3 вересня 1941 року у Дніпропетровську почав роботу Південний крайовий провід ОУН під керівництвом Святослава Вовка.
Перші члени Організації Українських Націоналістів (далі – ОУН) з’явилися в Дніпропетровській області ще під час боїв за обласний центр. Це були учасники роїв Південної Похідної Групи (далі – ПдПГ), скеровані для роботи на лінії Дніпропетровщина – Донбас – Крим. У самий Дніпропетровськ свій рій привів наприкінці серпня 1941 року Тимофій Семчишин – “Річка”. Серед учасників цієї групи був також представник Головного Проводу ОУН Зиновій Матла – “Святослав Вовк”, який після приходу до місця призначення перебрав на себе повноваження Голови Крайового Проводу. За допомогою членів ПдПГ, головно її учасника Василя Регея – “Кота”, була створена обласна управа з представників патріотично налаштованої української інтелігенції, на чолі з професором П. Олійниченком.1 Сам В. Регей був призначений завідувачем організаційним відділом управи, водночас обіймаючи керівництво обласним (а не міським, як пишуть деякі дослідники) проводом ОУН. Дніпропетровська обласна управа була єдиним відомим дотепер органом самоврядування на окупованій німцями території Східної України, на печатці та кутовому штампі якої поруч із її власним найменуванням та тризубом стояв напис “Українська Держава”.
Тут треба зауважити, що учасники похідних груп та деякі з українців – членів ОУН на службі в німецькій армії (переважно, перекладачі та водії) мали з собою рекомендаційні листи до мешканців Східної України, які вважалися Проводом носіями ідеї самостійництва: припускалося, що ці люди, цілком імовірно, погодилися б допомогати Організації в досягненні її завдань. Поміж таких осіб були, наприклад, дніпропетровський хірург Борис Андрієвський, старший брат якого – Андрій, ще з часу поразки військ УНР, перебував у еміграції на Заході, та, навіть, входив до складу Проводу Українських Націоналістів ще від I Конгресу (після розколу 1940 року залишився в ОУН А. Мельника); викладач А. Рябишенко, також дніпропетровець; нікопольський педагог Федір Вовк. Із багатьма потенційними союзниками контакти було нав’язано ще за короткий період передвоєнного об’єднання українських земель у складі УРСР, коли українців, нарешті, перестали роз’єднувати міждержавні кордони, а декого провідники націоналістичних груп пам’ятали ще з часу національно-визвольної боротьби…
У зв’язку з неузгодженим з німцями проголошенням незалежності України у Львові 30 червня 1941 року, в той час, коли Дніпропетровська область була зайнята німецькими військами, по раніше окупованих українських землях вже котилася хвиля репресій проти членів ОУН як невигідної для окупантів політичної сили. Тому на Наддніпрянщині нацисти майже одразу ж після її завоювання розпочали роботу з нейтралізації націоналістичних впливів на населення Східної України. Наслідком її стали репресії проти членства ОУН та політично заангажованої частини населення, а саме арешти керівників ОУНівських груп, пошук і депортація до Генерал-губернаторства галичан як носіїв самостійницької ідеї та усунення з новопосталих органів місцевої української влади та поліції політично свідомих українців. З прибуттям у регіон органів цивільного німецького управління, айнзатцкоманд та інших репресивних утворень терор набирав чимдалі жорстокішого характеру. Так, якщо у жовтні 1941 року арештований німцями (“айнзатцкомандо 6″) В. Регей був відправлений до Галичини як “почесний в’язень” (у той самий день, 16 вересня, кількома годинами перед тим, також були “взяті” учасники походу Амалія Регей, Тетяна Патроник, Зенон Матла), то вже в період з кінця того самого року до літа сорок другого місцеві організаційні осередки по містах і районах області були майже повністю розгромлені нацистами із застосуванням до їх керівників смертної кари та ув’язнення у тюрмах та концтаборах. Найбільших втрат зазнали українські патріоти на Криворіжжі, де в лютому (за даними А. Пронченка – в квітні) 1942 року серед десятків інших були закатовані міський голова С. Шерстюк, поет-націоналіст, редактор місцевої газети “Дзвін” М. Пронченко, учасниця ПдПГ Анна Максимець. У концтаборі опинилися організатори підпілля у Дніпропетровську – Т. Семчишин, Д. Павлишин, С. Макух – “Роман” та інші.
