У переможній Смоленській війні проти Московії поруч з поляками і литовцями билися козацькі полки з Черкас, Корсуня, Канева, Полтави й Чигирина…
Довголітнє пустошення козаками московських теренів надзвичайно чітко відтінило справжнє ставлення до Московії козаків та особисто їхнього славного ватажка Петра Сагайдачного. Налаштованість гетьмана на продовження війни до цілковитої перемоги над московитами не залишає сумнівів у його ставленні до північно-східного сусіда.
Ще в травні-червні 1622 р. козаки настирливо пропонували королю залучити їх до ймовірної війни з Московією. У 1625 р. вони відрядили чисельний загін для спільного з татарами походу на московські землі. Навесні 1630 р. путивльський воєвода писав цареві, що козаки збираються йти “на Московську державу війною”. Практично не припиняються козацькі набіги на московському прикордонні та в Полі, що доводило Московію до сказу.
Та найяскравішим показником стала реакція козаків на чергову польсько-московську війну, яка вибухнула в 1632 р. й дістала назву Смоленської. Напередодні війни Москва спробувала перетягнути козаків на свій бік. Посланець царя Григорій Гладкий відвіз їм царську грамоту із закликом “поклонитися” та служити цареві проти Речі Посполитої. Але козаки дали посланцеві відкоша, а грамоту відвезли у Варшаву…
Однак перед тим, як вкотре продемонструвати на теренах Московії свою військову майстерність, козаки вирішили витиснути з Варшави серію важливих поступок. Козаки, як і православна шляхта, вимагали від кандидата на королівський престол Владислава визнати київську митрополію, а також вирішити цілий ряд суто козацьких питань. Враховуючи традиційну неспроможність Варшави протистояти Московії без козацького війська, така тактика була найдоцільнішою. Новообраний король визнав київську митрополію, а 6 грудня листовно пообіцяв розв’язати козацькі проблеми на найближчому сеймі.
Українські козаки розпочали активні дії проти московських військ вже в лютому 1633 р. – кількадесят тисяч козаків разом з поляками штурмували Путивль. Однак московська залога вистояла. Так само невдало козаки штурмували Новгород-Сіверський. Але потім справи пішли на лад, і московитам добряче дісталося від козацької шаблі.
У березні козаки розпочали методичні набіги на прикордонні московські землі й оволоділи Валуйками. Зробив це загін на чолі з Яцьком Остряницею-Острянином, майбутнім ватажком козацького повстання 1638 р. Блискуче орієнтуючись на місцевості, козаки зуміли підійти до фортеці непомітно. Місцеве військо очікувало їх з боку Муравського шляху, звідки зазвичай приходили всі нападники. Але цього разу козацький загін діяв нестандартно. Козаки переправилися через Сіверський Донець дуже далеко від Валуйок, а далі йшли глушиною, куди ніколи не навідувалися московські польові сторожі. Козацька атака заскочила гарнізон зненацька. Козаки підпалили острог, і пожежа виявилася такою сильною, що навіть гармати плавилися на вежах. Цікаво, що після падіння фортеці грабували її також мешканці сусідніх містечок Московії, підібравши те, чим погребували козаки. Потяг до привласнення чужого майна виявився куди сильнішим за солідарність проти спільного ворога. Зокрема, білгородці відігнали до себе 50 корів, осколяни – близько 200-т.
Білгородцям, однак, не поталанило по-справжньому насолодитися злодійським щастям. Невдовзі вони стали наступною жертвою козаків Яцька Острянина, які після успіху завернули саме в “білгородські місця”…
Перед облогою Білгорода 20 тис. козаків на чолі з гетьманом Дорошем Куцковичем брали участь у черговій облозі Путивля. Крім них, у війську налічувалося до 10 тис. інших вояків. 14 травня польсько-козацьке військо підійшло під мури Путивля. Розпочалася тривала облога, основний тягар якої винесли на собі козаки. Вони провели всі підготовчі роботи (викопали шанці, збудували тури), робили підкопи під мури, намагалися підпалити острог та Никитську вежу, стріляли з гармат запальними ядрами та гарматними стрілами. Однак 20-тисячний гарнізон вміло оборонявся, вчасно гасячи підпали. Козаки зазнали чималих втрат. Загинули полковники Сорока й Самоук.
У липні-серпні козаки продовжували нападати на московське прикордоння, а також протистояли вторгненням ворожих військ. Багато в чому завдяки козакам вдалося запобігти просуванню московитів до Чернігова. У липні польсько-козацькі частини дали бій московському війську неподалік Чернігова, й зупинили ворога. Інший козацький загін чисельністю 2 тис. душ під командуванням Острянина, полковників Пирського та Оверка 26 серпня атакував Курськ. Бій тривав з 4-ї години ранку до самого вечора. Але місцевий гарнізон вистояв, хоча козакам вдалося спалити Стрілецьку вежу.
