Борис Ростиславович Хрещатицький народився 11 (23-го за новим стилем) липня 1881 року в козацькій родині у станиці Новомиколаївська поруч з Маріуполем на березі Азовського моря – тепер це місто Новоазовськ Донецької області України.
У 1900 році закінчив Олександрівський кадетський корпус і Пажеський корпус. Осавул гвардії з 1912 року, а з 1913-го вже мав звання полковника. Брав участь у російсько-японській війні у складі лейб-гвардії козачого полку. Потім продовжував служити на Далекому Сході.
16 серпня 1914 року на чолі 52-го Донського козачого полку відправлений на російсько-німецький фронт, де проявив хоробрість і здатність вміло командувати. 8 липня 1915 року нагороджений іменною Георгіївською зброєю. 31 травня 1916 року Хрещатицькому присвоєно звання генерал-майора, а 22 вересня він призначається командиром 2-ї бригади 1-ї Донської козачої дивізії в складі 3-го кінного корпусу генерала графа Келлера (майбутнього командувача військ Української держави гетьмана Скоропадського), а з 22 жовтня 1917 року стає командиром Уссурійської козачої дивізії. Невдовзі після більшовицького перевороту Борис Хрещатицький вирушає разом зі своєю дивізією на Далекий Схід, де вона розпускається по станицях.
У січні 1918 року прибув у Забайкалля, потім переїхав до Харбіна, у розпорядження генерала Дмитра Хорвата. З 8 березня по 14 листопада 1918 року обіймав посаду начальника штабу російських військ у смузі відчуження Китайсько-Східної залізниці. На початку літа 1918 року приступив до формування української армії Зеленого Клину. Однак, коли на станції Ехо Китайсько-Східної залізниці (за ін. джерелами − в селищі Роздольне Приморського краю) вже почалося формування другої української дивізії, у вересні 1918 року від адмірала Колчака отримано наказ відправити зукраїнізовані частини на фронт. З листопада 1918 по серпень 1919 року Борис Хрещатицький брав участь у боях проти радянської Росії, дослужився до звання генерал-лейтенанта. Восени 1919 року отримав посаду інспектора Далекосхідних формувань стратегічного резерву та звання генерала з особливих доручень при командувачі військ Приамурського військового округу.
- Борис Хрещатицький під час служби у Легіоні
У 1920 року перейшов під командування отамана Григорія Семенова. З 27 квітня 1920 і до 7 липня 1921 року обіймав посаду начальника штабу всіх козацьких військ Російської східної околиці. На початку 1920 року генерал нарешті знову повертається до втілення ідеї української автономії на Далекому Сході. Так званий Зелений Клин (або ж «Зелена Україна») – гігантська українська колонія в південній частині Далекого Сходу, у нижній частині ріки Амур і над Тихим океаном (найбільші міста – Хабаровськ, Владивосток та Уссурійськ), була площею близько мільйона квадратних кілометрів. Тут проживало понад 300 тисяч українців…
Лідери українського руху в Зеленому Клині у своїй боротьбі після 1917 року робили ставку на допомогу Великій Україні. Вважалося, що якщо Україна стане незалежною державою, то і Зелений Клин автоматично відокремиться від Москви. Це знайшло відображення і в рішеннях Другого Всеукраїнського з’їзду Далекого Сходу, який відбувся в Хабаровську в січні 1918 року. На ньому було прийнято звернення до уряду Української Народної Республіки, щоб він у своїй політиці вимагав від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави, оскільки тут українці становлять національну більшість. Серед населення Зеленого Клину навіть було кинуто клич: «Всі на захист України!»
На третьому з’їзді, який відбувся в квітні 1918 року, було прийнято рішення — боротися за створення незалежної Української держави на Тихому океані та формування Української армії Зеленого Клину. Керівництво було передано Крайовому секретаріату (уряду) на чолі з Юрієм Глушком-Мовою. Український крайовий секретаріат Зеленого Клину призначив Бориса Хрещатицького отаманом (командувачем) Далекосхідного українського війська. Не зважаючи на переслідування з боку шовіністично налаштованих колчаківців, для розбудови українського війська на Далекому Сході було зроблено досить багато, та все було втрачено з настанням окупації краю більшовиками…
З 26 червня 1920 року Хрещатицький був керуючим відомством закордонних справ Забайкальського уряду Семенова і вів з японцями переговори про спільну боротьбу проти Червоної армії. З серпня 1921 року брав участь у роботі Верховної військової ради Забайкалля. Після поразки військ Семенова і розпуску українських полків генерала Вериги у Владивостоці емігрував у місто Харбін (Китай).