У Головному Проводі розуміли складність ситуації, а тому весною 1942 року на Львівщині формується Крайовий Провід Південно-Східних Земель (далі – ПдСУЗ) на чолі з Василем Куком – “Лемішем” (інші псевда: “Степан”, “Куркуль”), який прибуває на терен Дніпропетровської області з групою підпільників наприкінці травня того ж року, окремо дістається терену його заступник – організаційний референт Петро Дужий – “Арсен” (“Крученко”, “Білий”). Також до складу ПдКП увійшли ідеологічний референт Омелян Логуш – “Іванів”, керівник Служби Безпеки Петречко-молодший – “Граб”, військовий референт Михайло Медвідь – “Карпович”. Ймовірно, що до Крайового Проводу належав, як провідник юнацтва, Юрій-Костянтин Федорук – “Лемко”, у скорому часі – Обласний Провідник Дніпропетровщини. До Південного Краю за організаційним територіальним розподілом входили Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області, а також Крим, Кубань та підрумунська “Трансністрія”; центром було обрано Дніпропетровськ.
Можна погодитися з невідомим автором “Звіту про діяльність ОУН на Східньо-Українських землях”, який у 1943 році поділяв період дії там ОУН на два етапи: перший – підготовчий, і саме з весни 1942 року починає другий – підпільно-революційний етап. Саме з цього часу, тобто з початку роботи ПдКП на чолі з В. Куком, надзвичайно посилюється агітація за незалежність України, пропаганда набирає різко антинімецького пафосу, формуються десятки нових організаційних осередків по всіх районах генерал-комісаріату Дніпропетровськ, звена Організації утворюються часто навіть у невеликих селах, як це було, наприклад, у Широківському, Солонянському, Дніпропетровському приміському районах. Надзвичайний талант організатора та природний хист “Лемеша” всюди, куди б не відряджав його Провід, завжди давав позитивний результат. І коли дехто з “бандерівців”, навіть з керівного складу, скаржилися на неможливість працювати на Сході, Василь Кук досяг лише за рік величезних успіхів у справі налагодження підпільної мережі. На літо–осінь 1942 року припадає сплеск активності СБ при ПдКП на чолі з Ярославом Петренком – “Грабом” та Іваном Біликом – “Костем” – “Півтораком”: замахи і ліквідації німецьких вислужників з числа поліцаїв, агентів СД та службовців управ (Четвертак, Долін, Федулов та ін.), визволення з таборів ув’язнених членів ОУН. Арешти підпільників тривають. Розстріли й катування свідомих українців окупантами, як також активна протинімецька позиція ОУН приводять до відчутного зросту симпатій до неї з боку місцевого населення. Свої плоди дає агітаційна, виховна, просвітянська робота націоналістів, їх наполегливі заклики до відродження національної гідності, пропагування героїки боротьби серед молоді. Кількість симпатиків до осені 1943 року, тобто до часу звільнення більшої частини території області відраховується тисячами, українським націоналістам уже набагато легше доводити людям правильність їх ідеології та величність кінцевої мети. За даними офіційного представника Прес-центру УСБУ у Дніпропетровській області загальна чисельність учасників націоналістичного підпілля в області нараховує приблизно 800 чоловік,6 а підпільні звіти ОУН подають на літо 1943 року цифру 5 тисяч, разом із “організованими” симпатиками. Укладений іменний покажчик вже налічує понад 700 встановлених імен підпільників-націоналістів та симпатиків, і попередній аналіз віднайдених джерел примушує погодитися з цифрою, наведеною у звітах.
Саме на цьому тлі Провід ОУН-СД – “бандерівців” на ІІІ Конференції в лютому 1943 року “зважив стан внутрішніх сил ворога, розглянув зовнішні політичні обставини для військової дії. Після цього на терені Полісся і Волині виступили перші збройні відділи Української Повстанської Армії”. До сорок третього були окремі збройні відділи, які ще було зарано називати армією). З цього часу підпільні видання ОУН посилено популяризують ідею розбудови власних збройних сил, а відомості про утворення УПА (часто-густо у значно перебільшеному вигляді) швидко сягають Дніпропетровської області. Влітку 1943 року, як свідчить одна з “Доповідних записок” Начальника Управління НКВД у Дніпропетровській обл. секретареві обкому КП(б)У, “особливо гостро було поставлене питання про негайний відхід членів ОУН до УПА перед приходом частин Червоної армії” (переклад з російської цитованих документів НКВД – автора).
