і п’ята статті 1 викладені в наступній редакції: «З’єднання, військові частини і підрозділи Збройних Сил України відповідно до закону можуть залучатися до здійснення заходів правового режиму воєнного і надзвичайного стану, організації та підтримання дій руху опору, проведення військових інформаційно-психологічних операцій…».
Список можна продовжувати, але виходячи з наведених вище завдань, є логічним зробити припущення, що кожна з наведених структур має відповідні підрозділи, основним полем діяльності яких є інформаційний простір та, відповідно, інформаційне протиборство.
Очевидно, що питання нашої адекватної відповіді противнику зводяться до завдань подальшого розвитку таких підрозділів інформаційного протиборства з використанням при цьому досвіду АТО та підходів НАТО, їхніх спільних дій щодо реагування на інформаційні виклики та загрози (а ще краще – активних дій на випередження щодо їхнього недопущення) у форматі міжвідомчої взаємодії, централізації керівництва ними та всебічного забезпечення.
Причини
Але суспільство має право запитати, чи є у нас свої власні ефективні війська інформаційних операцій? Про проект, фактично, громадянського суспільства з назвою «інформаційні війська України» під егідою Мінінформполітики та інші схожі (і часто дуже ефективні) заходи громадських організацій ми не говоримо. Хоча б тому, що держава не повинна самоусуватися від виконання своїх функцій, а є речі (наприклад, розвідувальна та контррозвідувальна діяльність, інформаційні операції тощо), які структури громадського суспільства самостійно виконувати не можуть просто за визначенням. Але в той же час держава має інтегрувати ці проекти в загальний план роботи. Координувати спільні дії в інформаційному просторі, щоб не повторювалися такі помилки, які мали з «Миротворецем» та журналістами.
Власне кажучи, ніхто на вищому рівні в прямій постановці завдань щодо створення військ інформаційних операцій нашим силовим структурам не визначав. А наявність або відсутність стратегічного бачення перспектив та політичної волі є вирішальними для старту будь-якого державницького проекту. При цьому конструктивні пропозиції знизу з цього приводу знов таки не почуті.
Протягом минулих тижнів, після того, як російський міністр оборони заявив про війська інформаційних операцій, в нашій державі відбулося кілька помітних заходів, присвячених проблематиці забезпечення інформаційної безпеки держави, у тому числі засідання двох профільних комітетів Верховної Ради, низка нарад, круглих столів тощо. За результатами особистої участі в їхньому проведенні та дискусій з учасниками висловлю своє особисте бачення: українські державні структури більше всього бояться питання покладення на них функції органу, відповідального за організацію та координацію питань інформаційного протиборства на загальнодержавному рівні. А будь-який інформаційний проект, що передбачає міжвідомчу взаємодію, розглядається ними як спроба зовнішнього контролю та посягання на їхні повноваження. Говорити в таких умовах про системний розвиток сил та засобів держави для дій в інформаційному просторі просто смішно.
Іншим чинником є непрофесіоналізм тих, хто причетний до проблематики інформаційного протиборства. Наведу приклад: коли хтось реформує, наприклад, відомчу прес-службу і називає це модним словосполученням «стратегічні комунікації» – то це, щонайменше, нерозуміння того, як західний світ намагається вести протиборство в інформаційному просторі, а в гіршому випадку – прикриття корупційних проектів. Партнери в НАТО на недавньому заході, який був присвячений виконанню цілей партнерства між Україною та НАТО у 2016 році, чітко висловили свою точку зору з цього приводу та зазначили, що в українських державних структурах замість створення системи стратегічних комунікацій розвиваються якісь складові, дуже схожі на комунікаційний бізнес.
Також мають місце підходи, ефективність яких не підтверджена практичними діями. Прикладом є включення структур інформаційно-психологічних операцій ЗС України до складу Сил спеціальних операцій. Результатом стало згортання низки цілком успішних проектів інформаційного впливу, перш за все в районі АТО, у тому числі таких, завдання щодо проведення яких визначав особисто президент держави. Наприклад: пересувні FM-передавачі в зоні АТО. На щастя в двох прифронтових містах, ми їх змогли передати від ССО надійним людям у ВЦА, хоч зі значно зменшеним устаткуванням та функціоналом. І навіть із ВЦА не все гладко.
З досвіду роботи з іншими ВЦА Донецької і Луганської областей, де все працює, можна сказати, що на приклад в Авдіївській ВЦА вперше з’являлися постійні, незрозумілі проблеми з FM-передавачем. Вони довго затримували, а потім і зовсім відмовилися підписувати договір із партнерами про передачу FM-передавача. Аргументуючи, нібито їм не було передано необхідні бухгалтерські документи. Іншими ВЦА Донецької і Луганської областей такий договір був підписаний без затримок. І це, на жаль, не єдині проблем координації в інфопросторі.
До речі, загальним підходом у переважної більшості країн НАТО (за винятком, здається, трьох) є те, що підрозділи інформаційно-психологічних операцій функціонують, як окремі структури та поза межами сил спеціальних операцій цих країн.
Перспективи
На мою думку, існує три основні тенденції, які змусять нас все ж таки створити власні війська інформаційних операцій як окремий рід військ Збройних сил України.
По-перше, російське керівництво розвиває сили та засоби для дій в інформаційному просторі не для «потешных войск», а для реальної реалізації їхнього потенціалу, в першу чергу проти Української держави.
По-друге, сьогодні все більше фахівців та осіб, які ухвалюють рішення, починають розуміти помилковість і неефективність деяких підходів і проектів інформаційного протиборства, що реалізуються сьогодні. А з деякими «проектами» вже розбираються правоохоронні органи. Тому, рано чи пізно слід очікувати певного перезавантаження цього напряму.
По-третє, набуття оперативної сумісності з НАТО, про яке ми офіційно заявили, змусить нас розвивати власні структури на основі підходів та стандартів Північноатлантичного альянсу. У західних партнерів України, на щастя, підходи є більш ніж адекватними і вони знайдуть можливість підказати доцільний напрямок руху.
Але, як ми бачимо, все це є зовнішніми чинниками змін. Відповідно реакція з нашого боку на них буде лише реактивною. Іншими словами, реагуючі на нові загрози, виклики та завдання, ми будемо «бити по хвостах», а низька ефективність таких дій є очевидною. Якщо ж ми переосмислимо ситуацію та запровадимо проактивні кроки на випередження, то це, щонайменше, дозволить Україні зустріти чергові етапи російської інформаційної кампанії проти нас на зовсім іншому якісному рівні.
Тетяна Попова – експерт зі стратегічних комунікацій ГО «Інформаційна безпека», колишній заступник міністра інформаційної політики України (www.radiosvoboda.org)