1924 року їде з Маньчжурії до Франції. Відсутність найближчим часом перспектив щодо повалення радянської влади змушують його вступити у Французький іноземний легіон. З 11 липня 1925 року колишній генерал стає рядовим легіонером 4-го ескадрону 1-го кавалерійського полку 2-ї іноземної легкої броньованої бригади в Сирії. У листі друзям пише: пішов рядовим не тому, що не мав іншого варіанту працевлаштування, а тому, що прагнув не втрачати військових навичок і сподівався заново заслужити погони офіцера. У 44 роки ветеран трьох воєн і кавалер безлічі бойових нагород ризикнув розпочати все з початку! Уже 15−17 вересня 1925 року у складі зведеного загону з тисячі легіонерів Хрещатицький бере участь у захисті від утричі більших сил сирійських повстанців (3,5 тис. чол.) населеного пункту Мессіфр південніше Дамаська. У бою козак з України проявив виняткову хоробрість і самовідданість: поранений у руку, він прийняв командування над одним із підрозділів ескадрону замість убитого лейтенанта…
У 1926−1928 роках забезпечував захист французьких транспортних колон в районі м. Дейра-ез-Зор у пустелі на північному сході Сирії – там дослужився до командира 23-го ескадрону, що складався з чеченських горців. Капітан-командор Вальє так писав про українця: «Не зважаючи на вік Хрещатицького, його самовладання, хоробрість та енергія є чудовим прикладом для кавалеристів ескадрону. Військовий досвід і сила, дарована природою, роблять його взірцевим воїном-кавалеристом і командиром». За короткий час Хрещатицький пройшов у легіоні усі сержантські чини, і 11 січня 1929 року йому присвоєно звання лейтенанта. З лютого 1929 по листопад 1933 року він служить у штабі Іноземного легіону у місті Леванте у Північній Африці.
З листопада 1933 року проживає у Франції. З часом, як ветеран війська і кавалер ордену «Почесного легіону» отримав французьке громадянство. У «колекції» військових відзнак, окрім найвищих нагород царської армії Росії, мав на той час і безліч відзнак Франції та інших держав: ордени «За заслуги» від правителів Лівану та Сирії, орден Зірки від Еміра Бухарського і Військовий Хрест з пальмовими гілками від уряду Франції, британський орден «За бездоганну службу» і перський орден «Лева і Сонця»…
Маючи достойну пенсію ветерана війська, міг би жити спокійним життям, проте з початком Другої світової війни йде добровольцем у французьку армію – на фронт, воювати проти нацистів за землю Франції, яка стала йому другою батьківщиною. Іронія долі: у цій же війні земляк Хрещатицького з тієї ж станиці на Донбасі, росіянин за походженням Іван Кононов перейшов зі своїм полком від Червоної армії на бік гітлерівців і «відзначився» у складі підрозділів російського козацтва гітлерівських військ СС – у винищенні югославських партизанів та у боях проти 233-ї стрілецької дивізії 57-ї армії Третього Українського фронту (цю частину було сформовано на території Полтавської та Черкаської областей України)… А наш герой, Борис Хрещатицький після поразки Франції від Німеччини разом зі своїм ескадроном відмовився здатися у полон і 11 липня 1940 року переправився до Тунісу, країни на півночі Африки.
Життя в умовах постійного стресу і воєн, перемножене на якусь хворобу, яка швидко розвинулася в умовах жахливої африканської спеки, далися взнаки: вже зовсім скоро, 22 липня 1940 року, всього за день до свого 59-річчя Борис Хрещатицький помирає. Похований козак з України за тисячі кілометрів від рідного Донбасу і станиці на березі Азовського моря – в туніському місті Сус на березі зовсім іншого, Середземного моря…
Підготував Петро ДОБРО
