Прізвище Оліфера Голуба з темряви минулого вперше виринає у світлі пожежі – палаючої пристані турецького Стамбула, штурмом взятої козацькими чайками, якими командував майбутній гетьман. 1615 роком, коли це сталося, датована перша письмова згадка про цього славного лицаря. Скільки років йому було на той час – достеменно не відомо, проте не менш шестидесяти. Та запал ще мав молодечий, розум ясний, а руку з шаблею – міцну, за що пізніше й гетьманом стане, причому не один раз…
Булава з рук Петра Сагайдачного
Вважається, що народився Оліфер Голуб у містечку Стеблеві (нині Корсунського району Черкащини). Точно відомо, що він жив тут, окрім того у Стеблеві мешкало багато його родичів і батько Остап, а сам Оліфер часто у підписах у документах до свого прізвища Голуб додавав ще й «Стеблівець». Де навчався й чим займався до того, як потрапив на Січ – теж оповите таємничим мороком, але звідкись досконало знав латину і був чудовим оратором і дипломатом. Доказом того маємо писаний ним 1620 року лист перському шаху Аббасу Великому, лист латиною, переданий генеральному вікарію Ордену домініканців у Вірменії Паоло Чіттадіні… У тій дипломатичній переписці йшлося про спільну участь у боротьбі проти Османської імперії. Якщо тодішнім очільником України був гетьман Петро Сагайдачний, то її фактичним «міністром закордонних справ» – Оліфер Голуб…
Квітневого дня 1622 року в дворі Братської школи в Києві були незвично людно: більше, аніж самих братчиків, цього дня тут було священиків, а ще більше – чубатих козаків. Усі прощалися з великим воїном, до ніг якого не раз падали турецькі, татарські і московські знамена – з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Це для його козаків столиці держав, перед якими тремтіла Європа, були не страшнішими, аніж дорожня пилюка для ніздрів козацького коня. Це його чубаті воїни змусили хана Джанібек-Герая втікати зі столиці Криму Бахчисараю, це вони взяли штурмом столицю Османської імперії – Стамбул, це вони гепали перначами у ворота оточеного Московського Кремля. Перед гетьманом, якого називали Сагайдаком, однаково тремтіли султан в Стамбулі, хан в Бахчисараї і цар в Москві. Тепер же, після тяжкого поранення, отриманого в Хотинській битві, Сагайдачного не стало – тож і хилилися голови старшини і простого козацтва. Але поряд із журбою мали в серцях і відраду від того, що булава Сагайдачного перейшла до його бойового побратима Голуба-Стеблівця. Чи не вперше в історії козацтва помираючий гетьман фактично передав у спадок владу разом з булавою і своїм головне помістя в Конашівці. Водночас, просив перед смертю Оліфера Голуба і митрополита Іова Борецького опікуватися своєю осиротілою родиною.
Прощання з Петром Сагайдачним перейшло у звеличення нового гетьмана – майже як у французів: «Король помер! Нехай живе король!» Оліферу Голубу з цього приводу ректор Київської братської школи Касіян Сакович навіть вірші вітальні одразу подарував…
Геній морських походів
Неписаний заповіт Сагайдачного через місяць підтвердило Козацьке коло, скликане в Кагарлицьких полях, на березі річки Росави. Понад 20 тисяч козаків підтвердили: бути Олефіру гетьманом! Відтоді мав він ще одне псевдо – «Черняк», як обраний простими козаками – «черню». Після того кола він повернувся в Київ на переговори з митрополитом Борецьким – планувати підготовку до засідання Сейму у Варшаві, на якому спланували вимагати від короля дотримання обіцянок, даних ним після Хотинської битви – козацьких привілеїв і послаблення, а то й скасування уніатського впливу. Ті таємні перемовини козацтва і православного духовенства намагається відслідковувати Варшава – князь Збаразький пише королеві «доповідну», у якій стривожено зазначає, що нового гетьмана готова явно або таємно підтримати «вся Київська земля і Біла Русь».
Паралельно з підготовкою до Сейму, Олефір Голуб зміцнює козацьке військо, розбудовує фортифікаційні споруди Запорозької Січі і козацького монастиря в Трахтемирові під Каневом – в цей час Трахтемирів знову стає притулком для старих та скалічених у боях козаків. Перед козаками знов тремтить Мала Азія – французький посол повідомляє своєму королеві, що хоч в Османській імперії саме лютує чума, та появи козаків тут бояться значно більше. Недаремно боялися: тридцять козацьких чайок вирушають в успішний бойовий похід до турецького узбережжя і повертаються зі здобиччю і славою…
1623 року, напередодні засідання Сейму, до Варшави вирушила «дипломатична місія» від козацтва, яка обіцяла королеві Сигізмунду і польському Сейму «серйозні неприємності», якщо не будуть враховані вимоги про реальні кроки до надання козацтву і православному духовенству максимальної автономії.