В іншій записці Начальника Управління НКВД зазначалося: “З 1943 р. за вказівкою Головного Проводу районні оунівські організації нашої області проводили велику роботу по вербуванню та відправленню до УПА призовних контингентів. Кожний район періодично направляв по явкових паролях до баз формування загонів УПА збройні групи для поповнення”.10 Справді, в період літа–осені 1943 року переправлення до лав УПА підпільників з Дніпропетровщини набрало розмаху. Викликано це було не лише наступом радянських військ, а й посиленням вивезення молоді на роботи до Німеччини.
Проте дехто з дніпропетровських ОУНівців потрапив до УПА раніше. Так, наприклад, пропагандист Дніпропетровського обласного проводу Василь Худенко – “Остап” уже весною 1943 року був відправлений на Рівненщину, де долучився до УПА, і виконував функції шефа зв’язку штабу ВО (групи) “Заграва” на Північно-Західних Українських Землях, політвиховника куренів “Непитайла” та “Горлиці”, а згодом політреферента Південної групи УПА. Його батько – Михайло Худенко також допомагав повстанцям, перебуваючи священиком УАПЦ у одній з волинських парафій. В. М. Худенко був взятий у полон військами НКВД у 1944 р. і помер 7 серпня 1948 р. у “Сєввостлагу” в Магаданській області.
Основними напрямами руху щойно сформованих груп повстанців були райони так званого Чорного лісу, що починався в Кіровоградщині, та Холодного Яру на Південній Київщині (нині – Черкаська обл.), що сам по собі був легендою українського повстанського руху. Формуванням повстанських відділів, організацією командування та координації дій, а також розміщенням та харчуванням новоприбулих займався провідник Кіровоградщини Осип Безпалько – “Остап” та прибулі з Дніпропетровська Петро Дужий – “Арсен”, Ярослав Петренко – “Граб”, в Холодному Ярі – Михайло Медвідь – “Карпович”. Так, наприклад, Дужий з жовтня 1943 р. організовував боївки на значній території переважно Кіровоградської області: Голованівські, Капітанівські, Олександрівські ліси, Аджамка, Фундуклеївка, Олександрівка, Новоукраїнка. Василь Кук переїжджає через терен (Полісся, волинську Крем’янеччину, де вже була база колишнього обласного провідника Дніпропетровська Петра Олійника – “Енея”, у Дніпропетровську – “Романа” і “Морозенка”), всюди полагоджуючи повстанські справи, і на тривалий час осідає в Умані. Через розуміння того, що закріпитися в Холодноярщині, через швидкий наступ Червоної армії, за короткий час не було можливості, завдання перед організаторами поставало таке: об’єднати всі повстанські групи та охочих з числа втікачів і, ймовірно, частини поліцейських, призначити спільне керівництво та відступати в напрямку Вінниці, або, залежно від ситуації, навіть Волині. Там перейти фронт, підготуватися до бойових дій і вже після серйозної підготовки вертатися назад і закріплюватися на місцях. “Леміш”, уже, ймовірно, як командир УПА-Південь полковник “Коваль”, наказує відсилати людей на Крем’янеччину. Там їх вишколювали підпільники, обізнані з військовою справою, озброювали (більшість груп вирушали в дорогу без зброї): в такий спосіб творилася більш-менш боєздатна військова сила. Так само формувалися рейдові відділи у тій частині Київщини, що була на південь від автостради Сарни–Київ, в районі Славутицьких лісів. Ці відділи діяли єдиним комплексом, складаючи окрему військову округу, якою командував Омелян Грабець – “Батько” – “Богун”.
Серед тих, хто займався організацією переправлення людей до УПА в м. Дніпропетровську у 1943 році в документах НКВД називаються “Доктор”, “Чорний”. Наприкінці жовтня з обласного центру вирушають утримувач однієї з головних конспіративних квартир Крайового Проводу колишній вояк армії УНР Григорій Дудка (неправильно називаний учасником групи підпільників з Широківського району Г. С. Ільченком обласним провідником “Лемком”) з дружиною “Сивою”, яку підпільники називали “мамою революціонерів” і донькою Лідією, разом із обласним провідником – галичанином “Юрою”, під виглядом зятя. Окремою підводою, але разом з ними, їхали Олександр Філоненко з Нижньо-Дніпровська та друкарка Крайового Проводу галичанка “Маруся”, яка переховувалася у нього в хаті. Вони перевозили для УПА велику кількість літератури, пів’ящика набоїв, міни. Велику частку цього вантажу довелося закопати на краю поля біля с. Аджамка на Кіровоградщині, через напад німецької сторожі, яка знайшла під час обшуку бланки генерал-комісаріату у “Марусі” та револьвер і гроші (30 тис. карбованців) у Філоненка. “Юра” після того прийняв рішення залишити його в с. Новоукраїнка на допомогу місцевому районному провіднику під виглядом евакуйованого німцями. Доля “Марусі” невідома.
