Заступник командира 1-ї роти підрозділу спецпризначення «АЗОВ» - про те, як замість стежки гречкосія пішов дорогою воїна…
Вчив історію і рівнявся на славного предка…
На жаль, патріотичного впливу на мене ніхто ніколи не справляв, – навпаки, з дитинства нас схиляли до того, що «треба жити доброзичливо з усіма», що Україна – «лише аграрна країна, де треба вирощувати пшеницю, а пшениця – це все».
Лиш одиниці знали історію, розуміли велич українського духу, але, на жаль, цей дух ми втратили і нині втрачаємо дедалі більше…
До вибору мого шляху мене спонукало вивчення історії змалечку, – читаючи книги, я переймав дух боротьби. Тобто, саме фактор знання історії перетворив мене зі звичайної людини на того, ким я є зараз. І найобразливіше те, що ніхто й ніколи не виковував у нас почуття українського патріотизму. Образливо, коли народ вважають лише гречкосіями, хоча насправді український народ є нащадком творців однієї із наймогутніших держав – Русі. Мабуть, в мені спрацювала генетична пам’ять козацького роду. Як мінімум, хочу досягнути рівня свого першого відомого козацького предка – Остафія Горбатенка, який у 1634 році був сотником Уманського полку…
Не можу сказати, чи існує Бог або боги, але я знаю, що якщо там хтось і є, то він ніколи не сприйме мене слабким – якщо я складу руки і буду просто насолоджуватися життям. А якщо там нікого немає, то я просто ніколи не пожалкую про те життя, яким я зараз живу. Маємо бути сильними, мужніми воїнами, – нацією, незалежною від усіх. Гравцем на світовій мапі, який самостійно вирішує, куди йому рухатись, а не тим, якому вказують Євросоюз, США чи Росія. Маємо бути з ними рівними.
Всі обіцянки, всі меморандуми, які існують нині, нічого не варті, окрім паперу, на якому вони написані, адже тільки сильний може себе захистити. На жаль, світом керують лише сила і страх і ми маємо гідно боротися.
Реальна війна перевершила бачене в кіно…
Я сам з Лисянки, де хоч і були патріотичні організації, але вони були занадто слабкими. На районному рівні патріотичні організації – це як районна лікарня: наче й повинна бути, але реально сенсу – ніякого. Розвиток патріотичних рухів на місцях є дуже слабким, навіть вийти у вишиванках – це було щось дивне для інших. Не знаю, чи хтось справив на мене вплив, чи це було закладено в мені з дитинства…
Мабуть один із найяскравіших поглядів – це фільм «Врятувати рядового Раяна». Це те, що «викарбувало» мене. А ще – «Книга майбутніх командирів» – твори про полководців, їх життєвий шлях, про те, як вони витримували усі складнощі та своєю безоглядною боротьбою досягали успіху.
Головною ж «книгою» у моїй біографії стали сторінки життя, вписані у боях «АЗОВу»…
Перший бій, який вирішує все. Він завжди показує хто ти, на що ти здатен, для чого народжений. Тільки тоді ти розумієш всю правду про себе.
Для мене це була Мар’їнка. Я перев’язував пораненого побратима Руні, запихаючи йому в рану на нозі кровоспинний «Celox». Витер руки в крові об шолом і раптом зрозумів, що це – моє життя, те, чим я повинен займатись. Є люди, народжені для науки, медицини, для релігії, для чого завгодно, а є люди, народжені бути воїнами. Як первинне значення аристократії у Греції – є прошарок населення, який готовий жертвувати усім. Мене влаштовує такий спосіб життя – самопожертва заради моєї країни та життя простих людей. Таким людям, на мою думку, і повинна належати влада в країні, а не тим, кому ця країна не потрібна.
Потім було потрапляння в засідку під Іловайськом, де «АЗОВці» проявили себе як хоробрі воїни.
Третій, і, один із найяскравіших спогадів – Широкіне, штурм 15 лютого, коли ми одним БТРом прикривали відхід двох взводів. Попри наказ відходити, я прийняв рішення що ми залишаємось і відпрацьовуємо по повній, не дивлячись на те, що по нас ведеться вогонь з усього з чого тільки можна. Найбільше запам’ятався момент подяки після бою від побратимів – за те, що ти зробив…
Про «АЗОВ», як суспільний рух
Азовський рух для мене – це люди, представники аристократії у її первинному значенні. Люди, які готові класти своє життя, віддати все, що вони мають заради становлення і незалежності Української Держави, заради процвітання та багатства її народу. Можливо, це не всім потрібно, не всі люди хочуть цього, але ми маємо попри всі незгоди йти до кінця та відбудовувати славу і могутність українського народу.
Я бачу політичне майбутнє «АЗОВу», – саме тут зібралися люди досвідчені, розумні та патріотично налаштовані. Ті люди, які готові пожертвувати собою за процвітання свого народу.
На сьогодні ми – ті, хто не словом, а ділом змінює країну. Люди повинні схаменутись і подивитися, кого вони обирають, який шанс втрачають, ганьблячи пам’ять полеглих за волю народу й держави та плюючи на могили полеглих, обираючи тих політиків, які вже були до цього, які їх обманювали і ображали.
Українське ліберальне суспільство може не погоджуватись із радикальними поглядами «АЗОВу», але в історії бувають часи, які вимагають саме радикальних дій. Мене завжди вражала історія Ізраїлю – невелика країна, яку завжди звинувачували у радикалізмі. Однак зараз ця країна процвітає, постійно бореться, оскільки нею керують люди, які готові боротися за кожен клаптик своєї землі.
Так само і ми маємо боротися – до кінця і за своє…
Записав Дмитро КУХАРЧУК («Сліп»)
