Полковник Мєшковський
Нащадок золотоніських козаків вчився на священика, а став блискучим офіцером Армії УНР
Євген Мєшковський народився у старовинному козацькому селі Богдани (нині – Золотоніського району Черкащини). Серед його предків – козацька старшина часів Богдана Хмельницького.
1897 року Євген з відзнакою закінчує Переяславське духовне училище. Полтавську семінарію по двох роках навчання залишив добровільно і у січні 1901 пішов на службу до 174-го Роменського піхотного полку. До речі, у Полтавській духовній семінарії він вчився майже водночас із Симоном Петлюрою… 1902 року поступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. У квітні 1905 підпоручик Мєшковський направлений до 198-го піхотного резервного Олександро-Невського полку, керує навчальною командою. Закінчив з відзнакою офіцерську школу в Петербурзі — у червні 1912 року. Восени1908 року одружився з Лізою Веселовською, донькою відомого українського філолога, академіка Петербурзької АН, дійсного статського радника Олександра Веселовського, чиї діди козакували на Запорозькій Січі.
Мєшковський здобуває освіту в Миколаївської академії Генерального штабу, отримує звання штабс-капітана і першу офіцерську нагороду — орден св. Станіслава III ступеня. Коли в серпні 1914 р. вибухнула Перша світова війна, Мєшковський подав рапорт, щоб його взяли на фронт в Україну. В листопаді 1914 р. його відрядили в піхотну дивізію армії генерала Брусилова. Його дружина Ліза, закінчивши курси медсестер, виїхала в Україну разом зі своїм чоловіком і влаштувалася в дивізійний польовий госпіталь. В листопаді 1914 року Мєшковський за виняткову мужність нагороджений орденом Святого Георгія, у лютому 1915 — орденом Святого Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом. У листопаді 1915-го старший ад’ютант штабу 1-ї Фінляндської стрілецької дивізії Мєшковський нагороджений Георгіївською зброєю.
Улітку 1915 року дивізія Мєшковського стояла над річкою Стрипою на Поділлі. Їй протистояв полк Українських січових стрільців, з якими згодом Мєшковському довелося захищати Україну від більшовицької навали… З червня до вересня 1916 Мєшковський — штаб-старшина для доручень штабу 32-го армійського корпусу. 15 серпня підвищений до звання підполковника, невдовзі призначений начальником штабу зв’язку 11-ї армії. Наприкінці 1916 року Мєшковського відкликали в Петроград, тут він зустрів Лютневу революцію. За свідченнями Єлисавети, натовп п’яних матросів оточив готель «Асторія» і витяг подружжя на вулицю. З Євгена зірвали погони, відібрали револьвер, намагалися забрати також Георгіївську шаблю — нагороду за хоробрість, але він її не віддав. П’яні анархісти хотіли їх розстріляти з іншими генералами, яких заарештували в тому ж готелі, однак доля уберегла їх: усіх відвели до Таврійського палацу, де розміщувався штаб Керенського. При Тимчасовому уряді з березня по вересень 1917 очолював штаб 105-ї піхотної дивізії. У вересні 1917 р. Мєшковський уже в ранзі полковника повернувся на Волинь, на посаді начальника штабу 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії. Ліза знову працює у військовому шпиталі. У лютому працює помічником Волинського губернського комісара.
Російська армія розвалювалася. Під впливом більшовицької пропаганди солдати бунтували. Згадуючи ці часи, відомий письменник Євген Маланюк, який служив разом із Мєшковським, писав: «Євген Мєшковський, його дружина та кілька старшин були як самотній острів серед бурхливого моря туляків, москвинів, киргизів, туркменів, сартів, татар та інших. І тільки Мєшковський зумів приборкати роз’юшені солдатські маси й організовано привести дивізію до Києва, де її остаточно розформували».
Під час перебування подружжя Мєшковських у Києві Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом від 22 січня 1918 року проголосила незалежність України і розгорнула розбудову української армії. Полковник Мєшковський з 10 березня 1918 року працює в українському Генеральному штабі в Києві; читає лекції з політичної географії в Інституті Близького Сходу. Разом з начальником Генерального штабу полковником О. Сливинським та мічманом М. Білинським у складі очолюваної С. Шелухиним української делегації на перемовинах з Раднаркомом. Різко негативно ставився до приватних охоронних загонів та каральних експедицій, про що 9 вересня написав доповідну Генштабу. Залишився він в штабі і після гетьманського перевороту. Дружина працювала у військовій лікарні. Після початку протигетьманського повстання вирушив до Одеси, у Фастові заарештований. Під час антигетьманського повстання полковника Мєшковського та генерала Омеляновича-Павленка арештували повстанці. На прохання військового міністра Західно-Української Республікиполковника Дмитра Вітовського, головний отаман Симон Петлюра відряджає 40-річного генерала Омеляновича-Павленка в Галичину, де його призначають командувачем армії ЗУНР. Євгена Мєшковського 10 грудня — на посаду начальника штабу цієї ж армії. Через декілька днів командарм Омелянович-Павленко захворів, УГА фактично керує Мєшковський. Під безпосереднім керівництвом нового командування у грудні-січні проведено корінну реорганізацію війська, створено, по суті, нову Українську галицьку армію з чіткою структурою; в її основу покладено три корпуси, до складу яких входили чотири піхотні бригади.