За наказом районного організатора “сітки” (мережі) ОУН на Лівобережжі Дніпропетровська (за німців цей район числився як окреме місто – Нижньо-Дніпровськ) Степана Макуха – “Романа” (нещодавно визволеного СБ з концтабору) приблизно в той самий час вирушає в напрямку Кіровоградщини група підпільників під командою лікаря “Арсена”. Загін складався з 22–32 осіб. У цій групі перебував пропагандист і поет Микола Самійленко – “Лисий”. Після збору в парку ім. Пушкіна, вони дісталися залізничного вокзалу, сіли на німецькі платформи і виїхали в напрямку Знам’янка – Олександрія. В одному із зазначених населених пунктів їх зустрів місцевий провідник і допровадив до лісу в околицях, а далі – до місць постійної дислокації у Голованівському лісі, що пролягав через колишні Хмельовський та Маловисківський райони Кіровоградщини. Там цю групу очолив уже Петро Дужий, який прибув з Новоукраїнки. Група складалася з семи боївок, з яких одна не була стабільною. У цій переходовій боївці скупчувалися переважно новачки. Двома боївками з цієї ж групи керував колишній офіцер Червоної армії майор “Божко”, ад’ютантом при якому був повстанець “Дубок” – вісімнадцятирічний юнак із Західної України. Головним завданням боївок на той час було паралізувати діяльність місцевої німецької адміністрації. Для цього треба було привернути на свій бік або нейтралізувати місцевих поліцаїв. Також дуже важливо було зробити запаси харчів та зброї, чим боївки займалися досить успішно, але при цьому не вбивали німців, аби уникнути терору з їх боку. А ось випадки вбивства поліцаїв траплялися, як, наприклад, у с. Очеретяному (двох місцевих поліцаїв було зліквідовано, що мало наслідком застрашення інших і призвело до переходу до повстанців великої їх групи в сусідньому селі Кіровці). Восени 1943 р. боївки принаймні 7 разів зупиняли вночі німецькі ешелони, що проходили через терен. В той же час було вдало проведено акцію захоплення великої кількості зброї й амуніції з німецького обозу. Все це складалося у визначених місцях для майбутньої боротьби з більшовиками. Боївки поповнювалися додатково за рахунок дезертирів-поліцаїв з місцевих сіл та військовополонених, серед яких були, крім українців, ще й росіяни і навіть євреї (наприклад, Федір Швець). Поміж поліцаїв траплялися й радянські агенти (ймовірно, одним з них був такий собі Таровіков).
Із Дніпродзержинська ще у вересні 1943 року вийшла група, очолювана, вірогідно, агентом НКВД, у складі якої перебували провідник Верхньодніпровського району Григорій Воловик – “Андрій”, Микола Страшко, та друга група підпільників з Лівого берега Дніпродзержинська на чолі з невідомим військовим, капітаном. У дорозі вони зустрілися ще з двома командами. Однією з них, ймовірно, була група підпільників з Карнаухівки і Тритузного (околиці Дніпродзержинська), під керівництвом Володимира Крамаренка (у Дніпродзержинську використовував псевдо “Анатолій Буряк”) та Володимира Ропацького – “Миколи Діброви”. Під кінець походу їх налічувалося більш як сорок людей. Група зуміла перейти на територію Кіровоградщини, але під час зустрічі з озброєними й організованими червоними партизанами хлопцям здалося, що серед них перебуває радянський агент (як свідчать інші матеріали, вони навряд чи помилялися. До речі, цей чоловік був одним із керівників підпілля). Непідготовлена та неозброєна молодь, щоб не наразитися на розправу, розійшлася. Дехто добирався далі до УПА самотужки, а більшість повернула назад.