У липні козацька рада ухвалила рішення про похід на допомогу основному війську короля Владислава IV під Смоленськ, де мала вирішитися доля війни. Київський митрополит Петро Могила благословив козаків. 19 вересня 20-тисячне козацьке військо па чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком з’єдналося з основними силами Речі Посполитої. При цьому козаки немало здивували литовського канцлера Альбрихта Станіслава Радзивила тим, що проходячи через землі Великого князівства Литовського, зовсім не шарпали маєтності шляхти…
Після появи козацького війська Владислав IV став почувати себе набагато впевненіше й розпорядився почати розблоковувати Смоленськ від московської армії Михайла Шеїна. Козаки виправдали сподівання. Вони затято билися в битві за Покровську гору, успішно відбивали атаки царського воєводи Прозоровского, брали участь в оточенні обозів військ Прозоровського та д’Еберта, прикривали марш польської армії до нового табору, з успіхом ходили в розвідку. Одним словом – козацтво надзвичайно багато зробило для того, щоб на початку жовтня 1633 р. М. Шеїн зняв облогу Смоленська. Традиційно козаки тішили своєю винахідливістю. Скажімо, один з них “переплив річку й лежав у воді при берегу, аж прийшов до води москвитин”. Тоді козак миттю “його за волосся порвав і вкинув у воду, й так з ним приплив назад”…
Після відходу з-під Смоленська московська армія М. Шеїна засіла в глухій обороні. Подальший успіх королівського війська залежав від того, наскільки надійно вдасться відрізати її від зовнішнього світу. І рухливі козацькі загони були тут просто незамінними. Кілька тисяч козаків входили до складу корпусу О. Пісочинського, спорядженого королем 7 жовтня на дорогобузький шлях для руйнування комунікацій противника. Інша частина козаків вирушила під Ржев, третя – під Калугу. 26 жовтня, як записав польський автор одного зі щоденників походу під Смоленськ, вони “з-під Смоленська прийшли й стали на іншому боці Дніпра при мостах наших, аби всі шляхи Москві заступити могли”.
З листопада й аж до половини 1634 р. козаки, як і за старих добрих часів московської Смути, шастали по величезній території від Путивля до Вязьми, перешкоджаючи постачати під Смоленськ харчі та озброєння.
Одночасно інші козацькі загони були задіяні в надзвичайно важливих справах на Чернігово-Сіверщині та в суміжних районах. Козаки прикривали українські землі від наступів ворожих частин, брали участь у наступальних операціях. Без козацьких підрозділів годі було сподіватися на успіх. Представники короля не могли згромадити достатню кількість вояків для відсічі ворогові. Проте тут і козаків не вистачало, оскільки основні їхні сили перебували під Смоленськом. Тому московським військам вдавалося завдавати потужних ударів. У вересні-грудні московити ледь не оволоділи Черніговом, сплюндрували територію між ним та Новгородом-Сіверським, захопили Борзну, спалили Полтаву (крім замку).
Натомість у кінці вересня – на початку жовтня козацькі полки відбивали разом з польськими хоругвами напад царського війська на Миргород, де зуміли переломити несприятливий перебіг бою й не дати ворогові повністю оволодіти містом. Утім, московити оволоділи основним острогом, спалили фортечні стіни, вежі, передмістя та довколишні села.
У 1634 р. козакам і польським військам нарешті вдалося опанувати ситуацію на Чернігово-Сіверщині та суміжних територіях. Через це московський цар був позбавлений можливості перекинути звідси війська до Смоленська, де після капітуляції московської армії король Владислав IV рушив далі на схід. Отож 1 березня польське військо князя Вишневецького разом з союзниками-козаками несподівано з’явилося під Севськом. Серед козацьких ватажків значилися новий гетьман Ілляш, полковники: черкаський – Грицько, полтавський – Яцько Острянин, чигиринський – Латиш, канівський – Данило, корсунський – Філоненко…
Не дивно, що такі активні дії українських козаків під час Смоленської війни, зрештою ганебно програної Московією, викликали величезне роздратування московського царя. Перед війною він сподівався, що козаки стануть під його стяги, а тепер він у гніві зараховував їх до своїх “споконвіку вічних ворогів”. Таке ставлення до козацтва підсумовувало півторасталітній досвід козацько-московських стосунків…
З книги Віктора Брехуненка «Війни українських козаків з Росією до часів Богдана Хмельницького».