26 лютого 1919 р. Мєшковського призначили начальником штабу східного фронту. Разом із ним у штабних вагонах або санітарних поїздах переїздила його вірна дружина Єлисавета. Після поразки під Вінницею і Жмеринкою Південний фронт перестав існувати як фактична бойова одиниця. В тій отаманській сутолоці Волох 21 березня під дулами гвинтівок гайдамаків пропонує старшинам підписати відозву про визнання радянської влади. Не підписали Мєшковський і М. Воскобійник. Сили, що їм підпорядковувалися, обстріляли 29 березня позиції волохівців, щоб зірвати перемовини з червоноармійцями. В терміновому порядку Мєшковський відбуває в Румунію для переговорів щодо проходу частин УНР її територією. 14 квітня отримано дозвіл на евакуацію до Бессарабії. Проте за кордоном очікувала неприємна несподіванка — румуни, посилаючись на польську ноту, роззброюють українські частини. Недовго по тому українці без зброї повернулися на батьківщину, Мєшковський лишився на перемовинах щодо повернення озброєння; призначений військовим представником УНР в Румунії. В кінці липня 1919 року Дієвою Армією УНР керує Василь Тютюнник; Волинською групою керує Георгій Бонч-Осмоловський, Мєшковський прийняв командування штабом групи. 22 вересня підпорядковані йому частини вибили білогвардійців з Саврані та Кам’януватої. 20 листопада стає начальником штабу Дієвої Армії УНР. На початку грудня 1919 р. Мишковський захворів на тиф, і його разом з іншими тяжкохворими вивезли в Рівне, зайняте поляками, з якими Петлюра уклав військовий союз. Разом із ним у цій лікарні лікувалися від тифу і Василь Тютюнник та полковник Андрій Мельник – один з майбутніх очільників ОУН.
Після одужання повернувся до української армії на посаду начальника мобілізаційної управи Генерального штабу УНР. У лютому 1920 р. Петлюра викликав Мєшковського до Варшави і, після відповідного інструктажу, відрядив його до Кременця, щоб він сформував генеральний штаб нової Української армії УНР, яка спільно з польськими військами мала виступити проти більшовиків. Мєшковський отримав ранг першого генерал-квартирмейстера генштабу.
На початку липня 1920 р. головний отаман Симон Петлюра та Генеральний штаб армії УНР розташувались у Проскурові. 5 липня кіннота Будьонного прорвала фронт, і виникла загроза оточення Проскурова. Полковник Мєшковський наказав евакуювати штаб армії. Як згадував генерал Микола Капустянський, в першу чергу — потяг головного отамана, якому пощастило проскочити через найбільш загрозливий Чорний Острів. Сам полковник залишив місто в останньому ешелоні. Уранці 6 липня зав’язався запеклий бій. Пізніше у своїх спогадах пані Єлисавета писала: «Залишивши при потязі підполковника Чаганівського, полковник Мєшковський із гвинтівкою в руках на чолі своєї лави став наступати на головні ворожі сили. Сильним вогнем із гвинтівок примусив більшовицьку кінноту відступити, переслідував їх, аж поки не впав, поранений у стегно і руку». З поля бою його виніс сотник Андрій Чистосердов.
Першу медичну допомогу надала йому дружина Єлисавета. У місті Волочиськ, до якого було близько одного кілометра, чекав на них потяг, присланий генералом Роммером, командиром 6-ї польської армії. Як згадував генерал Капустянський, «пораненого полковника поклали на залізничну дрезину, і пані Мєшковська за допомогою двох козаків потягла його по рейках. Залізничну колію видно як на долоні — обстріл триває далі. Козаки лишають дрезину та ховаються від куль за залізничним насипом. Бідолашна пані Мєшковська перевтомлена, в тяжкій розпуці тягне далі дрезину. Не раз і не двічі зупинялась, її серце ось-ось розірветься від напруження, але треба рятувати коханого чоловіка, бо буде запізно…» Полковника доставили до лікарні в Тернополі аж через три дні. Консиліум хірургів вирішує негайно ампутувати ногу, однак це не врятувало полковника від смерті.
Поховано Мєшковського на Микулинецькому цвинтарі Тернополя. Розпорядженням Симона Петлюри йому посмертно присвоєно звання генерал-хорунжого.
Підготував Ігор АРТЕМЕНКО