Група підпільників з Широківського району, що на Криворіжжі, формувалася після випадкової зустрічі її майбутнього керівника, члена ОУН Григорія Ільченка – “Новели” зі своїм колишнім учителем німецької мови у широківській школі в 1941 р., членом ОУН із Західної України В. І. Гордієнком (у своїх спогадах Г. С. Ільченко неправильно називає його “Бондаренком”, ймовірно плутаючи з П. І. Бондаренком – зав. пед. частиною тієї ж школи), яка відбулася в середині жовтня поблизу села Софіївка. Він сказав, що його місія в цих краях полягає в організації відправлення повного складу підпільників ОУН до УПА, видав Ільченкові стос підроблених німецьких документів для евакуантів – службовців німецьких установ, і вони пішли утрьох з товаришем – В. Черебилом – “Яругою” до давнього симпатика ОУН – голови Широківської сільради Микитенка. Там вони отримали адреси і пароль до командира Омеляна Грабця – “Батька” у містах Умань і Вінниця. Ільченко і Черебило виїхали до села Пологи Широківського району. Протягом тижня Г. Ільченко організував і відправив до Умані п’ять груп підпільників з довколишніх сіл, по шість чоловік у кожній. Групи вирушали на кінних візках. В організації відправки Ільченкові допомагали підпільники В. Шишко та Г. Малишко, яких було забезпечено документами і паролями. 30 жовтня і сам широківський районовий Г. Ільченко у складі останньої групи виїхав до УПА. З ним були підпільники В. Санчевський – “Довбуш” – “Запорожець”, В. Черебило – “Яруга”, В. Шишко, М. Ващенко – “Нива”. За день до того їх боївка (без М. Ващенка), озброєна гранатами, парабелумом і наганом, напала на трьох власівців, які перебували на той час у Пологах. У них відібрали три карабіни, а також трьох коней і віз-фірманку. Ця повстанська група дісталася до Уманщини, де об’єдналася з прибулими підпільниками із Софіївського району, очолюваними Борисом Вороною – “Юрком”, вже згадуваними оунівцями зі с. Тритузне з провідником В. Ропацьким, а також з родиною Дудків та “Юрою”. Не змігши встановити в Умані зв’язку із загоном “Сталевого”, дніпропетровці виїхали до Вінниці.18 У грудні 1943 р. вони не без пригод (були роздягнуті в Гайсинському районі озброєними бандитами) дісталися кінцевого пункту й зголосилися на конспіративну квартиру на вул. Пушкіна, 20 до референта СБ надрайонного проводу ОУН Михайла Климчука – “Хмари”. Цими ж днями четверо людей зі складу дніпропетровців (у т. ч. Ільченко та Ворона) та четверо вінничан (за іншими даними – у складі цієї групи було 10 осіб з Широківського району, 5 – з Солонянського та 5 – місцевих) напали на німецьку майстерню, де взяли багато зброї й амуніції, та “вже відкрито, Хмельницьким шляхом”, пішли до “Батька”, переховуючи зброю на возі, в соломі.19 Трохи згодом повстанці звільнили близько 30 в’язнів з Літинської тюрми, яких вранці мали розстріляти, про що свідчив захоплений німецький наказ. Усі вони долучилися до відділу “Батька”. Ільченко часто виконував завдання самого командира: так, йому довелося знову повертатися до Умані, розшукати “Сталевого”, щоб передати наказ від “Батька”. Цього разу зустріч зі “Сталевим” відбулася. Дніпропетровці у складі загонів “Батька” брали участь у боях з німецькими відділами, які добиралися до своїх, коли йшли бої під Києвом. Сам “Новела” був призначений референтом до сотні “Боруна” в курені “Бистрого”, з якою рейдував Рівненщиною. З родини Дудків в УПА лишилася донька Лідія – “Веселка” – “Наталка”, прийнята до складу загону під проводом О. Грабця у с. Лисогорка Літинського району, яка була з “Батьком” – “Богуном” до самої його загибелі 10 червня 1944 року у с. Микулинці. Вірогідно, вона навіть була вагітна від нього, про що свідчать матеріали її кримінальної справи. Л. Дудка – “Наталка” у квітні 1944 року була призначена “Батьком” окружним референтом по роботі з жіноцтвом у складі нового проводу, що його останній намагався сформувати, коли мав постій в одному з галицьких сіл на кордоні з Волинню. Микола Ващенко – “Нива”, який у жовтні 1943 р. у в’язниці в Кривому Розі не витримав гестапівських допитів і видав товаришів, але був прощений, хоробро бився і був полонений у бою з НКВД у 1945 р.
