Відважні, свободолюбиві і відчайдушні, невловимі карпатські месники – опришки. Саме вони стали тим революційним дзвоном, який розбудив карпатський народ з його сірої, не квапливої та буденної покірності XVIII століття. Знущання та страждання – ось в що перетворилось життя горян. Та терпінню приходить край і тоді обурення шириться у просторі миттєво.
Опришки зробили виклик – брудному і лицемірному, корисливому феодалізму, а їх шлях – це шлях праведної боротьби і абсолютної свободи, це вирок шляхті, лихварям і орендаторам – недолюдкам, які у погоні за власними багатствами, топтали ні в чому не винний український народ.
Сповнені помсти, опришки вершили Правду, переховючись глибоко в Карпатах і жорстоко караючи ворогів. Вони стали захисниками поневолених, їх називали миротворцями і спасителями, їм висловлювали щиру подяку. Опришки стали символом народовладдя і зажили пожиттєвої слави. Саме тому їх рух не припинявся понад два століття, хоч шляхта і орендарі всіляко намагалися його придушити, вдаючись до надзвичайно хитрих заходів.
Здіймалися повстання в Угорщині і Словакії, Румунії – всюди, де були не задоволені. Та найгучнішої слави набув саме наш, гуцульський опришківський рух, на чолі із легендарним карпатським “Робін Гудом” – Олексою Довбушем. Він, уродженець поетичної і вічнозеленої Гуцульщини, дав початок новій боротьбі – боротьбі за праведність, істинність і справедливість.
Ще в середині ХІХ століття вважали, що Олекса Довбуш — міф. Мовляв, народу потрібні герої, от він і вигадав собі гірського месника. Поки в архівах Станіславського суду не видобули допити опришків столітньої давності. Тут вороги вжахнулися – масштаби і глибина опришківського руху величезні.
Народився Олекса у с. Печеніжин, що біля Коломиї. Малим хлопчиком підіймався він з батьком Василем та братом Іваном на полонини пасти вівці. Виростаючи на полонинах, вони потім змогли роками нести тягар важкого партизанського життя на Верховині. Вже тоді Олекса став свідком гидкого шахрайства, яке день за днем з’їдало його народ.
Опришки організовувалися переважно у невеликі окремі ватаги (30-40 чол.), деякі із них були мольфарами, володіли чарами, ходили по вуглю. Одягалися опришки як прості гуцули, курили люльку. Головною зброєю була бартка, без якої важко було уявити опришка. Саме бартка зробила українське опришківство унікальним зпоміж інших повстанських рухів, де переважали лук зі стрілами, шаблі чи ножі. Про силу його загону свідчить один промовистий факт: головнокомандувач усієї Польщі Йосиф Потоцький вирушив сам на Гуцульщину на чолі двох із половиною тисяч вояків на придушення повстанського руху. Співвідношення військових сил було одне до сотні.
З давньоруського “опричь” означає “окремий”, “особливий”. Такими і були опришки. Збиралася вони навесні, коли ліс уже добре розпускався і в ньому можна було ховатися. А на зиму розходилися. Йшли на дальні села і наймалися до господарів, нікому не розповідаючи про себе. Довбуш часто ночував окремо від ватаги. Така обережність не раз рятувала його, коли загін потрапляв у засідку. Не раз вони цілим загоном сходили до близьких сіл до свояків і знайомих підхарчуватися і дізнатися новин. Тоді по хатах і корчмах ішли гучні забави з танцями і співами під музику скрипок і флояр.
Спочатку Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Навесні 1739 р в печеніжинській корчмі між ними сталася суперечка. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим: «На ніженьку налягає, топірцем ся підпирає». Можна тільки дивуватися силі цієї людини, яка, кульгаючи, могла долати такі великі відстані в горах.
Загинув Довбуш у Космачі – від зрадницької кулі Штефана Дзвінчука, якому заплатили багатії. Пани знову пригноблювали й утискали простий люд, який нікому було оборонити. Лише скасування панщини у 1848 році принесло галицьким селянам свободу й право власності на землю. Так опришківський рух зник з історичної сцени, виконавши свою роль.