Зрештою, результатом засідання Сейму стало те, що… Голуб склав гетьманські повноваження. Чому так зробив – точно не відомо, проте швидше за все – через зраду і «договорняки» інших учасників переговорів, адже Варшава так і не зробила козакам жодних поступок.
Майже рік він був без булави, яку отримав від Сагайдачного, та вже в лютому 1624 року козаки знову побажали бачити гетьманом Голуба. Влітку того ж року гетьман домовляється з кримським ханом Шагін-Гераєм про підтримку останнього у його прагнення вийти з-під протекторату Османської імперії. Коли ж султан спрямовує проти бунтівного Криму свій флот, близько 80 козацьких чайок входять до Босфору і починають громити турецьке узбережжя. Палають міста Буюк-дере, Стенія, Єні-кіой, Фарос… Три дні козацькі чайки стояли і під Стамбулом, тримаючи в страху султанську столицю. Навіть польський король Сигізмунд був безсилий якось вплинути на цей військовий союз між українськими козаками і кримськими татарами і жалівся на «козацьку сваволю» у листі великому канцлеру Литви Леву Сапезі.
До останнього подиху – з шаблею у руці…
Зрештою, польській шляхті інтригами вдалося зруйнувати співпрацю козаків і татар, а восени 1624-го в Україну для «втихомирення» козаків, які прагнули волі, вирушило велике польське військо на чолі зі Станіславом Конецпольським. 30 тисячам коронного війська протистояли 20-тисячні об’єднані загони Марка Жмайла, Оліфера Голуба і Михайла Дорошенка. Зрештою, бої завершилися так званими Куруківськими угодами, внаслідок яких зростала кількість козацького реєстроврого війська, проте козаки позбавлялися можливості самостійного вирішення питань військових походів. Гетьманом став Михайло Дорошенко…
А як же наш земляк Оліфер Голуб? Він залишається популярним і шанованим полковником. Козакам вдається відновити військовий союз з Кримом і попри всі заборони Польщі провадити самостійну політику, 1628 року Голуб вирушає у свій останній похід на Крим. Чотирьохтисячний козацький загін прибуває морем до Кафи (сучасної Феодосії), де в оточенні турецького війська візира Кантемира перебував хан Шагін-Герай. У битві на річці Сангир козаки перемагають турків, проте в бою разом з гетьманом Михайлом Дорошенком гине і колишній гетьман, славний воїн Олефір Голуб. Їх з почестями поховали у Кафі – очевидно, на грецькому православному цвинтарі. Оліферу Голубу, який поліг в бою, із шаблею в руці, на той час було більше 80 років…
У сучасному Стеблеві на Корсунщині найчастіше згадують про іншого уродженця цього села – славетного українського письменника Івана Нечуй-Левицького. Усі знають і Василя Авраменка – балетмейстера зі Стеблева, завдяки якому про український танець став відомим на весь світ. Авраменко емігрував з окупованої московськими більшовиками України до Канади і створив потужні школи українського танцю у США, Аргентині, Бразилії, Австралії. Вже в ХХІ столітті прославив рідний Стеблів кулеметник батальйону «Донбас» Віталій Коломієць, який поліг у бою проти новітніх окупантів під Іловайськом…
Постать і діяння славного гетьмана Оліфера Голуба, який жив і боровся за Україну майже пів тисячі років тому, ще належить ретельно вивчити. Над цим активно працюють науковці – зокрема, Юрій Мицик на Черкащині та Олександр Алфьоров у Києві. До речі, останній, окрім того, що далекий нащадок Оліфера Голуба, ще й займається координацією роботи прес-служби полку «Азов», а отже продовжує святу справу свого пращура – боротьбу за Україну.
По всьому світу пошуковці збирають матеріали про гетьмана Голуба, якого називали ще й Стеблівцем, Черняком і навіть на латинський манер – «Оліваріус де Марконес», хоча так само загадка й до сьогодні – що те «Марконес» означало – на думку Олександра Алфьорова, котрийсь із маєтків, яких у Оліфера Голуба-Стеблівця було декілька.
Влітку 2015 року на грецькому Афоні, у лісі на священній горі дослідник Сергій Шумило знайшов закинутий козацький скит «Чорний вир», заснований 1747 року одним з нащадків гетьмана Голуба – козацьким бунчуковим товаришем Григорієм Голубенком. На той час Афон підтримував тісні контакти зокрема і з козацьким монастирем у Трахтемирові під Каневом – тим самим, діяльність якого відновив і підтримував Оліфер Голуб.
Ланцюжок іскорок, які тягнуться через століття, знову вихопив з мороку історії слід великого козацького роду, якому нема переводу…
Андрій КРАВЕЦЬ
Автор висловлює щиру вдячність Олександру Алфьорову та Юрію Мицику за їхні дослідницькі роботи, які лягли в основу цієї публікації