Також восени 1943 року до УПА дісталися ще кілька груп, серед них група з двадцяти підпільників з Лоц-Кам’янки та Нижньо-Дніпровська під проводом інженера Кирила Ларіна – “Ліщини”. У цій групі перебував також його брат Сергій.21
На керівних посадах в ОУН та в керівництві Української Головної Визвольної Ради перебували надалі колишня студентка гірничого інституту, підпільниця ОУН у м. Дніпропетровську Катерина Мешко – “Верещак” та її чоловік, у майбутньому ідеологічний референт КП ПдСУЗ Омелян Лопуш – “Іванів”. До УГВР, як третій віце-президент, увійшов також керівник підпілля в Нікополі Федір Вовк (відомий в еміграції як Іван Вовчук), а в одному з відділів охорони Першого Великого Збору УГВР, який відбувся на південь від села Сприня, що на Самбірщині, від 11 до 15 липня 1944 року перебував його син, також учасник підпілля ОУН на Нікопольщині Вадим Вовк.
Разом із останнім головнокомандувачем УПА полковником В.Куком, була весь час, аж до їхнього арешту в 1954 році, його дружина, також колишня дніпропетровська підпільниця Юлія (Уляна) Крюченко (“Оксана”).
Нам тепер відомі також імена 17-ти дніпропетровців, ймовірно, з числа військовополонених, які служили в УПА і чиї імена (за винятком згаданого вище Кирила Ларіна) вперше опублікував проф. В. Сергійчук: В. Варепа – “Незнаний”, О. Голота – “Голота”, С. Добровольський – “Жолудь”, А. Завгородній – “Ластівка”, В. Шамрай – “Ворон”, Г. Радченко – “Дуб”, С. Захарчук – “Голуб”, В. Король – “Карась”, І. Лугвиненко – “Брова”, М. Лазуренко – “Різняк”, Сашенко М. – “Зірка”, Г. Сверид – “Голуб”, В. Соколюк – “Молот”, В. Тряпко – “Голуб”, І. Чуприна – “Квітень”.
До речі, під №6 (в оригіналі №106) у списку прізвище командира гармати “Корнійчука” подане неправильно: “Ковера” замість “Коверя”, як також і місце народження – с. Знам’янка замість Знаменівка Новомосковського р-ну; також треба читати, що він числився у ВО “Богун”, група “Богун” від 03.12.1943 р. Ці помилки в публікації слід обов’язково виправити ще й тому, що в оригіналі його анкети з “Іведенційної книги УПА-Північ”, яку власне подав до друку В. Сергійчук, зазначається, що Олександр Коверя (нар. 01.08.1908 р.), артилерист, старшина РА, у підпіллі ОУН перебував від 1941 р., але не від 3 грудня, як у публікації, бо дата в публікації є помилковою – в “Іведенційній книзі” зазначено, що від 3 грудня 1943 року він числиться в УПА.
До наведених у списку “Іведенційної книги УПА-”Північ” сімнадцяти вихідців з Дніпропетровщини варто також додати Андрія Чорненка – “Щигича” із с. Запоріжжя, якого професор, вірогідно, помилково зарахував до списку мешканців Запорізької області, позаяк с. Запоріжжя належить до Широківського району Дніпропетровської області.Якраз він буде сімнадцятим у цій нашій доповіді, заміняючи вже згаданого К. Ларіна.
Встановлено ще щонайменше 5 прізвищ наших земляків, які воювали в УПА, серед яких М. Пальцун – “Шулій”, що перебував у охороні генерала Романа Шухевича – “Тараса Чупринки”; у лісах на Львівщині пройшов пропагандистський вишкіл у сотні “Орлика” колишній редактор криворізького часопису “Дзвін”, член ОУН Борис Євтухов, який перебував в УПА до арешту 14.02.1945 р. і був засуджений як військовий інструктор УПА.
У 1944 році до боївки, розташованої поблизу Коломиї, належав відомий український поет, в’язень Соловецьких таборів, священик УАПЦ Микола Соколовський (літературний псевдонім – “Сарма”), під псевдом “Микола Біда”. (Соколовський-Сарма називав також імовірними учасниками націоналістичного підпілля двох своїх рідних братів, але їх приналежність до ОУН або УПА поки що не доведено документально).
Цікаво, що в книзі спогадів про О. Грабця – “Батька” до числа загиблих у славетному бою під Гурбами 24.04.1944 р. зараховано принаймні трьох дніпропетровців – вояків УПА. Це командир чоти В. Санчевський – “Запорожець” (у книжці – “Синчевський”), командир ланки В. Ропацький – “Діброва” (у книжці – неправильно названий В. Байченком; хоча, слід перевірити також, чи був в УПА дніпропетровець із таким прізвищем) та командир ланки В. Черебило – “Яруга” (у книжці – “Чорнобило Василь”).
Крапку ставити ще рано. Пошук триває.
Дмитро КУДЕЛЯ
